Автор: halyna.repetska@gmail.com

Принизливі сексистські висловлювання українських політиків різних рівнів — досі непоодинокі випадки для української політичної культури. Так, треба визнати, що з часом їх дедалі менше. Мало того, щойно вони здобувають розголос і стають відомими широкій публіці, їх одразу піддають нищівній публічній критиці й осуду, і критика ця щоразу масовіша і впливовіша. Суспільство краще ідентифікує прояви сексизму й рішучіше їх засуджує. Це може свідчити, що ми поступово відходимо від традиційних патріархатних установок, а егалітарні погляди дедалі міцніше закріплюються на рівні суспільної норми.

Імовірно, тому менше політиків вдаються до відкритого ворожого сексизму. А проте серед депутатів і державних службовців різних рівнів ще існують ті, хто в завуальованій формі, під прикриттям «добрих намірів» висловлюють тези, що їх можна ідентифікувати як «доброзичливий» сексизм. Зрештою, досі є поодинокі політики, які не соромляться своєї сексистської позиції і дискримінують жінок в агресивній ворожій формі.

Після того як сексистський коментар чи вчинок потрапляє в ТікТок або новинні стрічки українців/-ок і набирає поширення, цікаво спостерігати за реакцією головного героя-сексиста. Тут простежуються різні стратегії — від самозахисту й виправдань до активної атаки, що супроводжується новими сексистськими перлами. Реакція сексиста на звинувачення його в сексизмі — основний предмет дослідження.

Зазвичай ця реакція дозволяє краще зрозуміти, наскільки глибокі переконання автора в правильності своїх слів і вчинків. Ще вона допомагає зрозуміти, що автор думає про явище, у якому його звинувачують. Логічно припустити, що ті, для кого критика була достатньо переконливою, а звинувачення справедливими, принаймні визнають, що помилилися, і вибачаться. Натомість ті, хто твердо дотримується своїх сексистських переконань і вірять у їхню правильність, будуть боронити свою позицію до кінця і не вбачатимуть у своїх діях / словах проявів сексизму.

За допомогою цього підходу можна буде припустити, як (не) розуміють і трактують явище сексизму ті, хто до нього вдається. Звичайно, це дослідження не претендує на репрезентативність, тому його результати й висновки недоречно поширювати на весь український політикум. Розглянемо тут лише найяскравіші випадки сексистських висловлювань і дій за останні кілька років.

Квіти як «дружній жест» вибачення за сексизм

Перший аналізований випадок стався незадовго до повномасштабного російського вторгнення. 3 лютого 2022 року, виступаючи на пленарному засіданні Київради, народний депутат України від партії «Слуга народу» Микола Тищенко назвав одну з колег «дівчинкою, яка посміхається під час війни». 16 лютого постійна комісія Київради з питань регламенту скликала засідання^[1] з приводу порушення кодексу депутатської етики. Тищенка (або його представника) запрошували взяти участь у засіданні «і офіційно, і публічно». Особисто нардеп не з’явився, участь у засіданні взяв його помічник. За дорученням Тищенка «задля запобігання будь-яких політичних спекуляцій» він передав букет депутатці Дінарі Тарлан, хоча за словами голови комісії, звернення адресувалося іншій депутатці.

На питання, чи вважає він цей вислів таким, що містить дискримінаційний характер, помічник Тищенко відповів:

«Я не був присутнім на засіданні. Ну, якщо це вислів до зали, якщо ми не можемо встановити, до кого було висловлювання, він міг сказати “жінка”, “пані”, “дівчино”. Він звернувся, я так вважаю, це не порушення. Це як “пан”, “хлопець”. Пан Тищенко дуже поважає жінок, усі це знають, весь Київ це знає, як він поздоровляє всіх».

З цієї відповіді випливає, що нардеп не вбачає у своєму висловлюванні ознак сексизму і не визнає, що був неправим. Голова комісії ще раз уточнив, чи вважає пан Тищенко вислів «дівчинка, яка посміхається» дискримінаційним, на що його представник чітко відповів, що не вважає.

Згодом висловилася й помічниця Тищенка пані Евеліна, яка брала участь у засіданні. Вона теж не побачила в цьому вислові нічого образливого:

«Такий жест не є конфліктним чи якимось висміюванням, як питаються знов спекулювати деякі представники Київської міської ради. Я як дівчина також точно можу завірити, що це не є образливим і Микола Миколайович в жодному разі не мав нічого поганого і не порушував, я впевнена, ніякої політичної етики».

Іронічно, що пані Евеліна спробувала змінити фокус обговорення і звинуватити в порушенні депутатської етики всіх депутатів Київради, які нібито шуміли під час виступу Тищенка:

«Але в той же час я вважаю, що, можливо, слід розглянути порушення політичної етики: коли виступає народний депутат, а інші депутати Київської міської ради шумлять, зневажаючи відносяться, це було дуже голосно. Я вважаю, що це дійсно неповага один до одного. Можливо, шум не регламентується, звісно, але є якісь невербальні правила, які, я вважаю, були порушені. Тому цей жест з квітами — це виключно дружний жест до пані Дінари».

На питання, чи вважає вона особисто висловлювання Тищенка образливим, пані Евеліна відповіла, що ні:

«Для мене як для громадянки України та для жінки це не є образливим, тому що я вважаю, що в тому сенсі жодної образи не було. Микола Миколайович у жодному разі не хотів нікого образити, тому що він поважно відноситься до кожної людини, відповідно до будь-якого свого колеги чи колезі, тож ні».

Ще цікавіші роздуми помічниці про ситуацію з гендерною рівністю в Україні, які вона озвучила, відповідаючи на питання про те, що таке дискримінація за ознакою статі і сексизм. Пані Евеліна переконана, що в Україні таких явищ просто не існує і нам із цим неймовірно пощастило:

«Я вважаю, що, мабуть, ми всі розуміємо, що в нашій країні взагалі це дуже рідко зустрічається, коли дискримінують жінок чи чоловіків за статтю чи якимись іншими… ну, нам, мабуть, пощастило, але в нашій країні це не развито. У нас дуже велика жіноча квота, до усіх жінок відносяться дуже відповідно, відповідально і з повагою. Тому я вважаю і дуже пишаюсь, що в нашій країні такого немає, я з таким жодного разу не сталкувалась».

Засідання постійної комісії Київської міської ради з питань регламенту, депутатської етики та запобігання корупції. 16 лютого 2022 року

Координаторка секретаріату МФО Київради «Київ — за рівні можливості» зазначила, що МФО підготувало заяву від 56 депутатів і депутаток, які до нього входять, про те, що вони категорично засуджують таку поведінку і вважають її неприйнятною не лише в стінах Київради, а й узагалі в політичному просторі України. Вона закликала підтримати заяву МФО і наголосила на важливості особистого вибачення від депутата через публічну заяву.

У результаті комісія проголосувала за те, щоб:

1) визнати неприпустимість будь-яких заяв дискримінаційного характеру від осіб, які беруть участь у засіданнях Київради;

2) засудити заяву Тищенка та рекомендувати керівництву Київради звернутися до Тищенка в разі, якщо він ще братиме участь у засіданнях Київради, щоб він вибачився перед Київрадою й окремими депутатами;

3) рекомендувати керівництву Київради застосовувати норму про негайну зупинку виступу в разі відповідних дискримінаційних заяв.

Після цього засідання більше жодних особистих вибачень з боку народного депутата не було. Загалом ця ситуація дуже вдало демонструє, що сексистське висловлювання Тищенка — це зовсім не випадковість чи невдала комунікація, про яку він щиро шкодує. Судячи з того, що говорили на засіданні комісії його помічники, які представляли його погляди, Тищенко так і не зрозумів, що не так із його словами. Подарунок, переданий від нардепа, нагадує радше «добрий жест» з його боку, щоб акуратно згладити гострі кути і не допустити публічного розголосу ситуації, що може негативно вплинути на його репутацію.

«Щирі вибачення за щирі враження у неприйнятній формі»

Дещо інша стратегія поведінки сексистів простежується в ситуації з Олександром Корнієнком і Давидом Арахамією, яка, на відміну від попередньої, вельми поширилася в мережі. Голова партії і керівник фракції «Слуга народу» обговорювали колегу Ірину Аллахвердієву і вдалися до очевидного сексизму. Це транслювалося в прямому ефірі в ютубі, тому ситуація швидко набрала масового розголосу, а політиків різко розкритикували.

Яка ж реакція головних героїв-сексистів? Того самого дня Корнієнко написав у фейсбуку^[2] пояснення й вибачення та навів кілька аргументів на свою користь.

  
Перший допис Олександра Корнієнка про сексистські висловлювання

По-перше, він обрав самозахист і заявив, нібито запис змонтовано, фрази вирвано з контексту, а прізвище колеги не має жодного стосунку до того, про що йшлося в приватній розмові. Незалежно від його змісту сам факт виправдання вказує, що політик усвідомлює: такі висловлювання не знайдуть підтримки серед електорату. Тому він не намагається захистити свої переконання, а одразу їх зрікається.

По-друге, у цьому дописі він від свого імені і від імені Арахамії висловлює «щирі вибачення», бо розуміє, що «певні фривольні слова могли образити людей, зокрема жінок». На завершення, після виправдань про «специфіку мови», Корнієнко закликає спільноту соцмереж «судити по справах, а не по словах» і наголошує, що його законодавчі ініціативи свідчать, що він і надалі прибічник «справжнього рівноправ’я між жінками і чоловіками, зокрема в політиці».

Наступного дня Корнієнко зробив ще один крок — записав відеозвернення^[3] під назвою «спробую поставити крапки в історії з моїми недоречними розмовами». З перших секунд помітно, що його аргументи за добу дещо змінилися: тут він вибачається перед колегою за «ту першу невелику, коротку частину розмови, де я з Арахамією обговорюю свої враження, власне, від її вроди, краси, але в абсолютно неприйнятній формі». Депутат зізнається, що не мав нічого поганого на думці, а такі слова — його щирі враження від зовнішности колеги. І заявляє, що наступна частина розмови стосується не Ірини, а Тетяни Домбровської, яка вразила Корнієнка «своєю енергією, запалом». Тут він так само визнає, що форму для цього обрав неприйнятну й часом образливу, що справді може сприйматися як сексизм. На завершення Корнієнко визнає: «Я собі дозволив сексистські висловлювання, дискримінаційні, неповажні, за що я приношу щирі вибачення».

Як бачимо, стратегія цього політика відрізняється. На відміну від Тищенка, не готового визнати, що вдався до сексизму, Корнієнко до цього все-таки приходить. Так, не одразу. Перший пост нардепа — це радше інфантильне виправдання й незграбні спроби зняти із себе відповідальність та перекласти її на монтаж. Однак дуже швидко чи то під тиском суспільного осуду, чи то зі страху за своє політичне майбутнє депутат публічно визнав, що його висловлювання містили ознаки сексизму, і вибачився за них. Відповідно до запропонованої класифікації стратегій поведінки, перша реакція ближча до другої стратегії (виправдання, спростування), а реакція на другий день — до першої (визнання, вибачення).

Сексисти, які цього не приховують

Хоч як не хочеться знову говорити про Арестовича, але кожна його реакція на обвинувачення в сексизмі вдало й наочно демонструє третю модель поведінки сексистів-політиків. До цієї категорії належать ті, кого можна описати фразою «Так, я сексист і я цього не соромлюсь». Колишній позаштатний радник Офісу президента Олексій Арестович торік став лауреатом антипремії «Сексист 2022» і, як видно з його реакції, пишається цим.

  
Реакція Олексія Арестовича на його лідирування в антипремії «Сексист року»

Ні разу після своїх чисельних сексистських висловлювань і публічної критики вслід їм Арестович навіть не намагався спростувати сказане, виправдатися чи заперечити. Очевидно, що про публічні вибачення навіть не йдеться. Він твердо стоїть на своїй позиції і зазвичай реагує черговим сексистським висловлюванням. Такий тип поведінки свідчить, що, по-перше, герой щиро переконаний у правильності своїх поглядів і готовий наполегливо їх обстоювати; по-друге, він використовує ярлик сексиста як частину свого образу, невилучний атрибут його персони.

Публічні сексистські заяви Олега Ляшка і його реакція на звинувачення в сексизмі — ще один приклад цієї стратегії. Наприклад, 2019 року Ляшко з трибуни Верховної Ради звернувся до народної депутатки Альони Шкрум:

«Коли я дивлюсь на вас — чудову, молоду, розумну, яка виходить сюди і доповідає закони про державну службу і про місцеве самоврядування, у мене до вас одне питання: Ви хоч день працювали в державних органах чи в органах місцевого самоврядування?»

Безперечно, така риторика дискредитує депутатку, вона сексистська і неприпустима в стінах найвищого законотворчого органу України. На це депутату вказала Ірина Геращенко і закликала говорити предметно про законопроєкти, «а не про вік, стать, красу чи некрасу представниці парламенту». Відповідь Ляшка дуже добре ілюструє, як він розуміє сексизм:

«Шановна колега — молода, розумна, красива, якщо це сексизм, якщо це образа, якщо я маю вибачитися за ці свої слова, тоді я не розумію, у якому світі ми живемо. Що я їй мав сказати — відьма стара чи що?»

Така відповідь засвідчує, що нардеп узагалі не добачає проблеми у своїх словах. На відміну від Тищенка чи Арахамії, які ніби намагалися зробити крок назустріч, недолуго вибачаючись, чи крок назад, зрікаючись своїх слів, Ляшко не розуміє причин звинувачення і всіляко намагається атакувати у відповідь.

Така його поведінка спостерігається не вперше. Кілька років до того Ляшко вживав фемінітиви з глузуванням («віцеголовиха»), навмисне перекручував прізвище депутатки («Клімпуш… Цицькадзе») і жодного разу не вибачався за це. Тобто нардеп аж так переконаний у правильності своєї позиції, що його не лякає навіть ризик суспільного осуду. Або ж він, як і Арестович, свідомо використовує сексизм як частину свого політичного образу.

Із недавніх випадків — реакція міського голови Луцька Ігоря Поліщука на флешмоб «День навпаки» в одній зі шкіл міст. На оперативній нараді 5 червня мер заявив, що «коли особа чоловічої статі одягає жіночий одяг — це збочення». У відповідь один із присутніх на нараді прокоментував:

«Тенденції до зміни одягу жінок на чоловічий… це пішло, здається, з Європи. Якісь певні моменти є в нас упущені під час ковіду, тому що дистанційне навчання зробило свої певні висновки, і таким чином десь впроваджувалось в закладах освіти такі дні щодо зміни одягу статі чоловічої та жіночої. Але так скажу, що ці тенденції, кажуть, має своє підґрунтя, підтекст. Щодо 24 школи це день гендерної рівности, який акцентував увагу на те, щоб діти підтримували одне одного в оцій частині гендерної рівности, чоловіки, жінки і так далі. Але розумієте, що з контексту було вирвано оці сюжети переодягання дітей…»

Оперативна нарада в міськраді Луцька

Так, це не назвеш рішучим обвинуваченням мера в сексизмі. Відповідь із залу — це радше невпевнені спроби чи то виправдати адміністрацію школи, звинувативши пандемію, чи то пояснити «європейське» походження цінностей гендерної рівности. Однак для цього дослідження набагато важливіші реакція і відповідь міського голови. Він заявив:

«Ці цінності, ці тенденції — вони для нас чужі. Це не наші цінності, це не наші тенденції. В нас християнське місто, і в нас місто нормальних цінностей. Це не наші тенденції, запам’ятайте це».

Тобто Поліщук теж навіть не намагається виправдатись чи тим паче вибачитися за свої сексистські твердження — він упевнено захищає свої переконання про «традиційні цінності».

Сексисти, які «не помічають» звинувачень у сексизмі

Нарешті ще одна модель поведінки політиків, яких звинувачують у сексизмі, — це відсутність будь-якої реакції на ці звинувачення. Тих, хто належить до цієї категорії, мабуть, найбільше. Серед наочних прикладів згадаємо прояв «доброзичливого» сексизму від міського голови Львова Андрія Садового, коли він звернувся до депутаток: «Дівчатка, не сваріться». Його колеги заявили^[4], що такі звертання неприпустимі і Садовий повинен публічно вибачитися. Однак жодної дальшої комунікації: чи визнання своєї помилки, чи вибачення, чи пояснень — від міського голови не було.

Показовий приклад ворожого сексизму — комунікація міського голови Дніпра Бориса Філатова. Мер не раз дозволяв собі мізогінні образливі коментарі в соціальних мережах і ніяк не реагував на критику та звинувачення в сексизмі. Наприклад, у коментарях під постом А. Горба Філатов звертався до коментаторки «екзальтована “тьолачка”», яка дає поради «здалеку»; «дівчинко». Після того як жінка зреагувала на його висловлювання і вказала на їх мізогінність, Філатов продовжив: «Немає такого смайла, щоб я тобі, серденько, зміг поставити)) Ти мій електорат, посміховисько? У мене немає електорату. У мене — виборці. Нормальні й порядні люди». Наступні коментаторки теж відзначили неприпустимість такої комунікації для міського голови, але всі ці зауваження залишилися без реакції й відповіді Філатова.

Мізогінна комунікація Філатова в соціальних мережах

Ще один приклад ігнорування звинувачень і відсутности хоч якоїсь реакції — комунікація голови Миколаївської ОДА (тоді саме ОДА, а не ВОДА) Віталія Кіма. Ще в лютому 2021 року на Всеукраїнському форумі «Україна 30» Кім, розповідаючи про туристичний потенціал регіону кілька разів згадав «найкрасивіших дівчат у всій Україні» як одну з його переваг регіону і привід «для інвестування в такі місця, наприклад, як готелі, сувенірні магазинчики, заклади громадського харчування, що завгодно». Ці висловлювання не пройшли повз увагу громадянського суспільства, Кіма розкритикували за сексизм. Однак він на ці звинувачення ніяк не зреагував, не визнав провини і не вибачився. У наступних публікаціях про Форум на офіційній сторінці у фейсбуку Кім підбив підсумки і навів основні тези свого виступу, але ні про «найкрасивіших дівчат», ні про вибачення за ці слова не йшлося. Напевне, голова ОДА не бачить у них проблеми або просто вирішив ігнорувати.

Висновки

Отже, у цьому дослідженні пропонувалося розглянути, як розуміють сексизм політики, які безпосередньо до нього вдаються. Аналіз під таким кутом зору дозволяє оцінити, як глибоко сексисти переконані в (не)правильності своїх поглядів, чи готові захищати їх у відповідь на публічний осуд, чи відмовляються від них після першого ж коментаря, що може загрожувати їхньому рейтингу.

За індуктивною логікою аналізу було класифіковано моделі поведінки сексистів після того, як їхній сексистський вчинок / слова стали публічними і були розкритиковані. До першої категорії ввійшли ті, хто публічно визнають свою неправоту і намагаються вибачитися за свої вчинки чи слова. Важливо, що в межах цього дослідження йшлося не про оцінку цих вибачень, а про саму стратегію поведінки.

До другої категорії належать ті, хто намагається заперечити або виправдати свої дії. Такі сексисти зазвичай вдаються до пояснень «це вирвано з контексту», «ви мене неправильно зрозуміли» або «я не те мав на увазі». Знову ж таки, у дослідженні немає спроб оцінити щирість їхніх переконань і глибину усвідомлення своєї провини vs. страх за рейтинги. У фокусі те, що їм не подобається тавро «сексиста», від якого вони стараються відгородитися.

До третьої категорії ввійшли ті, кого можна охарактеризувати фразою «так, я сексист, і я цього не соромлюсь». Тут усі, хто не ставить під сумнів правильність своїх поглядів і після публічного осуду зазвичай видають ще більше сексистських коментарів і вчинків.

Нарешті як окрему категорію було виділено тих, хто займає амбівалентну позицію і ніяк не реагує на звинувачення в сексизмі. Вони просто ігнорують будь-яку критику, не вибачаються і не обстоюють свої погляди. У таких випадках важко зрозуміти мотиви дій, точніше їх відсутности. Хоча можна припустити, що представництво цієї категорії не настільки глибоко переконане у своїх поглядах, щоб наражати на небезпеку свою репутацію, та не настільки сміливі та усвідомлені, щоб визнати неправоту й вибачитися.

Така категоризація стратегій поведінки і комунікації сексистів, звичайно, не дає повної картини мотивів і переконань усіх політиків щодо сексизму. Однак на її основі можна аналізувати реакції і робити припущення, як ті, хто вдаються до сексизму, розуміють це явище.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

^[1] Онлайн-трансляція ПК Регламенту 16.02.2022. Онлайн трансляції Київська міська рада.

^[2] Перший пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 23.06.2020.

^[3] Другий пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 24.06.2020.

^[4] Пост Ольги Березюк про звинувачення в сексизмі і доцільність вибачення. Ольга Березюк, 13.08.2021.

Вересень, 2021 рік. Верховна Рада України ухвалює законопроєкт № 3427 «Про внесення змін до Закону України “Про рекламу” щодо протидії дискримінації за ознакою статі». Відповідно до цього в законі «Про рекламу» з’являється нове означення поняття «дискримінація» та розміри штрафів, що їх повинні сплачувати бренди і рекламні агенції, які вдаються до сексизму. Однак проходить пів року і Національна рада України з питань телебачення й радіомовлення робить висновок: чверть реклами на загальнонаціональних каналах гендерно незбалансована. Навіть пряма заборона і штрафи не мотивують рекламодавців до реклами без сексизму. Так було завжди чи все-таки колись секс не продавав?

Сучасний світ уявити без реклами важко, навіть попри те що під час повномасштабного вторгнення обсяги її суттєво зменшилися. Ми бачимо її по телевізору, чуємо по радіо, бачимо білборди вздовж доріг, у транспорті, в стрічці соціальних мереж.

Реклама скрізь — розгляньмо хронологічно історію її розвитку в Україні та стосунки із сексизмом.

1990-ті, 2000-ні, 2010: становлення рекламного ринку і сексизму на ньому

У 1992 році в Україні з’явився інтернет і домен ua. Тоді ж таки вийшли в ефірну сітку телеканали ICTV, ТЕТ та У2. Цей рік можна вважати відліком українського рекламного ринку. Паралельно існували газети й журнали — більше як 2000 різних видань, серед них навіть перші модні жіночі журнали.

1990-ті роки в Україні — доба, коли зародилося багато сфер. У спадок від СРСР залишилося чимало друкованих видань, їх почали поступово розвивати і збільшувати. На телебаченні з’являються нові канали, розвивається культурна сфера — музика, кінематограф, мистецькі виставки. Рамок і шаблонів поки немає.

60–70 % реклами припадало на друковані видання, решта — телебачення. На телебаченні переважала реклама іноземних товарів, зроблена під західного споживача/-ку. Пов’язано це передусім із тим, що зйомки відеореклами вимагали великих коштів, яких банально не було. В умовах дефіциту справді потрібні товари щоденного вжитку купували і без реклами, а якщо до неї й зверталися, то частіше в друкованому варіанті — газети, вивіски, флаєри і візитки.

Від початку 2000-х уже працювали відомі нині ТК «Україна», «Інтер», «1+1», «СТБ», «Новий канал», радіостанції «Люкс FM», «Хіт FM», «Радіо Шансон». Реклама, яку на них транслювали, була переважно західною, перекладеною, але не адаптованою для українського споживача/-ки. Більшість рекламованих товарів — продукти: жуйки, шоколадки, цукерки, солодкі напої, дитяче харчування. Тобто все те, що досі не входило до товарів щоденного вжитку, але дуже хотілося їх такими зробити. Якщо в рекламі був один головний герой, то зазвичай використовували чоловічий експертний образ. Чоловік рекомендував журнал, продукцію чи послугу. Для товарів загального вжитку використовували образ родини: задоволені діти їдять солодощі або сімейна пара готує запашний суп.

Відстежувати тут прояви сексизму важко. Одна з небагатьох реклам з натяком на сексуалізацію — реклама шоколаду «Cadbury» («Кедбері»), де камера фокусується на жіночих губах крупним планом, ніби намагаючись викликати асоціацію насолоди.

Є й зовсім нетипові образи. Наприклад, зухвала поліцейська в рекламі жуйки «Stimorol» («Стіморол»): вона першою залицяється до чоловіка, якого за сюжетом зупинила за порушення.

Зміни в законі 2021 року і заборона використовувати сексизм у рекламі — це лише один крок в історії законодавчих дозволів і заборон у маркетинговій сфері.

У 1993 році було запроваджено податок на рекламу. За одноразове розміщення реклами — 0,1 % збору, за постійне — 0,5 %. У 1996 році ухвалено відомий нам закон «Про рекламу», який не раз доповнювали. Наприклад, сьогодні неприйнятна не лише дискримінація, для реклами неприйнятні товари, які шкодять здоров’ю, — алкоголь, тютюн.

У другій половині 1990-х української реклами стає більше, але вона дуже хаотична. Закон не надто регулює наповненість, режисер(к)и жонглюють різними скетчами: хтось копіює європейську рекламу, хтось переносить у рекламу сценки з КВК, а хтось намагається придумати щось нове й незвичне. Фокус уваги — на ідею. Часто-густо реклама «купляла» сюжетом, а не конкретними візуальними образами чи естетикою, до якої тяжіє сексуалізація.

«Сімейність», якої так багато в рекламі 1990-х і яка викликає замилування, у 2000-х починають надмірно експлуатувати. Телевізійну рекламу умовно можна поділити на кілька категорій за товарами: фармакологічна продукція (ліки, БАДи, допоміжні препарати), товари для побуту (пральні порошки, мийні засоби, дещо з техніки), продукти харчування (сюди також солодощі, харчування для дітей тощо) та інше (послуги доставки, мобільний зв’язок, банки). Окремо можна виділити соціальну рекламу на замовлення держави та передвиборну агітацію.

Реклама побутових засобів найбільше використовувала сімейні образи, а поруч із ними й стереотипні ролі. Жінка-господиня має поратися по дому: мити посуд і підлогу, ставити прання, одночасно доглядати дітей. Чоловіки зазвичай або зовсім відсутні в такій рекламі, або існували як тло для кількох реплік діалогу.

Цікава в цьому плані відома реклама мийного засобу для підлоги «Mr. Proper» («Містер Пропер»). Концепцію критикували, мовляв, містер Пропер — ідеалізований чоловічий образ, про який мріє кожна жінка: він конвенційно красивий (хоч і зображений у мультиплікаційній стилістиці), накачаний, знає, як швидко і якісно прибрати і робить це. Насправді ж реклама цього бренду одна з найвдаліших у плані подолання стереотипів. Скажімо, в рекламі 1994 року прибирає лише жінка, інших дійових осіб немає. У 2003–2009 роках прибирають і чоловік, і жінка. Є варіації реклами, де за прибирання беруться тато із сином, щоб мама прийшла в чисту квартиру, або де батько доручає прибрати кухню синові-підлітку. Як бачимо, стереотипізації немає.

Інакша реклама мийного засобу для посуду «Fairy» («Фейрі»), де розповідають про зустріч за вечерею родини Петренків і їхніх сусідів. Чоловіки в кадрі їдять, жінки — миють посуд. У рекламі іншого року, вже з родиною Коваленків, мама вчить дівчину-підлітку мити посуд; в іншій рекламі цього періоду свекруха вчить невістку цієї нелегкої справи.

Чи сексизм це? Важко сказати однозначно. Справді, навіть тепер, не кажучи вже про нульові роки, більша частина побутових справ лягала на жіночі плечі, тож така реклама — це радше віддзеркалення дійсности і знайомі для багатьох рольові моделі. Коли ж такі сюжети є в рекламі майже всіх товарів, це лише підтверджує правильність реальности і закріплює її.

«Gala» («Ґала»), «Tide» («Тайд»), «Друг», «Perwoll» («Перволь») і навіть посудомийні машини «Bosh» («Бош») — усі ці бренди роками активно використовували у своїй рекламі óбрази жінки або жінок, які перуть одяг, прибирають квартиру, миють посуд. Чоловічі óбрази у цю вибірку не брали.

Люди, які розбудовували український ринок реклами, не належали до професіоналів. Усього досягали методом проб: спробувати пожартувати, спробувати зняти щось естетичне, спробувати розказати про товар через щемливу або близьку історію. Поступово, з розвитком радіо і телебачення, а пізніше ще й інтернету все це почало формуватися у великі медіахолдинги й рекламні корпорації.

Від середини 2000-х в Україні з’явився бездротовий інтернет, почалася епоха діджитал, згодом розвинулася інтернет-реклама, до якої ми ще повернемось.

Технологічний прогрес не зупинити. Бренди взялися співпрацювати одне з одним, залучати міжнародний досвід, зверталися по рекламу до фахівців. Кількість продуктів зростала. Десятиліття від кризи 1998-го до кризи 2008-го — доба розквіту рекламного ринку, що зріс майже вдвічі. У 2007 році інтернетом користувалося близько 20 % українців і українок, 2012-го їх кількість сягнула 50 %.

Та поки що про телебачення, бо саме воно стало базою для розвитку відеореклами в інтернеті. Цікава сфера — реклама фармакологічної групи товарів. Навіть під час повномасштабного вторгнення першими після перерви повернулися на рекламний ринок фармацевтичні корпорації. Станом на червень 2022 року 80 % рекламодавців і 90 % реклами в медіапросторі належали саме їм. Причина проста: хай там що відбувається, ліки потрібні завжди.

Сюжет такої реклами зазвичай простий і не вимагає адаптації до нових реалій. До повномасштабної війни фармацевтичні корпорації теж брали максимум рекламного ринку. Зважаючи на таку широку представленість, ця реклама точно приверне нашу увагу. І ось тут вже стає цікаво.

Здавалося б, реклама фармакології найпростіша, адже всі ми від народження й до літнього віку час від часу потребуємо різних ліків і підтримки свого здоров’я. Отже, реклама охоплює максимум цільової аудиторії. А проте переважають у ній жінки, і націлено її теж на жінок. І то не тільки в рекламі знеболювальних при менструальному болі чи ліків для дітей. Уся індустрія існує так, ніби лікування цілої родини — справа жінки. Хоча доводиться визнати: винятки існують, але вони одиничні.

Неоднозначну реакцію в суспільстві викликала реклама препарату «Цитрамон Дарниця» 2018 року. За сюжетом у кафе поруч сидять дві компанії: одна повністю жіноча, друга — чоловіки. Чоловіки між собою обговорюють, що головне в жінці. Один за гарний вигляд, другий каже, що жінка має дбати про сім’ю, третій найголовнішим у стосунках уважає любов жінки до чоловіка. У цю бесіду втручається жінка із сусідньої компанії, вона простягає упаковку рекламованих пігулок зі словами: «Головне, щоб у жінки голова не боліла». У цій рекламі є метонімічна відсилка до народного анекдоту, мовляв, у жінки завжди болить голова, коли вона не хоче займатися сексом.

Зі стереотипним ролями все зрозуміло. Реклама їх активно експлуатувала так, що ми навіть не помічали цього, бо розуміли такий стан речей як тогочасну норму. А що із сексуалізацією?

Однією з перших в Україні відверто використала оголене тіло людини реклама «Bounti» («Баунті») 2001 року. Струнка дівчина в купальнику лежить у гамаку на березі океану й отримує «райську насолоду» від шоколадного батончика. При цьому камера фіксує все її тіло, груди, лінію бікіні і те, як безпосередньо дівчина споживає цукерку.

Наступна така реклама, що її запам’ятали глядацькі мас, — шоколадні десерти «Bonjur» («Бонжур»). Це, напевно, один із найгучніших кейсів за всю історію українського телебачення: крім конвенційно ідеального чоловічого тіла, слоган реклами звучав як «Бонжур. Все заради жіночого задоволення». Сексуальний підтекст зовсім не приховували, і це було таке несподіване й зухвале рішення, що реклама швидко ввійшла в ТОП.

Повторити таку рекламу одразу (події відбуваються 2006 року) — це скопіювати рішення і стиль, на що наважувалися небагато марок. Наприклад, так само відверто використовувати сексуалізований образ уже жіночого тіла спробували сухарики «5 золотих», у рекламі яких під слова «ретельно обсмажені й насичені» показують молодих струнких дівчат у купальниках

А «Мобілочка» пішла ще далі: у її рекламі жінка готова віддатися чоловікові за новий телефон.

Як бачимо, на ринку така реклама не переважала, але починається її буйний розквіт. Це здавалося сміливим рішенням: говорити не про товар, а про приховані бажання і задоволення, що його потенційно має принести товар. Поступово до цього почали звертатися частіше й частіше, і не тільки в телевізійній рекламі. Білборди просто обожнювали сексизм, ось кілька прикладів типової старої реклами.

У 2005 році з’явився ютуб, уже з 2007 року він поступово монетизується. У 2006-му з’явилися російські соцмережі ВКонтакте й Одноклассники.ру, якими в Україні активно користувалися, та американський твітер (нині мережа Х). У 2010-му до них додався інстаграм, отже, можемо говорити про еру діджитал-маркетингу.

І тому дедалі більше реклами намагаються робити комплексною. Товарів багато, рекламних майданчиків теж, охопити їх усі дуже важко, але компанії й бізнеси стараються, віддаючи більше й більше грошей агенціям. Зважаючи на таку кількість брендів і грошей в індустрії, придумати щось абсолютно нове важко. Якусь рекламу брали з російського телебачення (що взагалі типово на той час, так само як однакові розважальні шоу, фільми, серіали тощо) і просто перекладали або титрували; постійно зверталися до зірок і відомих людей, щоб ті стали обличчям бренду.

Утім, використання оголеного тіла (переважно жіночого) та алюзії на секс були такі очевидні й повторювані, що вже 2013 року таку рекламу називали низькосортною і штампованою, говорили, що вона шкодить бізнесу, а не допомагає.

Навіть проводили соціологічні дослідження, щоб визначити, на що звертають увагу жінки й чоловіки, якщо бачать на статичній рекламі (білборди, флаєри, листівки) оголену жінку. Завдяки їм більше як десять років тому, на початку 2010-х, стало очевидним, що така реклама не запам’ятовується. Чоловіки частіше дивляться на обличчя моделі, жінки — на все тіло, розглядають фігуру, одяг (якщо він є принаймні частково) і манікюр. Ніхто з опитуваних не запам’ятовували тип товару чи конкретний бренд.

Однак телебаченню це не завадило йти по накоченій дорозі. Згадаймо ще кілька гучних кейсів уже ближчого до нас періоду. За останні шість років можна згадати безліч випадків очевидно сексистської реклами на телебаченні. Наприклад, «Prostor» («Простор») і втілення бажань, це 2017 рік.

Реклама майже повністю копіює славнозвісний «Бонжур»: конвенційно красиві чоловіки демонструють оголений торс і втілюють жіночі бажання, готові зробити будь-що заради жіночого задоволення.

Чому ж реклама далі йшла дорогою сексизму, хоча в такий спосіб робилася типовою і суперечила дослідженням ефективности?

Майдан як поворотний момент

2012–2013 рік — це момент перенасичення рекламою і маркетингом. Як уже сказано, інтернет перебуває на піку користувацької активности від моменту появи в Україні. Телевізійне і радіомовлення ведуть цілодобові ефіри, технологічний прогрес дозволяє створювати яскраві й динамічні ролики, які починають втомлювати, реклама частіше дратує, а не розважає. До того ж 2012 року Україна приймає чемпіонат Європи з футболу, що перетворює міські простори (особливо Київ, Донецьк, Харків і Львів, де на стадіонах відбувалися матчі) на повсякчасні рекламні майданчики.

Революція гідности вплинула на все. Політична й економічна криза призвела до падіння рекламного ринку України. Маркетингові бюджети суттєво скоротилися, відбулася девальвація. У східних регіонах і в Криму людям узагалі не до реклами — продажі падають.

Та крім очевидних наслідків кризи, є й інші — поява нових медіа і зародження моди на все українське. Відбувалося те, що ми сьогодні називаємо «лагідною українізацією»: з’являються нові ресурси (наприклад, «Громадське»), які швидко охопили слухачів і слухачок більше, ніж телебачення взагалі того року. Маркетингова сфера дедалі більше переходить на українську мову, бренди починають використовувати національну автентику. Здавалося б, зручний момент для смерти сексизму, але ні.

Телебаченню довіряє дедалі менше людей, що призводить до скорочення рекламних бюджетів і кількости реклами. Основна категорія товарів — фармакологія з типовими, перерахованими вище сюжетами. На другому місці — соціальна реклама і реклама, покликана привернути увагу до української армії. Бренди неактуальні на державному мовленні (ми побачимо повторення цього 2022 року зі створенням Єдиного марафону новин), тож вони переходять у соцмережі, і це зручно. Для реклами вони використовують і статичні картинки, і відеоролики, відзняті раніше під формат ТБ, співпрацюють з інфлюенсер(к)ами й лідер(к)ами думок.

Феміністична оптика посилюється. Люди вже не вважають нормою використання оголеного тіла або масні натяки в рекламі. Допомагає розквіт соцмереж: що більше уваги до кейсів сексизму, то швидше про таке напишуть офіційні медіа. Можна зробити висновок про формування маркетингового інституту репутації, але й досі окремі бренди вдаються до сексизму в рекламі не тому, що не розуміють, де межа, а тому що знають, що можуть обурити, а чорний піар — це теж піар.

Гучними випадками стали білборд у Луцьку з рекламою магазинів «Світ шкіри та хутра», скандальна реклама в соціальних мережах піцерії в Рівному.

Така реклама, як-от останній кейс, могла існувати винятково в соцмережах. Закону про заборону сексизму ще не існує, але телебачення обачливіше, а радіомовлення обмежено суто рекламними гаслами, без жодного візуалу. Водночас соціальні мережі, які не мають жодного контролю, створюють відчуття вседозволености: створити рекламу з відсилкою до відомого порнографічного ролика — це сміливо, хоча і обурює. Напівоголені чоловіки з реклами «Простор» порівняно з цим здаються чимось дрібним, і цим користується телебачення. Ось такими були три простори реклами ще недавно.

• Соціальні мережі, у яких є свої інфлюенсер(к)и і з ними всі намагаються співпрацювати, також їх не контролює держава (за винятком російських ресурсів, які на території України було заблоковано). Можна робити буквально все, привертати увагу максимумом можливих способів. Голе тіло стає популярним способом: розкутість в інтернеті більша, ніж у реальному житті, а навіть якщо в когось це викликає обурення, то він чи вона однаково прокоментують рекламу. Алгоритми соцмереж завжди працювали так: що більше уваги до допису, то більше його буде показувати іншим людям.
• Телебачення не може дозволити собі такої самої розкутости, що й інтернет, але там зберігаються всі старі способи: напівоголене тіло, еротичні натяки або дії, двозначні слогани. На тлі інтернету це не зухвало, тому майже не привертає увагу спільноти. Починається не те щоб толерування такого маркетингу, але його сприймають якоюсь мірою як щось невилучне, адже повсякчасною стала думка, що секс продає. До того ж якщо бренд повністю україномовний, не пов’язаний жодною співпрацею з росією і підтримує армію, критикувати рекламу на початку війни не наважувались. Повторення цього ми спостерігали на початку повномасштабного вторгнення і навіть тепер: протизаконну рекламу виправдовують сплатою податків.
• Білбордів і флаєрів у добу діджитал меншає, але вони не зникають. Найчастіше як самостійна реклама вони не дуже вдалі, тому їх використовують як допоміжний спосіб. У них ті самі óбрази, що і в телевізійній або інтернет-рекламі, слоган великим кеглем і зазначено бренд. Якщо білборд сексистський, варто пошукати телевізійну рекламу цього бренду, найпевніше, вона ще гірша. Зовсім голе тіло в міському просторі не дуже сприймали, а ось завуальовані натяки полюбляли.

Тоді ж таки з’являється доволі феміністична реклама, як-от співпраця бренду «bra bra bra» з репспівачкою Alyona Alyona.

Що змінила повномасштабна війна

У період повномасштабного вторгнення українські бренди переживають не найкращі часи. Багато людей виїхали, економіка нестабільна, більшість грошей кожної компанії і кожної людини йде на забезпечення базових потреб і підтримку армії. Маркетингу важко було переналаштуватися в цей новий час. У нас багато вдалих рекламних кейсів, наприклад новорічна реклама «Нової пошти», яка запам’яталася всім своєю щирістю. Проте є й багато сексистської реклами, хоча нині це вже протизаконно, попри обурення в соціальних мережах і медіа, попри те, що стало очевидним: вульгарність не продає.

Якщо ви пересічний громадянин чи громадянка, не толеруйте сексистську рекламу. Так, вона вже не привертає уваги і бренд не запам’ятовується, але варто написати скаргу, щоб відділ маркетингу розумів: сексизм — це не чорний піар, це поганий тон і хрест на бізнесі.

Детальніше про те, як написати скаргу на сексистську рекламу, читайте в статті Катерини Вітер «Як і навіщо боротися із сексизмом в рекламі».

Якщо ви створюєте рекламу і не впевнені, чи не вийшла вона сексистською, перевірте себе за порадами із статті Альони Грузіної «Як не допустити сексизму в рекламі: п’ять практичних порад від Гендер в деталях».

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

Гумор — дуже важливий соціокультурний елемент нашого повсякдення. Він відбиває панівні настрої, реакцію на певні події, ставлення до них. За допомогою гумору ми говоримо про побут і відволікаємося від нього. Знаменита цитата Леся Подерв’янського: «Українці часто-густо сміються над собою — це ознака душевного здоров’я».

Про український гумор і тим паче сексизм у ньому ми звикли говорити в сучасності вже незалежної України — з розквітом телевізійних шоу й гуморесок у журналах і газетах. І це цілком справедливо, але насправді певні прояви можна простежити набагато раніше.

Український гумор і народні традиції.

Український гумор коріниться в народних традиціях, які віддзеркалювали стереотипи і гендерні ролі, притаманні тому часу. Жінки виступали як об’єкт жартів і сміху, часто у зв’язку з їхнім сімейним статусом та/або роллю в господарстві. Специфіку гумору кожного народу зумовлено його світоглядом, і українці та українки тут не виняток.

Багато інформації можна почерпнути з фольклору: народні пісні й перекази, приказки й повір’я. Не менш цікаве джерело інформації — збірка анекдотів, яку 1899 року видав етнограф Володимир Гнатюк. Це одна з найповніших збірок того часу, з якої можна робити висновки, що вважалося смішним. Цілий розділ у збірці присвячено жінкам і називається він «Баби»^[1].

У таких збірках немає такого, що в тогочасних реаліях уважалося неправильним. Жінка дурна, бо вона жінка. Жінка може займатися лише хатніми справами, бо вона жінка. Це норма того часу і сексизм сьогодні.

Жінки в народних анекдотах, переказах, билицях постають у типових ролях — дружини, мами, домогосподарки: «Дівка несла воду з збанком с кирницї»; «Пильна господиня»; «Прийшов парубок сватати бабину дівку»; «Прийшла мачуха на чужі дїти і варила повний горнец каші». Традиціоналізм не буває інакшим: жінок зображено як домогосподарок, відповідальних за побутові справи і сім’ю, чоловіків показано як головних господарів, чільну фігуру в робочих або громадських справах.

Невміння жінки поратися по господарству висміювали, а прояв сили чоловіка над нею вітали. Є, наприклад, такий «анекдот».

Цікаво, що навіть попри невисоку повагу до жінок, у збірці 1899 року трапляються фемінітиви: «силачка», «лікарка», «пряха», «молодиця» та ін. З цього випливає, що фемінітиви притаманні українські мові, їх зафіксовано і в народній мові, і в історичних літературних джерелах.

Стереотипне, традиційне ставлення до жінок було нормою — інакші ролі в принципі не уявлялися можливими. Гумор як віддзеркалення стану соціуму теж не давав розуміння гендерної нерівности чи сексизму, тому жіночі образи — часто об’єкти жартів і сміху. Жінок зображували як недбалих, дурних, таких, що без чоловіка не можуть нічому дати ради.

Тогочасні гумор і сатира зосереджуються головно на явищах політичних, тому систематизувати жарти про жінок важко, а проте можна виділити кілька стереотипів.

Жінка — господиня, повія або «ходяча проблема»?

Про жінку-господиню все зрозуміло: в анекдотах використовували переважно цей образ, або висміюючи вміння жінки і її побутові справи, або ж цей образ правив за тло — жінка була другорядною героїнею смішної історії про чоловіка і його походеньки або ж про дітей. Образ «ходячої проблеми» тут часто перетинався: хоча в жінки було багато завдань, які вона вирішувала самостійно, найчастіше чоловіка однаково позиціонували як того, хто знає краще і його слово вирішальне.

З другої половини ХІХ століття починають записувати сороміцький фольклор. Найбільшу його колекцію залишив Хведір Вовк. Щоправда, тут висміюються не лише жінки, а й чоловіки. Гумор дуже нагадує сьогоднішній: забавними вважалися розміри статевих органів, кількість партнерів або партнерок. Водночас статеві відносини не вважалися чимось брудним, і в українському фольклорі чимало інформації про те, як кохалися наші предки. Жінка, у якої багато статевих партнерів, виступала як фігура смішна, не завжди готова до шлюбу і «відкрита» для всіх. Чоловіка з такою самою кількістю партнерок максимум м’яко критикували за невибагливість, але особливо не висміювали.

Переглядаючи сучасні гумористичні телешоу, складається враження, що з ХІХ століття нічого не змінилося. Жінку так само зображають господинею, яка постійно влаштовує чоловікові скандали за безлад удома і чекає 8 березня як свого єдиного вихідного; жінок так само висміюють, називаючи їх легкодоступними, коментуючи їхню фігуру, сексуальні вподобання або кількість партнерів; так само вважається смішним показувати, що жінка нічого не вміє і не може сама: ні керувати машиною, ні робити ремонт, ні планувати, ні вирішувати.

Радянська сатира — про сексизм чи про рівність?

Становище жінки в Радянському Союзі — окрема велика тема, яка часто стає предметом гострих суперечок. З одного боку, нібито рівности було досягнуто: жінки на виробництві і будівництві заводів, на війні і в побуті. Насправді ж рівність була лише декларована, а не закріплена, адже поки чоловіки були на заводі, жінки були і в побуті, і на заводі. Нікуди не зникало й репродуктивне навантаження, ба більше, в СРСР роль матері було піднесено чи не найвище. Такий розподіл не міг не вплинути на гумор як на віддзеркалення (і часто конструювання) реальности.

Сатирі й гумору в СРСР відводили роль «зброї партії». У радянських газетах і журналах ставку робили, з одного боку, на карикатури, фейлетони й гуморески, які мали радше розважальний характер, аніж щось серйозне. З іншого боку, ці жанри базувалися на типових упізнаваних образах, адже сміховий ефект досягався саме коштом упізнаваности.

Детальніше про це читайте в статті Катерини Єремєєвої «Трудівниця, жертва, споживачка: жіночі образи в радянській сатирі»

Періодичні видання експлуатували типові образи. Жінка мала бути свідомою громадянкою своєї держави, скорятися владі, бути патріоткою, розбиратися у світових подіях і відповідно їх оцінювати. Водночас вона берегиня домашнього вогнища: дім у неї чистий, діти доглянуті, вечеря готова, а сама жінка — вправна господиня й вірна дружина. Вона повинна мати гарний вигляд — у моді атлетична підтягнута фігура, для неї друкували викрійки одягу й поради щодо макіяжу. Така вона, ідеальна радянська жінка.

Журнали і газети та ще народна творчість — поодинокі джерела гумору. Більша його частина політична і під суворою забороною, адже радянська влада сприймає це як агітацію й пропаганду. З усіх тих жартів, які до нас дійшли, важко визначити, які з них український гумор: одні анекдоти існують різними мовами, інші побутують у купі варіантів на різних територіях. Відстежити історію поширення і сказати точно, що такі-то анекдоти створено українським народом, не можливо. Інформацію не фіксували, адже від початку 1930-х за анекдот можна було отримати 2 роки позбавлення волі, 1935-го цей термін збільшили до 3 років. Будь-які жарти, особливо якщо вони критикували владу, соціальні ролі, висміювали стереотипи чи окремі групи людей, уважалися дискредитацією влади. У 1937-му за невдалі жарти могли й розстріляти. Усе це зовсім не сприяло ні створенню анекдотів, ні їх поширенню. Звичайно, анекдоти існували, але передавали їх із вуст в уста або подавали в тексті у м’якій формі.

Найвідоміший представник українського радянського гумору Остап Вишня і той обирав переважно політичні теми для жартів, через образи тварин чи випадкових перехожих висміюючи владу й окремі людські вади. Жіночі образи трапляються і в нього — головно дружини і домогосподарки. Сексизм? Ніби так, але слід зважати, що гумор віддзеркалює культурний контекст і те, що нині неприйнятно, можна розглянути в іншому історичному контексті.

А проте це не означає, що сьогодні ми повинні сприймати такий гумор як норму, мовляв, є жінки, які погано водять автомобіль, і є білявки, які нічого не тямлять. Одиничні випадки не характеризують групу людей, і наше завдання — реагувати на сексизм у гуморі.

Сучасний гумор — твердиня сексизму?

Ситуація вельми змінюється, коли йдеться про сучасний український гумор. Так само, як у минулому, основними залишаються політичні й соціальні теми, а от гумор на побутові теми саме в розквіті і сексизм у ньому (головно щодо жінок) перетворюється на провідний мотив.

Важко сказати, чи то публічний гумор нормалізує сексизм, чи то існування сексизму в суспільстві нормалізує такий гумор. Факт залишається фактом: сексизм є, а з розвитком телебачення й інтернету він стає повсюдним.

У 1991 році на українській сцені з’явився Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки. Образ став культовим: «сердючками» почали називати певний жіночий типаж.

Вєрка Сердючка — це костюмована вистава: чоловік переодягається в жіноче вбрання. Використовує підкладні груди, взуття на підборах, перуки. Одяг завжди кричущий.

Це нагадує drag — техніку персоніфікації іншої статі за рахунок переодягання в жіночий або чоловічий одяг. Однак цього не сказано і подається як комедійний. Більшість ідентифікує Вєрку Сердючку спершу як комічний, потім як музичний проєкт. Тексти пісень у неї завжди життєві, із суржиком, вона висміює саму себе. Дебютував же образ у театрі, а всеукраїнська слава до Данилка прийшла 1997 року завдяки гумористичному «СВ-шоу».

Літературознавиця Тамара Гундорова в книжці «Транзитна культура» зазначала: «Насамперед важливо, що Сердючка за своїм походженням первісно уособлює тип малокультурної жінки-провінціалки низького соціального статусу»^[2]. Образ простої жінки з народу здається смішним, хоча його часто використовують навіть у політиці (наприклад, Юлія Тимошенко). Завдяки самовисміюванню це не здається проблемою, хоча насправді стигматизує не лише жінок, а й узагалі «народність», розуміючи її як провінційність. В українському гуморі з’являється образ «дєрєвєнщіни», або «селючки».

У цього типу гумору є ще одна негативна риса: Вєрка Сердючка говорить або російською, або впізнаваним полтавським суржиком. Пізніше більшість таких образів «простої дівки із села» україномовні, і крім моменту мізогінії — ненависти до жінок, виникає приниження та висміювання української мови. Зокрема, через такий гумор українська почала асоціюватися з чимось сільським і некультурним. Однак, знов-таки, критикувати один лише образ Сердючки як сексистський недоречно: вона елемент у великій історії українського гумору і, як зауважує Володимир Бєглов, «вона була такою, якою, перепрошую, були ми»^[3] .

Бурхливе формування пострадянської медіакультури уможливило багато феноменів, серед них телевізійні шоу й візуальну клоунаду. У 1996 році на екрани вийшло «Шоу довгоносиків» — абсурдна багатосерійна постановка з безліччю спецефектів. У шоу було п’ять рубрик: «Нові пригоди Шерлока Холмса та Доктора Ватсона» (пародія на однойменний радянський телесеріал), «Жилище замечательных людей» (абсурдний переказ біографій відомих людей), «Моя нова програма», «Новини з Шендоровичем» (новини у смішній віршованій формі), «При пожежі дзвонити 01» (пародії на соціальну рекламу).

Жодного сексизму — і це важливий показник нового гумору 1990-х. Царина гумору ще не досліджена, телевізійні шоу тільки з’являються, а з ними і широка глядацька аудиторія по всій Україні. Сексизм — це надто простий, побутовий гумор, якісь мінімальні його прояви на ТБ сприймаються за норму — все як у житті.

Розвиток медіа — це розвиток сексизму. Весь контент на телебаченні можна поділити на кілька категорій. У категорії розважального контенту є й суто гумористичні передачі, але паралельно є інші шоу, які нібито розкривають соціальні проблеми і допомагають їх вирішувати, а насправді дедалі більше стигматизують певні групи суспільства.

Такі програми, як «Зважені та щасливі», «Модель XL», «Красуня за 12 годин», унормовують висміювання зовнішности: краса вимірюється сантиметрами талії, довжиною сукні і яскравістю макіяжу. Шоу «Супержінка», «Супермама» або «Наречена для тата» вчать нас, якою має бути правильна жінка: як вона повинна поводитись, кохати, виховувати дітей. «Любов онлайн» і «Холостяк» привчили, що головна мета жінки — знайти чоловіка, а чоловік, своєю чергою, може перебирати жінками як йому заманеться. Можна згадати ще безліч розважальних шоу, які виходили в різні роки на різних телеканалах і поступово запевняли нас у тому, що сексизм — це норма: «Міняю жінку», «Хата на тата», «Від пацанки до панянки», «Хто зверху» тощо.

Чи виникатиме критична реакція на жарти про зайву вагу, якщо годину тому в реалітішоу жінка стала щасливою, лише коли схудла? Чи формуватиметься критичне ставлення до розподілу домашніх обов’язків, якщо у власному домі вони ідентичні, у новинах питають, де була мама, коли дитина постраждала з батьком, а у вечірньому шоу після новин справжня супержінка і на роботу встигла, і речі попрала, і дитину нагодувала?

Детальніше про сексизм у медіа читайте в статті Ольги Білоусенко «Що сексистського продукують українські медіа і як це можна виправити»

У 1997 році в Кривому Розі з’явилася команда КВК «95 квартал». У 2003 році учасники цієї команди створили однойменну студію, мета якої — виробництво й популяризація власного телевізійного шоу й інших розважальних продуктів.

За роки існування студії сексистських жартів було чимало, навіть попри те що в якийсь момент команда зосередилася на висміюванні політичних явищ. Останній бурхливий скандал було пов’язано з жартом у новорічному випуску 2024 року про «сіськи зі Скадовська». Головна героїня номера, дівчина-ВПО, не володіє українською і подається як зовсім недалека. Вона ділиться своїми проблемами, навмисно перекручуючи слова.

До Дня Незалежности 2023 року «Квартал 95» виклали музичний номер із підписом: «Багато чоловіків в Україні вже більше двох років вимушені жити далеко від своїх дружин. Тому той момент, коли дружина повертається додому, для них є особливим у всіх сенсах цього слова. Бажаємо всім якнайскоріше об’єднатися зі своїми коханими».

Сам музичний номер — пісня про секс у публічних місцях, бо немає сил чекати до дому. Тут повний набір сексизмів: і чоловік, для якого секс — головна цінність у стосунках; і жінка, якій секс не цікавий, але треба. Мало того, у пісні жінка просить почекати до дому, перш ніж займатися сексом, але чоловік роздягає її в купе міжнародного потягу, з якого вона не встигла зійти. Чи не романтизація це насилля?

За більше як двадцять років існування «Вечірнього кварталу» сексистських жартів у них було сотні: вони є в кожному випуску, а ранні випуски повністю з них складаються. Наприклад, номер 2014 року «8 березня. Звичайна українська родина» змальовує чоловіка-алкоголіка (у виконанні Володимира Зеленського) і його дружину (у виконанні Олени Кравець), яка тягне на собі весь побут і навіть перед святом самостійно принесла з магазину важкі пакети з продуктами та почала «пиляти» коханого.

У 2017 році тему 8 Березня було порушено у сценці, де депутат запропонував скасувати це свято, прийшов додому, а дружина, мама і покоївка не хочуть із ним говорити, вони ображені, але не тому, що їх турбують права жінок, а тому що не отримають цього дня квіти.

Узагалі, жарти «95 кварталу» — це збірник сексистського гумору з прикладами для всіх його категорій.

Чоловіки поділяються на такі типи:

• алкоголік, який заради пляшки погодиться на все;
• співмешканець, а не батько: як правило, такі жарти будуються на взаємодії між батьком і сином, коли батько навіть не знає, у якому класі його дитина, і дає йому гроші, щоб той збрехав мамі;
• романтизований ґвалтівник: чоловік, який думає лише про секс, усі запити в історії пошуку тільки про це, а за відсутности вдома дружини він приводить у подружнє ліжко повію;
• ні на що не здатний: увесь номер висміюють, скільки часу триває статевий акт із таким чоловіком, скільки він заробляє грошей і який він на вигляд.

Із жінками схожа історія, хіба що типів трохи більше:

• жінка-мати-домогосподарка: найпопулярнішний у скетчах образ втомленої дружини, яка приходить додому, щоб учинити скандал через брудну чашку, нагримати на дітей за незроблені уроки та пояснити чоловікові, як йому жити;
• білявка: це окремий типаж жінок у гуморі, у неї обов’язково біляве волосся, яскравий макіяж, багато філерів у губах, вона не може підтримати навіть найпримітивнішу розмову і в усьому погоджується з чоловіком;
• жінка за кермом: не менш популярні скетчі про те, що жінка не вміє водити автомобіль, неодмінно потрапляє в аварію, а потім починає фліртувати або з чоловіком, чию машину пошкодила, або з правоохоронцем. Свого часу з’явилися скетчі про аварію, де фігурують дві жінки, і це, певно, вважалося квінтесенцією гумору;
• повія: висміюються проституйовані жінки замість визнати це проблемою, їх завжди зображають гротескно — в коротких сукнях і на високих підборах;
• також полюбляють висміювати ситуації, коли жінка, навпаки, неактивна під час статевого акту; занадто худих і занадто товстих; недалеких і дуже розумних; із маленьким бюстом і з великим бюстом. Буквально будь-що жіноче підлягає висміюванню.

Окрему увагу звернімо на «Жіночий квартал» — проєкт студії «Квартал 95», який уперше вийшов в ефір 2018 року. Назва вже викликає питання, адже це ніби маркування — жіночий гумор. Так само в нас полюбляють виділяти «жіночий стендап» (хоча ніхто не каже «чоловічий стендап»), так само існують «жіночі жарти» і просто «жарти».

Жарти «Жіночого кварталу» нічим не відрізняються від звичного «кварталівського» гумору. Додатковий мінус — як недолугих себе показують самі жінки. Підводки до номерів часто типу «Жінка залишається жінкою в будь-якій ситуації»: показують сценку з ревнивою дружиною, до якої приїхав у коротку відпустку чоловік-військовий, а ревнує вона, бо на бойових він не відповідав на дзвінки і пахне від нього солярою, бо так він приховує аромат парфумів. Усе це відбувається в той час, коли дружини військових, і так дуже вразлива група, крім власних проблем, стикаються з купою стереотипів у суспільстві. Такий гумор не лише сексистський, а й відверто шкідливий під час війни.

Недолугі жінки й незграбні в господарстві чоловіки — мотив більшости телевізійних гумористичних шоу. Ідентичні жарти практикують у популярному «Дизель шоу», вони кожного сезону потрапляють у скандали і здобувають звання «медіатрешу». І це ще одна категорія сексистських жартів: чоловіча й жіноча логіка, що їх висміюють у кожному випуску. Чоловіки-алкоголіки, які нічого не можуть у побуті, — чи не одинокі чоловічі персонажі за всю історію шоу.

Виникає питання: чи можна жартувати інакше? Так, можна. Навіть у телевізійних шоу, розрахованих на широку аудиторію, де замість інтелектуального гумору десятиліттями використовують одні й ті самі жарти: зал сміється, чому б не повторити?

На щастя, є й позитивні приклади. Студія «Мамахихотіла» (раніше «Мамахохотала») теж довго використовували сексистські жарти. З випуску у випуск переходили персонажі, про яких обов’язково були сценки: жінка Люда (актор Олег Маслюк), яка має зайву вагу і постійно невдоволена своїм чоловіком Ванею (актор Іван Мелашенко), який, своєю чергою, полюбляє прикластися до пляшки, дурить дружину і не хоче нічого робити по дому. Побутові сценки у їхньому виконанні, попри очевидний гумор і навіть висміювання домашнього насилля, дуже полюбилися глядач(к)ам. Були в «Мамахихотіла» і білявки, і дівчата за кермом, і багато жартів про секс та про зовнішність. Проте слід віддати належне: узявши паузу на час повномасштабного вторгнення, у першому концерті 2024 року студія утрималася від сексистських і стереотипних жартів (на відміну від «Дизель шоу» й «Вечірнього кварталу»), натомість знайшла інші теми, зокрема актуально пожартувала про стан і типові ситуації українців та українок під час війни.

Отже, без сексизму все-таки можна?

І це підтверджують ютуб і стендап. Останні роки розважальна сфера активно розвивається, рупор тепер не в телебачення. Виникає безліч ютуб-шоу в різних форматах і з різними гостями. На жаль, у них теж є сексизм. Наприклад, за це часто критикують шоу «Леви на джипах», схожим гумором просякнуто «Мекнув питайте», «Трендсеттер», «Він вона шоу».

Детальніше про гучні випадки сексизму в цих шоу читайте в нашій статті «Усі сексисти вкупі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік»

Однак є багато інших шоу, які мають свою аудиторію і не використовують сексистські жарти, бо усвідомлюють: сексизм уже не в моді.

Те саме стосується стендапу: слухачів і слухачок на сексистські жарти вже немає. Натомість популярність здобувають такі комікеси як Настя Зухвала, Ганна Кочегура, Лана Чубаха, Веста Гунченко, котрі, навпаки, критикують і висміюють сексизм. Є й чоловіки-стендапери, наприклад Василь Байдак, які збирають повні зали, не вдаючись до дискримінаційних жартів.

Стендап і ютуб-шоу (попри окремі неприємні випадки) — це нове покоління українського гумору, яке не просто не приймає сексизм, а навпаки, критикує його. Здавалося б, різні шоу працюють на різну аудиторію, адже є й ті, хто сміються з жартів «95 кварталу». Однак таких людей стає дедалі менше, це переважно старше покоління, звикле до конкретного типу гумору.

Сьогодні сексизм у гуморі — моветон. Від сексистських жартів відмовляються не тому, що є якісь регулятори чи закони, бо, на жаль, за дискримінаційний гумор дуже важко притягнути до відповідальности, — натомість формуються інститут репутації і повага до аудиторії, а не лише заробляння грошей.

Якщо жарт когось ображає, це вже несмішно.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

^[1] Етнографічний збірник. — Т. ХІІ: Галицько-руські анекдоти. Зібрав Володимир Гнатюк. — Львів: НТШ, 1902.

^[2] Гундорова, Тамара. Симптоми постколоніальної травми: есеї. — К.: Грані-Т, 2013.

^[3] Бєглов, Володимир. Чи можна пишатися Сердючкою? // http://jeyart.com.ua/people/sub158

8 лютого 2024 року, повідомляє офіційний сайт Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив медалями за «Жертовність і любов до України» весь особовий склад медичного пункту 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних сил України». А вже 25 лютого в УПЦ КП оголосили, що анулюють цю нагороду для одного з удостоєних, Віктора Пилипенка, через те, що «не розділяють його гріховних уподобань і агітацію ЛГБТ». Іншими словами, Віктора Пилипенка визнали негідним медалі через його сексуальну орієнтацію, адже він – відкритий активіст за права ЛГБТ+ людей, один із засновників об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права».

Не секрет, що УПЦ КП та інші релігійні інституції є найзатятішими опонентами просування прав ЛГБТ+ людей в Україні. Не так давно відгримів скандал із кліпом за участі Христини Соловій та Сергія Жадана, знятому у Львові в церкві Святого Андрія Первозваного, через присутні в кадрі поцілунки двох дівчат. Роками Рада Церков протистояла ратифікації Верховною Радою Стамбульської конвенції з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству, тому що цей документ нібито просуває «гендерну ідеологію» та «нестереотипні гендерні ролі», а тепер активно виступає проти легалізації цивільних партнерств. А коли у 2023 році Папа Римський дозволив благословляти одностатеві пари, Українська греко-католицька церква поспішила виступити із заявою, що на неї воля Риму не поширюється.

Бути віруючою ЛГБТ+ людиною в Україні, вочевидь, дуже непросто. Одна річ, якщо ти атеїст чи атеїстка, і те, що пишуть представники Церкви в інтернеті, для тебе максимум образливо, а частіше здається застарілою антинауковою нісенітницею, головна біда від якої — затримки з просуванням законодавства, дружнього до ЛГБТ+ в Україні. А як бути людині, для якої православна чи католицька, мусульманська чи юдейська частина особистості такі ж невід’ємні й важливі, як національна ідентичність або сексуальна орієнтація? Як це — відчувати й розуміти, що важлива для тебе спільнота перестає приймати тебе просто через те, ким ти є з народження? І як так стається, що люди, котрі сповідують релігії, в основі яких любов до ближнього, так легко дозволяють собі відштовхнути й бути жорстокими до людей за те, до чого їм не має бути діла: через їхні романтичні почуття або те, як вони виражають свій гендер?

Ці питання турбували мене певний час, і декілька років тому я почала активно цікавитися приймаючими інклюзивними церквами та релігійними установами різних конфесій. Як з’ясувалося, деякі релігійні спільноти все ж таки зробили крок уперед до більш інклюзивної інтерпретації власних релігійних текстів і прийняття людського різноманіття. В цьому тексті я хотіла б поділитися декількома історіями, які, на мою думку, найкраще ілюструють те, що релігія може дійсно бути про любов і прийняття, а не про стигматизацію тих, що не вписуються у встановлені Церквою жорсткі рамки. І що головне, я вирішила писати не про прогресивні церкви у Швеції чи Ісландії, від яких, мабуть, всі очікують насамперед толерантності та відкритості до нового. Мені хочеться показати вам, що прийняття можна знайти і в менш передбачуваних місцях. Наприклад, у дуже католицькій Латинській Америці або в Південній Африці.

Джон Ботья. Пастор-гей у Боготі, Колумбія

 Із Джоном я познайомилася рік тому, коли приїхала в Колумбію брати інтерв’ю у місцевих ЛГБТ+ активісток. Мова зайшла про релігію, яка в країнах Латинської Америки є важливою частиною національної ідентичности, і колежанка згадала про знайомого пастора Методистської церкви, відкритого гея. Я не могла пройти повз таку можливість та попросила поділитися контактом. Джон відгукнувся на моє прохання поспілкуватися майже відразу і запросив мене відвідати їхню службу у неділю вранці. Щоправда, попередив, щоб, як немісцева, я викликала таксі чи Uber і щоб водій підвіз мене під двері церкви, бо цей район Боготи не дуже безпечний.

Методистська церква Боготи (Iglesia Metodista de Bogotá) займає два невеличкі, але світлі приміщення в справді не найспокійнішому районі міста. Якби не хрест на даху й не вивіска на дверях, ніколи не здогадалась би, що це саме церква: більшість відвідувачів і відвідувачок приїздять на мотоциклах і мопедах, зодягнуті в шкірянки, у багатьох пірсинг або татуаж. Хоча церква відкрита для всіх охочих, переважна кількість прихожан — люди з ЛГБТ+ спільноти та їхні рідні й союзниці. Сам Джон виглядає як звичайний симпатичний молодий священник — найменш яскрава постать у цьому різноманітному натовпі.

За годину до початку служби частина людей збирається на читання Біблії в окремій кімнаті, долучилася до них і я послухати. Сьогоднішня тема обговорення — терпіння й прийняття. Як нам пояснити свою думку не відштовхнувши? Як бути відкритим до позиції, яка не збігається з твоєю? Як нам зрозуміти тих, що нас ненавидять? Усе це нагадує радше дискусійний клуб із психології, аніж обговорення релігійних текстів. Утім хтось постійно зачитує уривки з Біблії.

Служба у Методистській церкві Боготи

Сама служба теж дещо нагадує рок-концерт. Окрім Джона, який звершує службу, перед прихожанами ще дві дівчини в шкіряних куртках. Одна грає на бас-гітарі, друга на синтезаторі. У якийсь момент я вже сама підспівую і пританцьовую під пісню про те, що Господь — це любов. Якби не це й не велика кількість чоловіків у шкірянках навколо, це нічим би не відрізнялося від звичайної протестантської служби. Після причастя всі йдуть на спільну кухню пити чай із печивом. Я заводжу розмову з парою поруч, розпитую, хто вони і як прийшли у церкву.

Історії в усіх різні, але в цілому про одне. Ось Луїс із Венесуели, яку покинув через політичну та економічну кризу в пошуках роботи у Колумбії. У Католицькій церкві вдома про те, щоби прийняти його як гея, навіть мови не було, але для Луїса віра завжди була дуже важливою, тож він шукав шлях до якоїсь іншої церкви, аж поки не зустрів Джона. Марія і Наталія — пара, допомагають Джонові організовувати різні заходи. Цього разу вони збирають пожертви на притулок для постраждалих від домашнього насильства. Вони прийшли за Джоном з їхньої колишньої церкви, де не могли відкрито говорити про те, ким вони є.

Нарешті у мене з’являється можливість поговорити з Джоном про його історію.

«Я виріс у католицькій родині, — каже він. — Десь у сімнадцять років уперше закохався в іншого хлопця. Довго намагався придушити в собі ці почуття, тому що виріс, знаючи, що це гріх, що це злочин — потяг до людини твоєї ж статі. Декілька років я боровся зі собою, навіть у якийсь момент почав зустрічатися з іншим хлопцем, але це відчувалося як щось жахливе, гріховне. Я мав приховувати в своїй церкві, хто я є, а отже, брехати. Це вбивало мене зсередини декілька років, аж поки я не опинився в лікарні з серйозним захворюванням. І тоді, коли мені пощастило не вмерти, я сказав собі: «Досить! Якщо Господь створив мене таким, значить така Його воля». І я прийняв себе. 

Потім почав думати: «Не може бути, щоб я був єдиним віруючим геєм у Колумбії!». І почав гуглити «геї-християни», «ЛГБТ+ віруючі», «ЛГБТ+ християни», і побачив купу сайтів! Я почав писати їм, робити свої тематичні дописи в соціальних мережах і так потроху розбудовувати спільноту, яка перетворилася на майже родину. 

Але чого мені не вистачало, то це служіння. І після років пошуків я долучився до Церкви методистів, де почав допомагати пастору, тому що ця церква приймала ЛГБТ+ людей, мала жінок-священниць, наші цінності збігалися. Так сталося, що цей пастор мав їхати служити в Аргентину, тому запропонував мені прийняти сан та посісти його місце. 25 лютого 2018 року я став першим пастором — відкритим геєм у протестантській церкві в Колумбії та всій Латинській Америці. Звісно, були й інші пастори-геї до мене, але їхня сексуальна орієнтація приховувалася, і я став першим священником-геєм, який прийняв сан, і всі навколо це знали. Весь світ знає, що я гей».

На моє запитання, як його церква змінює світ навколо, Джон дає дві відповіді:

«По-перше, ми намагаємося змінювати людей на своєму прикладі. Коли ми переїхали в це приміщення (у бідному районі), люди знали, що я гей, і не бачили в мені священника. Відразу думали про розпусту, про наркотики, алкоголь, всі ці речі, які ще деякі асоціюють із гомосексуалізмом. Але потім вони побачили, як ми допомагаємо дітям, жінкам, молоді, яка вживає наркотики, будь-кому, і почали нас поважати. Тепер вони кажуть: «Так, цей пастор має іншу сексуальну орієнтацію, але він хороша, гідна людина». Так я здобув прихильність людей за ці п’ять років. 

По-друге, це просвіта. Я не можу нічого зробити, якщо люди не розуміють базових речей: хто така людина ЛГБТ+, що таке сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, про що це все? Ми маємо вчити людей, що таке різноманіття, розповідати їм про права ЛГБТ+ людей, чому це важливо. Нам потрібно більше говорити про свій досвід і слухати про досвід інших людей. Якщо ми говоримо про трансгендерних людей, я запрошу трансгендерну людину розповісти про її життя, я не можу говорити за неї. Ми маємо слухати одне одного. Так ми вчимося, так ми перетворюємося на кращу версію себе».

А що як Господь — це трансгендерна жінка? Рита Гомез та Iglesia Antigua de Las Américas

Оскільки я декілька років працювала в Україні у Батьківській ініціативі «ТЕРГО», яка підтримує родини, де є ЛГБТ+ діти, мені було цікаво поспілкуватися з подібними батьківськими групами в Латинській Америці. Так я знайшла Риту. Але вона виявилася не просто мамою лесбійки та названою мамою трансгендерної жінки, а ще й єпископинею Стародавньої церкви Америк (Iglesia Antigua de Las Américas). До Рити я приїхала додому, де знайшла її в оточенні декількох собак та домашніх рослин. Яскрава рудоволоса жінка розповідала мені свою історію так емоційно й захопливо, що я, щиро радіючи, ввімкнула з її дозволу диктофон, бо відірвати від неї погляд і щось записувати було неможливо.

«Те, як ми бачимо світ, залежить від того, звідки ми прийшли. Я з особливої ​​родини: мої тато і мама були малоосвіченими людьми, але, натомість, мали досить ліберальне мислення як на свій час. Наш будинок завжди був безпечним місцем для ЛГБТ+, вони були частиною середовища, в якому я виросла. Вони не були чужими людьми, вони були частиною моєї родини, друзів мого тата і мами або дітей цих друзів. Це було природно, нормально. 

Сама я не народилася в католицькій родині. Скажімо, 70% людей у ​​Латинській Америці є вірянами. Великий відсоток із них є римо-католиками. Але мої батьки належали до пресвітеріанської церкви, яка вже тоді була досить прогресивною в питаннях жіночого лідерства. Якось так сталося, що для мене в церкві взагалі не стояло питання, що чогось не можна. Тож я була дияконесою, була пасторкою, була преподобною, тому що жінки мають право приймати сан так само, як і чоловіки. Але багато церков усе ще не можуть зрозуміти і прийняти питання гендерної різноманітности. 

Ще вісім років тому я належала до Пресвітеріанської церкви. Жінкам у ній в цілому відкриті всі шляхи, але не усі всередині церкви дивляться на проблему сексуальної різноманітности однаково. Вісім років тому дехто з церкви на зустрічі керівництва сказав мені: «Рито, я за тебе молюся, бо тобі, напевне, то дуже болить». Я питаю, що саме мені має боліти. І вона мені каже: «А ти знаєш, що твоя донька — лесбійка?». Я дивлюсь на неї і розумію, що ось він, мій момент. І кажу їй: «Звісно, знаю. З моменту її народження знала і всі в родині знали, і ніхто не має з цим проблем». І навколо мене всі якось дуже незручно замовчали. А наступного тижня пастор запросив мене на каву і каже, що церква не задоволена. «Тобто, — кажу, — ви не готові більше приймати мою доньку? Моя донька виросла в церкві, була молодіжною координаторкою церкви, організовувала збори на двісті осіб. І до суботи моя донька була прикладом для всіх, а наступного тижня її вже просять не приходити до церкви, бо вона, бачте, недостатньо хороша!»

Того дня я вирішила, що це не моє місце. Якщо там, де відбувається причастя хлібом та вином, немає місця для всіх — це не моє місце. Якщо від тебе вимагають бути гетеросексуальною людиною, щоб бути частиною спільноти — це не моя спільнота. І так я пішла. Рік ходила до Методистської церкви, де приймають ЛГБТ+ людей. Цілий рік сиділа в куточку, багато чого навчилася під час проповідей. Потім відчула, що мені хочеться більшого, і тоді зустріла чудову жінку на ім’я Габріела Геррерос та чудового чоловіка на ім’я Уго Кордоба Керо. Двох прекрасних теологів із Аргентини. Вона — лесбійка, яка побудувала цілий процес під назвою Las casitas. Casitas — це притулки для людей із трансгендерним життєвим досвідом та проблемою через вживання психоактивних речовин. Уго і Габріела познайомили мене з Iglesia Antigua de Las Américas, і я одразу закохалася та долучилася до неї. Три роки тому почала звершувати служби, і через деякий час мені запропонували стати єпископинею в Колумбії. Це далося нам непросто, адже наша Церква кидає виклик традиційним релігійним моделям.

Рита Гомез (крайня зліва) в серпні 2023-го після посвячення в сан єпископині. Джерело

По-перше, ми підтримуємо аборт як церква. Віримо, що жінки єдині, хто має право вирішувати, робити аборт чи ні, і ми віримо, що не можемо дозволити жінкам і далі помирати від таємних абортів, не можемо дозволяти зґвалтованим дівчатам народжувати у вісім років. Як церква вважаємо себе людьми, які підтримують законні, безкоштовні, безпечні, дозволені аборти за згодою, з гарантіями як право жінки. А ще ми думаємо про те, як важливо з розумінням підходити до рішення людини робити евтаназію. Коли людина страждає, хто я така, щоб змушувати її жити, бо інакше вона потрапить у пекло? Ба більше, ми не віримо в пекло.

Пекло — це релігійний конструкт, який вигадали, щоб керувати людьми. Якщо ти гей, то потрапиш у пекло, якщо ти лесбійка, соціалістка, якщо ти вирішила зробити аборт чи евтаназію, то теж підеш у пекло. Пекло — це соціальна, навіть політична конструкція, яку релігійний світ створив, щоб панувати над людьми. Я ніколи не вірила в ідею пекла. Я вірю в теологію, яка називається реалізованою есхатологією. Пекло тут і зараз. Пекло — це помирати від голоду, це стати матір’ю двох чи трьох дітей у 16-ть і не мати можливості ходити до школи. Пекло — це 50-річна жінка, яка не вміє ні читати, ні писати. Ось що пекло. Але ж ми любимо драму, нам подавай полум’я і червоного диявола з рогами й копитами».

Далі Рита захоплено розказує про свій досвід виступу перед учасниками Прайду в Боготі:

«Я ще ніколи в житті не мала можливості говорити про Бога з більш ніж 10 тисячами людей, у мене було всього три хвилини. Я взяла мікрофон і сказала: «Я знаю, що 90 відсотків із присутніх думають, що Бог — це найбільший символ патріархату в світі, тому що все життя нам казали, що Бог — це чоловік. Я хочу сказати вам, що Бог є Любов, це те, що говорить Біблія, і любов не шкодить, тому що любов піклується, захищає, будує. Скільком із вас доводилося пояснювати своє різноманітне життя релігійній людині, щоб вона це прийняла?». Всі на площі підняли руки. «Хочу вам сказати, що відрізнятися від інших — не гріх і не злочин. Злочин і гріх — це коли начебто віруюча людина скористалася вразливістю дитини, жінки чи юнака, щоб задовольнити свої сексуальні потреби. Сьогодні я хочу показати вам, що Бог є Богом різноманіття. Я вірю, що Бог — це транс. Я в це вірю і кажу це серйозно. Адже Бог мав зробити перехід у своїй вічній сутності до тимчасового фізичного втілення в Ісусі, мав перестати бути абсолютною владою, щоби перетворитися на людину, яка померла, голодувала, страждала, плакала і боялася смерті на хресті. Бог створив перехід. Бог також після смерті Ісуса подорожує в Святому Дусі та супроводжує нас. Святий Дух супроводжує нас. Крапка! Куди б ми не пішли і ким би не були. Бог здійснює перехід. Тепер від нас, нових поколінь і тих, що думають по-іншому, залежить, чи дозволити Богу пройти крізь наше життя і прийняти Його любов, розуміючи, що ми повинні любити себе, щоб також мати змогу любити іншого». 

І коли я побачила шалену реакцію натовпу, як реагують люди на мої слова,  то зрозуміла, яку неконтрольовану владу може мати релігійний світ над іншими людьми. І того дня я попросила Бога допомогти мені щоразу краще визначати, як турботливіше супроводжувати людей у їхньому переході, тому що це величезна відповідальність».

Юдаїзм: юдеї-реформісти

Цілком випадково в середині 2010 років я винаймала квартиру в Берліні у юдейки, яка виявилася не просто рабинкою, а ще й першою жінкою-рабинкою в країнах (тоді) СНД, яка провела релігійний обряд вінчання над парою лесбійок. Тоді я й дізналася про існування гілки юдеїв-реформістів, яка, на відміну від ортодоксального юдаїзму, підтримує права ЛГБТ+ людей.

Реформістський юдаїзм має коріння в Німеччині, де він виник досить давно, ще у ХІХ столітті, і звідти поширився на інші країни Центральної та Західної Європи. Тепер він дуже популярний у США й налічує близько двох мільйонів послідовників по всьому світу. Рух прогресивного або реформістського юдаїзму — це ліберальна течія в юдаїзмі. Такий юдаїзм вважає, що єврейська традиція постійно розвивається, з кожним новим поколінням набуваючи нового сенсу й нового змісту, тому прагне до оновлення та реформи релігійних обрядів у дусі сучасности.

Реформістський юдаїзм виступає за права ЛГБТ+ людей ще з 1965 року, коли Жінки реформованого юдаїзму (WRJ) ухвалили резолюцію, яка закликає до декриміналізації гомосексуальности. В 1977 році Центральна Конференція Американських Рабинів та Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалили свої перші резолюції, закликаючи надати гомосексуальним людям рівні права. Відтоді об’єднання американських прогресивних юдеїв  ухвалили низку резолюцій з таких питань, як включення геїв та лесбійок до рабинату й канторату, підтримка шлюбної рівности, усунення дискримінації в збройних силах і серед бойскаутів, а також підтримка комплексного законодавства про недискримінацію та громадянські права. У 2015 році Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалила резолюцію про права трансгендерних людей та осіб, які не відповідають гендерним нормам, а Центр релігійних дій нещодавно видав Посібник з інтеграції трансгендерних людей, щоб допомогти конгрегаціям краще включати їх та їхні сім’ї.

Вивчаючи питання ставлення юдаїзму до гомосексуальности, я не без цікавості прочитала інтерв’ю з Деніз Егер, жінкою-рабином, яка почала свою роботу в 1988 році у гей-синагозі Лос-Анджелеса в розпал епідемії СНІДу. Вона щодня їздила до медичного центру, щоб відвідати маленьких пацієнтів, яких лікували від цієї хвороби. Із її слів, у той час страх перед СНІДом, особливо перед тими, хто з ним живе, був відчутним.

Рабинка Деніз Егер перед освяченням одностатевого шлюбу. Джерело

Егер, яка є рабинкою-засновницею Конгрегації Кол Амі, реформаторської єврейської синагоги в Західному Голлівуді (штат Каліфорнія), залишається відданою допомозі кожному, хто маргіналізований, і використовує свій рабинат як платформу для соціальної активности. Вона є президенткою Центральної конференції американських рабинів (CCAR), найбільшої та найстарішої організації рабинів у Північній Америці. Також Егер є першою відкритою рабинкою-лесбійкою, яка обіймає посаду голови рабинів-реформістів.

Перші імами-геї: права ЛГБТ+ в ісламі

Знадобилося трохи більше часу для того, щоб свої двері для ЛГБТ+ людей відчинили мечеті: перша в Європі дружня до ЛГБТ+ людей мечеть з імамом-геєм алжирського походження була заснована в 2012 році у Парижі (на той час декілька таких мечетей уже діяли в Канаді, США, а один із перших відомих імамів-геїв відкрив таку мечеть у Південній Африці).

Імам Людовік-Мохамед Захед розповідає в своєму інтерв’ю:

«Наша мечеть стала першою інклюзивною мечеттю в Європі. Сьогодні такі спільноти існують у всьому світі: в Західній Європі, Сполучених Штатах, Індонезії, Південній Африці, навіть у Тунісі. Тобто це поширилося всюди, але почалося здебільшого в США та Канаді […] Це був перший раз у моєму житті, коли мене попросили виконувати обов’язки імама після того, як я покинув Алжир, де навчався, щоб ним стати. Я ще не примирився з цією частиною своєї особистості, тож це була величезна відповідальність. У той момент я зрозумів, що з цим треба щось робити. Я — цисгендерний чоловік, тому коли заходжу в мечеть, мене ніхто не турбує. Але трансгендерні люди не мають таких привілеїв. Це неінклюзивно, небезпечно. Ось чому ми заснували цю інклюзивну мечеть. Спільнота все ще існує в Парижі, а тут, у Марселі, маємо Інститут Калема з молитовною кімнатою та екстреним притулком для ЛГБТ+. Важко продовжувати і розширюватися, тому що люди не хочуть здавати нам в оренду приміщення: ми або занадто мусульмани, або занадто геї. Це здається неможливим, але ми маємо надію».

У 2017 році першу ліберальну мечеть відкрили в Берліні, вона все ще залишається єдиною ліберальною мечеттю в Німеччині. Як сказано на сайті мечеті, мечеть Ібн Рушд-Гете представляє прогресивний сучасний іслам, сумісний із демократією та правами людини.

«Ми живемо в ісламі, в якому жінки та чоловіки рівні. Молитву і проповідь можуть виголошувати як чоловіки, так і жінки. Наші двері також відчинені для всіх ЛГБТ+ мусульман, щоб запропонувати їм місце духовної безпеки. Ми приймаємо представників усіх конфесій ісламу, сунітів, шиїтів, суфій та алевітів». Мечеть заснувала Сейран Атес, феміністка, юристка й імамеса.

Сейран Атес, перша імамеса в Берліні. Джерело

Варто сказати, що таким мечетям доводиться стикатися з подвійною критикою: населення західних країн нерідко висловлює невдоволення тим фактом, що в їхніх містах відкривають мечеті, а представники традиційного ісламу висловлюють різку критику як з приводу існування імамес,так і з приводу прийняття ЛГБТ+ людей. Наприклад, жіноча мечеть у Данії з першою імамесою в скандинавській країні більш обережна у декларуванні своїх принципів. І хоча сайт мечеті називає «захист прав меншин» серед принципів роботи спільноти, ЛГБТ+ люди ніде не згадані напряму.

***

Хай поки точково, як реформаторські ініціативи, та все ж різні релігії поступово змінюють своє ставлення до ЛГБТ+ людей. І хоча ці зміни відбуваються повільно, з’являється щораз більше прикладів відкритости й підтримки. Це вселяє надію, що з часом суспільства зможуть досягти більшого розуміння і прийняття різноманітності незалежно від релігійних поглядів. Віримо в краще майбутнє, де кожна людина, попри свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, зможе знайти своє місце й підтримку в будь-якій релігійній спільноті, якщо цього потребуватиме.

Третина українського населення моніторять новини щогодини, а майже половина —користуються телефоном 4-6 годин на день. Величезна кількість інформації сприймається кожним та кожною постійно. Виокремити у цьому потоці факти та фейки буває складно. Особливо, якщо маніпуляції будуються на вже наявних стереотипах, зокрема гендерних.

Дискредитація українських біженок та військовослужбовиць досі є однією з цілей ворожої пропаганди. Росія активно використовує її для власної вигоди. То що ж таке гендерна дезінформація та як її розпізнати?

Гендерна дезінформація: що це і як поширюється

Переважною є думка, що гендерна дезінформація — це оманливі або неправдиві гендеровані та/або сексуалізовані наративи, створені, щоб нашкодити репутації жінок та завадити їхній участі в публічній сфері. Тобто, коли ви читаєте черговий російський фейк про українських біженок, які «стали повіями в ЄС», — це гендерна дезінформація.

«Росія любить використовувати гендерну дезінформацію. Вона слугує для виправдання загарбницької політики та воєнних злочинів, а також є інструментом поділу на “свій — чужий”. Це яскраво ілюструє пропагандистський конструкт про Європу, яку протиставляють “традиційним” російським цінностям», — розповіла на конференції «ДезАут: як вибити маніпуляції за межі інформаційного поля» аналітикиня ГО «Інтерньюз-Україна» Дзвенислава Щерба.

Дзвенислава Щерба

У дослідженні про дезінформацію за гендерною ознакою від ГО «Інтерньюз-Україна» респондент(к)и з-поміж журналістів/журналісток та громадських діяч_ок виокремлюють дві основні причини поширення такої дезінформації.

• іноді видання передруковують зовнішню інформацію без перевірки фактів;
• користувач_ки соцмереж можуть поширювати фейки, оскільки часто прагнуть привернути увагу до події чи новини, при цьому її правдивість не ставиться під питання.

Варто памʼятати й про засилля російської пропаганди. Всі разом ці чинники допомагають гендерним стереотипам та відвертим фейкам поширюватися та закріплюватися в мережі.

«Жінок часто зводять до ролі матерів, доньок і доглядальниць, замість того, щоб розглядати їх як повноправних політичних та економічних суб’єктів», — зазначає дослідниця Сара Соберай з університету Тафтса у США. Вона виділяє три головні стратегії, за допомогою яких жінок змушують мовчати чи обмежити свій вплив: залякування, присоромлення та дискредитацію.

Сара Соберай

Яскравим прикладом є розгорнута у 2017 році кампанія в соцмережах проти народної депутатки України VIII скликання Світлани Заліщук. Тоді вона виступила в ООН з промовою про вплив війни на життя українських жінок. У соцмережах почали поширювати фейки, що депутатка нібито пообіцяла пробігти вулицями Києва оголеною, якщо ЗСУ зазнають поразки. Так Заліщук намагалися дискредитувати, зводячи її роль як жінки до сексуального обʼєкта.

Використовують гендерну дезінформацію і проти першої леді України — Олени Зеленської. Найбільш агресивно в інформаційних операціях проти неї просувають теми корупції та злочинів проти дітей. З початку повномасштабного вторгнення Росії ворожі пропагандисти звинуватили Олену Зеленську у витраті $1 млн на прикраси, придбанні автомобіля Bugatti Tourbillon за €4,5 млн та причетності до торгівлі дітьми. Усі повідомлення виявилися фейками.

Хоч такі маніпуляції завжди спростовують, їхня наявність в інформаційному полі шкодить жінкам. Не всі люди перевіряють інформацію, і частина з них може повірити фейкам. Щоб не стати цільовою авдиторією пропагандистів, потрібно розвивати медіаграмотність.

Як перевірити медіаконтент на гендерну дезінформацію та маніпуляції

Дзвенислава Щерба пропонує поставити чотири запитання, відповіді на які допоможуть легко перевірити контент на об’єктивність. Вони будуть корисними всім, хто хоче розвивати свою медіаграмотність та критичне мислення.

1. Чи є в медіаконтенті узагальнення щодо певної статі?

Перевірте, чи містить контент стереотипи та гендерні кліше. Наприклад, чи описуються жінки як «доглядальниці» чи «матері» у контексті, який не має відношення до сім’ї або домашніх обов’язків? Чи зображуються чоловіки тільки як «сильні» та «брутальні»? Такі наративи просувають гендерні стереотипи, на основі яких будується безліч фейків. 

2. Чи підкріплені заяви фактами?

Переконайтеся, що ідеї підкріплені фактами й дослідженнями. Багато тверджень, які використовують для поширення дезінформації про жінок, наприклад, «всі жінки втекли за кордон і не думають про долю країни», «жінки не служать у ЗСУ», не мають жодного фактологічного підґрунтя.     

3. Чи містить контент маніпулятивні порівняння?

Зіставлення двох питань або досвідів, які насправді не є порівнюваними, може вводити людей в оману. Поширені приклади — порівняння домагань на робочому місці й безневинних компліментів. Останні зазвичай спрямовані на професійні якості та здобутки, а не на зовнішність людини. Тому «Ти гарно впоралась із завданням» або «Ти справжня професіоналка своєї справи» — цілком доречні компліменти. Якщо ж вони стосуються зовнішності або підживлюють стереотипи («Ти не така, як інші жінки», «Ти не ниєш, як інші жінки») — це тривожний сигнал. 

Сюди ж можна віднести заяви, що гендерна дискримінація проти чоловіків і жінок поширена однаково, або ж порівняння чоловіків із жінками, щоби показати їх «слабкими» або «нікчемними». Останнє часто можна зустріти в російській пропаганді, де гендерні стереотипи використовують для приниження обох статей.

4. Чи є в контенті виправдання або заохочення до насильства?

Цей інструмент дезінформації поширений у російських медіа. Там часто виправдовують зґвалтування українок російськими військовими та навіть заохочують до нових злочинів.

У соцмережах можна зустріти й інші приклади — зневажливі повідомлення щодо  українських військовослужбовиць. Про них пишуть, нібито вони «прийшли в армію за чоловіками». Ці наративи виправдовують насильство та образи щодо українок у лавах ЗСУ. Фейки спрямовані на підрив демократичних цінностей всередині країни, адже знецінюють внесок жінок в її оборону. А отже — посилюють нерівність та напруженість у суспільстві.

Гендерна дезінформація — форма та інструмент російської пропаганди. Вона сприяє поширенню стереотипів та нормалізації насилля проти жінок, дискредитуючи їх та залякуючи. Тому контент у соцмережах та медіа слід ретельно перевіряти на сексистські та дискримінаційні твердження.

Матеріал створила команда ГО «Інтерньюз-Україна» в межах проєкту «Зміцнення правдивості, прозорості та демократії для протидії дезінформації», що фінансується урядом Канади.