Лукреція ді Козімо Медічі (14 лютого 1545 — 21 квітня 1561) була третьою донькою та п’ятою з одинадцяти дітей герцога Флоренції Козімо І Медічі та іспанської аристократки Елеонори Толедської (Леді Віслдаун точно б оцінила «найпліднішу родину у вищих верствах суспільства»).
Герцогиня подбала про те, щоб її діти отримали найкращу освіту: коли вчителі приходять до тебе в палаццо, «школу» прогуляти вже не вийде, тож всіх дітей Медічі долучили до наук, байдуже, хлопчик чи дівчинка.
Та який сенс в навчанні дівчини, якщо не можна продемонструвати свої знання чоловіку?
Тож 1552 року Лукреція була заручена з племінником папи Юлія ІІІ, Фабіо Даль Монте, але заручини довелося скасувати за три роки через смерть папи. Наче можна трохи видихнути, та чи буде далі краще?
1557 року після смерті старшої сестри Марії Медічі, Лукреція займає її місце нареченої майбутнього герцога Феррари Альфонсо ІІ д’Есте. Її придане складало 200 000 скудо – величезна сума по міркам того часу. На ці гроші можна було збудувати три Палаццо Пітті та ще лишити на шпильки і мереживо. Та що вартують гроші, якщо навіть найкращі медики виявилися безсилі і не змогли запобігти смерті Лукреції від туберкульозу 1560 року? Шістнадцятирічну дівчину поховали в монастирі тіла Господнього у Феррарі, та після її смерті ще довго ходили чутки, що молоду дружину отруїв власний чоловік.
А що ж у книзі?
Авторка подбала про те, щоб життя Лукреції на сторінках її роману було достовірним: вона допускає лише ряд фактологічних неточностей, виправданих де задумом, де турботою про читача, щоб не заплутати його в іменах та статусах. Так, лінія стосунків сестри Альфонсо ІІ д’Есте Елізабетти (в реальності також Лукреції) зсунута в часі на 14 років та стала важливим і яскравим епізодом оповіді.
Лукреція Медічі дійсно була освіченою та кмітливою дівчиною, проте щодо гострого слуху, незграбності в танцях чи хисту до малювання нам нічого не відомо. Це деталі, додані авторкою для об’ємності образу персонажа.
Чому тигриця?
У Палаццо Веккьо Козімо І Медічі був звіринець з екзотичними тваринами, серед яких були і величні тигри, але відомості про те, чи туди пускали дітей герцога Тосканського, якщо вони й були, – не збереглися.
При цьому варто зазначити, що проведена авторкою паралель трансформує звичний нам вираз «як пташка в клітці»: дівчина більше не розглядається як бідна безпомічна пташка. Вона – тигриця. Сильна, потужна, з надзвичайно великим потенціалом, з енергією і здібностями, які здатні підкорити собі світ, якщо вони будуть визнані та не будуть занедбані.
Тема пригнічення внутрішньої сили, здібностей та самореалізації стає однією з ключових в романі.
Чи мала Лукреція змогу та право бути щасливою?
Жіноче щастя мало кого турбувало в 16 столітті, адже, якщо ти жінка, твоя функція зводиться до ролі «дружини» й «матері». Від Лукреції очікували покірності, скромності та дотримання моральних норм. Вона мала стати електроном, що мав обертатися навколо чоловіка-ядра, без права існування в окремому від нього світі.
В Лукреції не було шансів стати вільною в суспільстві, де тебе вчать музиці й мистецтву лише, щоб розважити свого чоловіка. Про яке щастя мова, якщо тебе сприймають лише як розмінну монету для зміцнення статусу і впливу родини?
Свобода вибору – не те, що мала жінка тоді. І Лукреція – не виключення. Навіть одяг – і той обирали за неї.
Коли спочатку мати, а потім чоловік кажуть тобі, що одягнути, це трохи знімає головний біль. Принаймні, можна обманювати себе цією думкою. Меггі О’Фаррелл багато уваги приділяє одягу жінки того часу, тож давайте розберемо гардероб Лукреції.
Sottane – основний предмет вбрання герцогині. Така собі сукня-конструктор, що складалася зі спідниці, ліфу та рукавів (могли кріпитися стрічками, шнурками або ж ґудзиками). Лукреція носить її як під інший шар одягу, так і самостійно.
Zimarra – вільна сукня, яку дівчина носить поверх нижнього шару, на кшталт сучасного кардигану.
Giorneas – сукня-накидка, без рукавів, відкрита з обох боків та спереду. Оздоблення підкладкою з хутра робить її вбранням на будь-який сезон.
Camicia – спідня сорочка з білого льону, вовни, бавовни, коноплі або шовку. Вона захищає верхній одяг від поту та бруду. Camicia Лукреції гарантовано прикрашена шиттям та оздобленням.
Scuffia – сітка, в яке викладалося волосся. В Лукреції вона сплетена з золотих ниток, прикрашена камінням та перлами.
Звучить і виглядає дуже красиво.
Чи готові ви були б повернути ренесансну моду ціною власної свободи? Адже не всім жінкам вдавалося потрапити в прогресивні кола однодумців. Зазвичай вони так і проводили життя в золотій клітці тигриці.
Долучилися — Оксана Кісь, Богдана Стельмах, Тетяна Гузенко, Микита Буров, Альона Грузіна, Даша Непочатова, Алла Швець, Анна Довгопол, Євгенія Шевчук, Богдана Романцова, Марія Дмитрієва, Ірина Грабовська, Юлія Юрчук, Світлана Бабенко, Ірина Виртосу, Юлія Ярмоленко, Олена Зайцева, Марія Полтораченко.
Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн
Берлянд, Ірина, Парубій, Христина (упор.). (2024). Жінки на війні. Дух і Літера.
Біляковська, Христина, Середа, Вікторія. (2024). Я тебе… війна. Віват.
Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна.
Ломикамінь. (2024). Жіночий спротив у Криму. Каталог виставки. Ініціаторка Таміла Ташева, кураторка Тетяна Філевська. Представництво президента України в АР Крим)
Тульчинська, Майя. (2024). Я забула труси. Creative Women Publishing.
Україна не мовчить: Хроніка протидії СНПК (2022–2024). Фоліо. Видання підготовлено та видано в рамках проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною», який виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансування Європейського Союзу.
«Матері-засновниці» від Громадського альянсу «Політична дія жінок»: подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму.
«Сила в тобі» (сезон 2) від ГО «Дівчата»: обговорення актуальних проблем становища жінок та жіночих прав в Україні з українськими активістками та блогерками.
«9 місяців потому» — подкаст про материнство та здоровʼя сімʼї від проєкту «Бережи себе». Ведуча подкасту письменниця та блогерка Катя Бльостка спілкується з доказовими експертками про підготовку до вагітності та пологів, перші кроки у материнстві та батьківстві. Крім цього, у подкасті на вас чекають епізоди про післяпологове відновлення, грудне вигодовування, розподіл обовʼязків у сімʼї та поради, як ефективно попіклуватися про своє та дитяче здоровʼя.
“Про.життя” – подкаст про те, як підтримати себе та близьких у втраті.
ебаут: відверте шоу на життєві, але табуйовані теми.
«Палає»: чесні розмови про те, від чого палає, з Еммою Антонюк та Яною Брензей.
«СЛЕЙ шоу» від Суспільного: разом з ведучою Марією Тучкою aka ТУЧА реагуємо на важливі теми, які нас тригерять. Мова, музика, тренди, репутація, ідентичність — шоу для тих, хто хоче розуміти, що відбувається і як на це реагувати.
«Не мали дівки клопоту» від SEBTO media: розмови про різноманітні аспекти жіночого життя в сучасному українському соціумі.
«Мамо, я вдома!» від RADIO SKOVORODA: перший український подкаст про усиновлення.
Hot Mamas Show: розмови про різні аспекти жіночого життя від ґаздинь секс-крамниці Hot Mamas Shop та їхніх гостей.
«Актуалки від міленіалки»: подкаст про стосунки, прийняття себе, відстоювання власних кордонів і тілесність, коли тобі за 30.
«Подкаст with benefits»: різноманітні аспекти соціальної взаємодії та попкультури крізь феміністичну призму.
У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу. У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.
Запилюжена дорога з фісташковими деревами обабіч веде мене від стародавньої турецької столиці Конья, домівки усипальниці суфійського поета Румі, до руїн Чатал-Гьоюка, колись описуваного як перше місто у світі.
Це місце кидає виклик розумінню. Більшість поселення давно була похована під підвищенням на загалом пласких і посушливих рівнинах Південної Анатолії. Невелика розкопана її частина виявляє суспільство, в якому ніщо не слідує правилам, яких ми були очікували. Край археологічної ділянки різко зникає на глибині декількох поверхів печер. Будинки в Чатал-Гьоюку — назва якого означає «розвилка дороги», бо лише нею він до розкопок і був — будувалися щільно збитими докупи задник до задника й стіна до стіни. Вони мали пласкі дахи, але жодних вікон чи дверей. Жителі заходили й виходили драбинами через отвори у дахах, ходячи поверх домівок, а не поміж ними. Житла будувалися шарами поверх старих жител.
Особливим Чатал-Гьоюк робить його населеність наприкінці давньої кам’яної доби, щонайменше за 7400 pоків до н. е., у неоліті, ще до винайдення людьми писемності. Це означає, що він був населений майже за 5000 pоків до перших пірамід у Єгипті й більше ніж за 4000 pоків до спорудження у Великій Британії Стоунгенджу. Імовірно, він старший навіть за Хараппську цивілізацію в долині річки Інд. Чатал-Гьоюк розташований біля Родючого півмісяця — регіону на Середньому Сході, що живив деякі з найперших у світі землеробських спільнот. Зараз земля видається сухою, але колись тут були перезволожені землі, що рясніли рибою й птахами. Люди збирали ягоди й пасли поруч кіз. У них були глина й очерет для будівлі домівок. Однак наскільки б неймовірно раннім Чатал-Гьоюк не був, він усе одно повниться соціальною та мистецькою складністю.
Тисячі людей колись називали його своїм домом. Стіни регулярно тинькували, а на свіжій поверхні створювали разючі художні твори. Яскраві червоні фрески зображають крихітні постаті-палички, що полюють на величезних тварин. Безголові тіла, переслідувані навислими стерв’ятниками з широкими крилами. У стіни вставлені голови биків, рога яких виступають назовні, мов в інтер’єрі якогось американського ковбойського ранчо.
«Вважалось, ніби він стоїть посеред нічого — цей величезний курган зі справді багатою матеріальною культурою дев’ятитисячної давнини», — розповідає Рут Трінгем, професорка антропології в Каліфорнійському університеті у Берклі, чия робота зосереджена на археології неолітичної Європи. Майже відразу як у травні 1961 pоку почалися розкопки, Чатал-Гьоюк став точкою фокуса для тих, хто прагнув зрозуміти людську організацію в одному з найстаріших відомих поселень планети. У 1997 pоці Трінгем очолила частину команди, що продовжувала археологічну роботу на місці, допомагаючи скласти картину того, яким могло бути життя для тамтешніх жителів.
Археологів захоплювали не лише будівлі чи фрески. Увага зосередилась на дечому значно меншому — предметі, що вмістився б мені у долоню. Гордо перебуваючи тепер у власному заскленому стенді в Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі, цей скарб відомий як «Сидяча жінка з Чатал-Гьоюка».
Експерти вважають, що в Чатал-Гьоюку міг існувати культ поклоніння пращурам. Рештки мертвих пращурів зберігалися в тих же домівках, де жили люди, під платформами у підлозі. Черепи іноді знімали, навіть тинькували й фарбували, а тоді передавали одне одному. У поселенні було знайдено сотні маленьких статуеток — деякі явно зображали людей, інші скидалися на тварин чи щось більш двозначно антропоморфне. Утім, скульптурний вилов у багатьох неолітичних місцевостях цього регіону й навіть далі від нього непомильно рясніє подобою жіночих вигинів. У музеї таких десятки — жмені крихітних глиняних форм у стилі Барбари Гепворт. Одна статуетка зображає торс вагітної жінки з одного боку та виступ грудної клітки скелета з іншого. Втім, ніщо не зрівняється з дивовижністю Сидячої жінки.
Коли я бачу її, то розумію загальне захоплення. Її голову довелося реконструювати, бо та була відсутня під час знахідки, однак це навряд чи важливо, коли решта її тіла так багато говорить. Декілька науковців описали її як символ родючості. Щонайменше мені вона не видається ані вагітною, ані особливо провокативною. Вона пишна, й оголені округлості плоті виливаються з неї, мов водоспадами. Глибокі виїмки позначають коліна та пупок. Це скидається на ознаки тіла, що прожило тривалий час — можливо, старшої жінки, загартованої віком. Однак передусім вирізняється її постава. Її спина ідеально рівна. Обабіч стегон під лежачими долонями — щось схоже на двох великих котів, можливо, леопардів, що дивляться прямо вперед.
Отже, найбільш інтригуючий аспект Сидячої жінки з Чатал-Гьоюка — це не її славнозвісно пишне тіло. Це її поза, що керує двома великими кішками. У суспільстві, очевидно зацікавленому тваринами, полюванням та смертю, її вигляд захопливо владний.
Одним із міжнародних договорів, навколо якого народжувалися численні міфи й стереотипи, тривали маніпуляції, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству і боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція).
Як на мене, це пов’язане з тим, що цей документ є ціннісним і цілісним. Він містить норми, які зобов’язують держави переглянути усталені практики протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству, передусім викорінити гендерні стереотипи. Адже стереотипи щодо «бажаної» чи «прийнятної» поведінки жінки або чоловіка в українському суспільстві є не просто шкідливими, а й призводять до толерування насильства та порушення права людини стосовно тих, які, на нашу думку, поводяться «невідповідно до правил», або ж стосовно тих, які мають менше влади, можливостей захисту тощо.
Марина Стародубська в своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» досліджує наш національний менталітет, культуру, цінності, що пояснює наше ставлення і сприйняття тих чи інших процесів у країні. Авторка зазначає, що на особистому рівні для українців найважливіша цінність — свобода (83,9%), проте в той самий час нижчою за свободу є справедливість (72,5%), а запит на гідність (60,4% ) та рівність (56,5%) із року в рік зменшується.
«Не дивно, що за таких умов домовлятися людям із різних спільнот (ми їх часто називаємо “бульбашками”) так складно, адже кожен прагне максимальної свободи вибору й вигоди для себе та не міркує про її справедливість чи доступність для інших».
Ми пройшли цей шлях гострих дискусій, розвінчування міфів і постали перед тим, що все-таки нам необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже в країні справді бракує інструментів протидії домашньому насильству та насильству стосовно жінок.
Ми зіткнулися з новими викликами, породженими повномасштабною війною росії проти України, зрештою, ми є тими, що впевнено крокують до ЄС, а отже, маємо приводити не лише своє законодавство у відповідність, але й працювати над тим, щоб системно змінювати підходи в роботі з постраждалими від гендерно зумовленого насильства на практиці.
Я почала працювати з постраждалими від домашнього насильства в 2007 році. На той час у нас діяв старий Закон України «Про попередження насильства у сім’ї». Практика застосування цього закону показала, що в нас недостатньо інструментів реагування на насильство, що саме поняття «насильство в сім’ї» значно обмежує коло осіб, яких можна притягти до відповідальности.
Наприклад, у той час за насильство неможливо було притягти до відповідальности колишнього чоловіка чи дружину, які не проживали разом і не мали спільного побуту, оскільки це не входило у визначення «сім’я» в розумінні Сімейного кодексу України. Також не було інструментів ізолювати кривдника від постраждалої особи. Правоохоронні органи часто нарікали на недостатність механізмів призупинення насильства й відсторонення кривдника, на недієвість наявних адміністративних заходів тощо. До 2017 року в Кримінальному кодексі України не було такого злочину, як «домашнє насильство». І якщо потерпіла не мала тілесних ушкоджень, кривдник міг понести лише адміністративну відповідальність, навіть якщо це насильство тривало роками.
У 2016 році була спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію і паралельно з цим ухвалити новий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і внести відповідні зміни в Кримінальний кодекс України.
Конвенція не була ратифікована, проте закон був ухвалений і паралельно з цим внесені зміни до Кримінального кодексу України.
Отже, з 2017 року в нас діє Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 126-1 Домашнє насильство, а також у статтях 152 КК та 153 КК України, які стосуються сексуального насильства, було впроваджене таке поняття, як «добровільна згода», відсутність якої означає, що було вчинене зґвалтування чи сексуальне насильство, не пов’язане з проникненням у тіло особи.
Дуже важливим є й те, що у випадку вчинення будь-якого злочину стосовно подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, це вважатиметься обтяжувальною обставиною, яка дає право суду застосувати більш суворе покарання.
Отже, українське суспільство на рівні законодавства змінило підходи до розслідування випадків домашнього насильства, які стали злочинами, а не лише адміністративними правопорушеннями.
Здавалось би, навіщо нам ратифіковувати Стамбульську конвенцію, якщо ми й так ухвалили новий закон, внесли зміни до Кримінального кодексу і можемо працювати без Конвенції.
Проте цього виявилося замало. На практиці почали виникати проблеми з розслідуванням випадків домашнього насильства, водночас ми не навчилися ідентифікувати й розслідувати сексуальне насильство, тому що нам складно зрозуміти, що таке концепція «добровільної згоди».
І тут ми повертаємося до того, що Стамбульська конвенція є ціннісним і цілісним документом. Не може запрацювати система, спрямована тільки на застосування формального підходу. Ухвалити закон недостатньо.
Нам важливо розуміти дух Стамбульської конвенції, адже недарма в ній мовиться про комплексний, системний і скоординований підхід до боротьби з явищами насильства стосовно жінок та домашнього насильства.
Формула 4P, закладена в змісті Стамбульської конвенції:
Prevention — запобігання
Protection — захист
Prosecution — переслідування
Coordination policies — скоординована політика
Усі ці чотири напрямки мають паралельно розвиватися, бо інакше ми не досягнемо результату.
Щодо цінностей і розуміння проблеми Стамбульська конвенція в своїй преамбулі окреслює основні корені та глибоке розуміння явища насильства стосовно жінок та домашнього насильства, а саме наголошує:
реалізація de jure та de facto рівности між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок;
насильство стосовно жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил між жінками та чоловіками, яке призвело до домінування над жінками і дискримінації жінок чоловіками та до недопущення повноцінної емансипації жінок;
структурний характер насильства стосовно жінок як насильства за гендерною ознакою, а також те, що насильство стосовно жінок є одним із головних соціальних механізмів, завдяки якому жінок змушують зайняти підпорядковане положення порівняно з чоловіками.
Долучаючись до держав, які прагнуть «створити Європу, вільну від насильства стосовно жінок і домашнього насильства», у червні 2022 року Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Стамбульської конвенції.
Цей важливий документ був прийнятий у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну. Варто звернути увагу, що в своїй преамбулі Конвенція наголошує на тому, що держави, ратифікувавши її, визнають «триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них» і з огляду на це домовилися впроваджувати заходи запобігання, захисту й переслідування за такі злочини та будувати скоординовану політику.
Імплементація Стамбульської конвенції: стан справ на початок 2025 року
Попри повномасштабну війну, робота над імплементацією норм Стамбульської конвенції триває. Всі ключові сторони, а саме Уряд, парламент і громадські організації, продовжили роботу над аналізом та змінами до законодавства і паралельно з цим над зміною підходів у роботі всіх відповідальних суб’єктів.
Важливо зазначити, що час із моменту ухвалення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік), внесення змін до Кримінального кодексу України в частині домашнього та сексуального насильства й донині показав нам, які прогалини виникли з огляду на практику застосування і що важливо врахувати як у роботі з приведення законодавства у відповідність, так і в роботі над формуванням підходів на практиці.
Необхідно усвідомити й зрозуміти, що закони — це живі документи, які шліфуються практикою їх застосування.
З часу ратифікації Стамбульської конвенції й донині була низка законодавчих та інших ініціатив, спрямованих на імплементацію норм. Про окремі з них, над якими працювали Міністерство внутрішніх справ, Національна поліція України, низка депутатів і депутаток, зокрема Марина Бардіна, Інна Совсун, Громадська організація «Ла Страда — Україна», Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», суддівська й наукові спільноти, згадаю в цій публікації.
Можемо виокремити такі зміни, впроваджені цим законом:
У статті 173-7 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання, в тому числі у сфері електронних комунікацій, а також стосовно особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності. До ухвалення цього закону в законодавстві України не було окремої статті щодо відповідальности саме за сексуальні домагання. На практиці такі дії кваліфікувалися як насильство за ознакою статі у КУпАП або ж як сексуальне насильство відповідно до ст. 153 КК України.
Насильство за ознакою статі виведене в окрему статтю 173-6 КУпАП. Отже, у нас тепер передбачена стаття 173-2 Вчинення домашнього насильства і окрема стаття щодо насильства за ознакою статі. Це дає змогу правильно кваліфікувати та збирати дані про вчинення правопорушення.
Окремо в статті 269 КУпАП наголошено, що якщо «домашнє насильство та насильство за ознакою статі було вчинене в присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди».
Серед багатьох важливих положень цього нормативного документа хочу виокремити внесення змін до Сімейного кодексу України, а саме до статей 110 та 111, які дають право на звернення до суду із заявою про розірвання шлюбу в період вагітности дружини та у випадку наявности дитини до одного року, а також забороняють суду застосовувати примирення під час розлучення у випадку домашнього насильства.
Здавалося б, дуже прості норми про найважливіший принцип «добровільности шлюбу», проте водночас надзвичайно потужний спротив з боку в тому числі юридичної спільноти.
До прийняття цих змін подружжя (або тільки чоловік чи тільки дружина) навіть не могло звернутися до суду із заявою про розірвання шлюбу, якщо дружина перебувала в стані вагітности чи мала дитину до одного року. Якщо така заява була подана, суд відмовляв у відкритті провадження через формальні підстави. Тобто фактично чоловік і дружина втрачали право на доступ до правосуддя. І що важливіше, у випадку домашнього насильства саме кривдник, який намагався тримати потерпілу під контролем, користувався цією нормою як одним із способів неможливости розірвання шлюбу, а отже, залежности від нього.
Ну і, звісно, зловживання правом на примирення також часто використовувалося кривдником як спосіб тиску на потерпілу особу, тому з огляду на це у випадку розірвання шлюбу за наявности домашнього насильства таке примирення не може бути застосоване.
Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, які існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції.
Законопроєктом, зокрема, пропонується врегулювати такі важливі питання:
Дати визначення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Так, у нас із 2017 року в Кримінальному кодексі передбачена окрема стаття щодо вчинення домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), однак це не єдина стаття, за якою можуть притягти до кримінальної відповідальности за домашнє насильство. Наприклад, кривдник може завдати тілесних ушкоджень потерпілій уперше або вчинити побої чи мордування, чи інші злочини, які будуть пов’язані саме з домашнім насильством та відповідальність за які буде передбачена іншими статтями Кодексу. Тож для того, щоби підкреслити вчинення злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, важливо передбачити в Кримінальному кодексі поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Це важливо не лише для статистики, але й для права потерпілої особи та уникнення тиску з боку кривдника, який намагатиметься змусити потерпілу закрити справу. Після нововведень закрити справу, коли має місце кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством, стане неможливо навіть у випадку відмови потерпілої від заяви.
Пояснити, що варто розуміти під «систематичністю вчинення домашнього насильства», яке дає підстави говорити про кримінальну відповідальність. Адже на практиці виникали різні трактування систематичности.
Дуже важливо, що цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, у тому числі з використанням електронних комунікацій, що викликає у неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.
Окрема увага в законопроєкті привернена до застосування обмежувальних заходів у справах не лише з приводу домашнього насильства, але й сексуального.
Надзвичайно важливим питанням, яке до того вже намагалися регулювати іншими законопроєктами, є виключення справ домашнього насильства, зґвалтування, сексуального насильства з переліку справ приватного обвинувачення. Це означає, що не потрібно покладати відповідальність на потерпілу особу за відкриття кримінального провадження шляхом відповідного звернення. Це означатиме, що якщо правоохоронцям стане відомо про такі злочини з будь-яких джерел чи від будь-яких осіб, то вони зобов’язані відкрити кримінальне провадження і його розслідувати.
З моменту реєстрації законопроєкту до часу його ухвалення, як показує практика, він може значно змінитися: одні норми можуть прибрати, а другі додати. Проте в теперішньому вигляді цей законопроєкт вирішує значне коло питань, що виникають на практиці та є вкрай необхідними для ефективного захисту та розслідування справ стосовно домашнього та сексуального насильства.
4 лютого 2025 року Комітет Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу надав свій висновок, згідно з яким цей законопроєкт відповідає вимогам Стамбульської конвенції, не суперечить праву ЄС та міжнародним зобов’язанням у сфері євроінтеграції.
Що ще потрібно зробити
За два з половиною роки від часу ратифікації Стамбульської конвенції, в умовах війни зроблені значні кроки щодо її імплементації. Звісно, багато роботи ще попереду як на рівні законодавчого поля, так і на практиці впровадження.
Нормативні документи є основою, проте їх застосовують люди, які працюють у правоохоронній, судовій, соціальній сферах, громадських організаціях тощо. Тому паралельно із законодавчими ініціативами необхідно впроваджувати підходи, орієнтовані на потерпілих, особливо забезпечувати локалізацію тих підходів і документів, які були сформовані на національному рівні.
Комплексна допомога потерпілій особі, уникнення повторної травматизації, комунікація із суспільством та руйнування стереотипів, що призводять до віктимізації та стигматизації постраждалих, є тим, з чим нам потрібно працювати.
Останні два роки «ЮрФем» у партнерстві з Офісом Генерального прокурора, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, за участі Міністерства соціальної політики та системи безоплатної правової допомоги і громадських організацій проводить щорічну конференцію “Правосуддя, орієнтоване на постраждалих від гендерно зумовленого насильства”. За її результатами ми зажди разом зі спільнотою формуємо наступні кроки. Зокрема, в 2023 році поставили собі завдання підготувати спільно з ОГП стандарти досудового розслідування справ домашнього насильства із застосуванням підходів, орієнтованих на потерпілих. Такі стандарти були підготовлені й представлені спільноті на конференції в листопаді 2024 року.
Окрім того, були виокремлені три блоки рекомендацій, які окреслюють наші наступні кроки.
Перший блок — це питання інституційних змін. Під час одного з воркшопів суддя Віра Левко зазначила, що ініціативи тримаються на окремих людях, але важливо будувати інституційну пам’ять, посилювати ефективну взаємодію, співпрацю, в якій є не лише правоохоронний сектор, а й судово-медичні експерт(к)и, соціальні працівники/ці, система безоплатної правничої допомоги, громадські організації.
Має бути наскрізне включення підходу, орієнтованого на потерпілих. Важливо пам’ятати про людські ресурси, які вичерпуються, тому потрібно думати про те, як підтримувати ментальний ресурс.
Другий блок рекомендацій — це підходи та внутрішні політики в роботі. Всі говорять про уніфікацію, стандартизацію підходів, процедур, документів щодо оцінки потреб і не тільки. Треба стандартизувати і водночас шукати підходи до кожної людини, бо кожна людина є особистістю.
Третій блок — законодавство. Впровадження інституту адвоката й адвокатки за призначенням для потерпілих від гендерно зумовлених злочинів, розширення кола санкцій, поняття кримінальних проваджень, пов’язаних із домашнім насильством, систематичности. Ці питання на порядку денному й вирішуються.
У процесі імплементації важливо пам’ятати, що всі зміни творять люди для людей. Тому якщо виходитимемо з цього принципу, то зможемо не лише формально виконати вимоги до імплементації Стамбульської конвенції, але й перейняти її дух та сформувати орієнтовані на потерпілих механізми і послуги.
Чи знаєте ви, що відбувається з жінкою, в якої почалися пологи так само добре, як це, здається, знають кіношники? За моїми відчуттями таємниця творення життя в масовій культурі передається рекурсивно з екранів до сценаристів і назад.
Що не так із обслуговуванням стереотипів і яка насправді роль жінки під час пологів? Це важливо, бо одного разу я завагітніла і дізналася, що весь цей час з усіх екранів мені брехали…
Міф перший: води відійшли, зараз почнуться пологи
Відходження вод — перша ознака того, що «почалося». Так було в Рейчел Грін і Фібі Буффе — персонажок, які складали опорні конструкції моєї підліткової ідентичности.
А в реальности, яку начебто зображують у маскульті, води дійсно відходять у першому періоді пологів, який триває (в першороділь) до вісімнадцяти годин. Овва! Колись у цьому проміжку це трапиться. Або ні. Або між відходженням вод і пологами минає тиждень — таке теж буває, хоч і нечасто. Так само нечасто, як і епічне відходження вод, популярне в кіно.
Для більшості жінок пологи починаються з (барабанний дріб) усвідомлення того, що почалися пологи. Жінка відчуває перейми, і їй треба зрозуміти — це чергові тренувальні чи «бойові».
А ще перейми не виглядають по-кіношному епічно: я, мої подруги і слухачки мого подкасту про вагітність, переживаючи перейми, гуляли в парках, забирали посилки з пошти чи рутинно вели прямі ефіри. А знаєте, чого ми не робили? Не хапалися за животи, різко згинаючись із криком: «Я народжую! Рятуйте! Швидку!». Початок пологів — це здебільшого нудно.
Міф другий: пологи — це швидкий процес
Вплив кіно і серіалів на мої очікування від власних пологів був настільки сильним, що я точно знала: між початком переймів і «я бачу голівку», як і в кіно, мине хвилин десять. Наукова інформація і хор лікарів не лунали так переконливо, як сцени з улюблених серіалів. Деніель із «Відчайдушних домогосподарок» ледве встигла дійти додому із сусіднього будинку, перш ніж почула крик новонародженого. Хіба я гірша?
Після трьох годин неболючих переймів я тарабанила в двері пологового так зухвало, наче вони незаконно утримують дитину всередині мене. Але правда в тому, що і медичні протоколи, і статистика були правдиві. Пологи для більшости — це не лише нудно, але й довго.
Ось вам історія про war-life balance і пологовий таймінг. Мої знайомі готуються до парних пологів. Вона в Києві, а він у ЗСУ за 400 кілометрів звідси. Коли вона зрозуміє, що пологи почалися, він мусить негайно приїхати в лікарню. Цей план реалістичний, бо 400 кілометрів — це п’ять годин у дорозі. Більшість перших пологів у цей таймінг не вкладаються.
Це, звісно, ламає велику кількість сценаріїв. Із останнього, “Потяг у 31 грудня”, де вагітна під час восьмигодинної подорожі з Києва до Львова встигає не тільки провести час без жодних ознак пологової активности, а й народити і відпочити після пологів у вагоні-ресторані.
Міф третій: народжувати — це лежати на спині й виконувати команди лікаря
Ось як пологи у фільмі «Аннет».
«Золотий стандарт» пологів маскульту — лежати на спині й кричати. Деякі, як Рейчел Грін чи вагітна з фільму «Потяг у 31 грудня», лежать навіть під час переймів і потуг. Шкоди в цьому стереотипі набагато більше, аніж може здатися на перший погляд.
Як мінімум тому, що ця позиція найболючіша для жінки. І так, коли ти народжуєш, буває більш боляче і менш боляче. Для цього треба рухатись і шукати, як тобі краще на кожному етапі. Це не моя думка — це поради сучасних медичних протоколів. І моя практика.
Тисячоліттями жінки народжували в тих позах, у яких їм було комфортніше це робити. Ситуація почала змінюватися у ХVІІІ столітті, коли пологи почали приймати в лікарнях, а лікарі-чоловіки поступово витіснили традиційних повитух. Жінок до медичних шкіл не допускали. Вважалося, що людина без пеніса не здатна розумітися на пологах. Звісно, звідки ж їй!
Чоловіки проголосили себе головними в питаннях народження: медичні втручання (як-от використання щипців) стали пріоритетними, а природний перебіг пологів часто ігнорувався.
Жінка перетворювалася на об’єкт, з якого лікарі діставали дитину. Ось такі неочікувані «досягнення» серед іншого приніс нам розвиток медицини. Лише в ХХ столітті жінки почали здобувати медичну освіту, а разом із цим право на суб’єктність у власних пологах.
Сучасна медицина радить лікарям заохочувати жінку рухатися під час пологів. Ми могли б дізнатися про це з кіно, але маскульт і досі орієнтується на стандарт ХVІІІ століття: розгублена й налякана жінка на лопатках і герой-рятівник, який нею «народжує».
Саме так було в «Потязі у 31 грудня», де роділлю поклали на лопатки на столі вагону-ресторану. Уявіть себе на спині на столі у вагоні-ресторані з розведеними ногами. Зручно? А тепер додайте рух потяга і потуги. Неймовірно, правда?
Гірше тільки те, що жінку героїчно рятує чоловік, який телефонує ще трьом чоловікам. Жінок, які мають дітей, звісно, ніхто про пологи не питає.
Продовжуючи мислиннєвий експеримент, припущу, що пологи в потязі могли б пройти так: дівчина лишилась би в своєму купе, саме туди прийшла б людина, щоб допомогти їй, і навряд чи роділля лізла б на стіл за наявности ліжка.
Чому важливо показувати суб’єктність жінки під час пологів
А не лише залякувати страхом і болем, від якого жінок героїчно рятують.
Підімо від зворотного: з якою метою ми маємо залякувати жінок? Показувати, як людина вмить втрачає усякий контроль, сподіваючись, що хтось скаже їй, як рятуватися. Щоби що? Страх — це адреналін, він сповільнює пологову діяльність. Хіба не краще, коли жінка, переступаючи поріг лікарні, не є заляканою, не перебуває в очікуванні жаху, а має можливість подумати: чи має/може мені бути комфортно під час пологів? Як? Чи маю я право рухатися, пити, їсти (пологи можуть тривати 20 годин, врешті)? Чиї потреби на пологах головні – мої чи лікарів?
Відповідь на останнє питання ключова: якщо головні — лікарі/лікарки (або ті, що приймають пологи), то, можливо, доведеться коритися їм, навіть якщо вони чинять наді мною насильство (кричать, втручаються в пологи без моєї усвідомленої згоди, тиснуть на живіт, забороняють рухатися, визначають спосіб, у який відбуватимуться пологи проти моєї волі). Це все акушерське насильство, порушення прав роділлі, неприпустима поведінка медперсоналу. І про це теж важливо знати «до».
Я вірю і знаю, що на пологах головною є жінка, бо, врешті-решт, вона єдина людина, без якої пологи не відбудуться. Всі інші присутні тільки для того, щоб полегшити її досвід, підтримати, допомогти. І врятувати у тих рідкісних ситуаціях, коли це справді необхідно.
Такі пологи, до слова, теж показують у серіалах.
Наприклад, This Is Us. Через форс-мажор героїня Бет народжує вдома. Вона знаходить зручну позицію (о диво, не на спині на обідньому столі, на відміну від Пайпер Галлівел, наприклад). І ніхто її героїчно не рятує, її підтримують інша жінка та її чоловік.
Що робити. Консалтинг для кіноіндустрії і не тільки
Маскульт має визнати свій вплив на формування уявлень жінок про пологи і перестати експлуатувати екстрені пологи й застарілі практики. Це дозволить зрозуміти, що штампи про безпорадну жінку, якій потрібні рятівники-лікарі, лише закріплюють культуру страху і підсилюють толерування акушерського насильства.
Сценарист(к)ам і режисер(к)ам, перш ніж писати й знімати сцени пологів, варто дослідити тему. В кіно є консультанти з криміналістики, медицини, бойових мистецтв, то чому пологи досі «малюють» із серіального шаблону? Візьміть консультацію в акушерок, лікарок, доул, подивіться, врешті, документалки про медикалізацію пологів, спитайте в ChatGPT, які штампи про пологи не відповідають дійсности.
Глядачки теж мають голос. Ми можемо ділитися історіями власних пологів. Здається, це крапля в морі, але кожна історія може стати цеглинкою, з якої інша жінка зможе побудувати свою впевненість. Ми можемо коментувати й розбирати сцени пологів у фільмах та серіалах, запитувати, чому вкотре героїня кричить від болю, а їй не пропонують знеболення, чому лікарі поводяться, ніби вона не має права голосу. Попит створює пропозицію.
Маскульт не просто відтворює реальність — він її конструює. Тож якщо ми не хочемо бачити заляканих жінок, готових до насильства в пологових, то, може, варто показувати не лише пологові горори? Страх блокує пологову діяльність. А от сприяє її відновленню відчуття безпеки, власної сили і спокою. Хороші слова для опису пологів, шановні творці масового контенту.
У червні-липні 2025 року «Гендер в деталях» в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center for Disaster Philanthropy реалізували проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» — кампанію з підтримки ЛГБТ+ людей та надання видимості їхнім досягненням і щоденним викликам. Ми об’єднали ряд українських бізнесів навколо ідеї наскрізної підтримки. Це була спроба показати: прайд — це не лише марш або разова акція, це щоденність, і ЛГБТ+ люди існують, творять, воюють, кохають в цій щоденності, не маючи базових прав, як інші люди.
Чому саме ця ідея?
Назва і відповідно слоган «Ми були. Ми є. Ми будемо» став основою кампанії, адже він говорить про тяглість. ЛГБТ+ люди завжди були частиною української культури, історії та мистецтва. Так само вони творять українську історію сьогодні — на фронті, у бізнесі, у волонтерстві, поруч із усіма. Вони будуть у майбутньому, яке ми спільно будуємо.
У час війни, коли частину суспільства намагаються витіснити або маргіналізувати, важливо нагадати: видимість і підтримка — це не розкіш, це питання гідності й права на життя.
Як долучився бізнес?
До кампанії приєднались декілька українських бізнесів — і це було більше, ніж просто партнерство. У час, коли відкрита підтримка ЛГБТ+ людей в Україні все ще потребує сміливості, кожна з цих компаній зробили важливий крок: сказали своїм клієнтам «ви не самі».
Наприклад, разом із видавництвом «Лабораторія» ми розповідали про книги, які створюють простір для дослідження, у тому числі — себе. Видавництво «Лабораторія» послідовно підтримують ідеї рівності прав як в україномовних виданнях, так і в перекладах, тож добірка їхніх книг стала надзвичайно різноплановою. Серед інших можна згадати співпрацю із проєктом «Агенти крові», адже «Кров не про гендер, кров про життя», і разом з ними до Дня донора ми проаналізувати стереотипи та заборони на донацію для трансгендерних людей.
Усі ці дописи, добірки інформації і навіть лаконічні символічні публікації разом стали знаками безпеки та підтримки для ЛГБТ+ людей, які щодня шукають простір, де можна дихати вільно.
Що ми отримали?
Ця кампанія стала не лише кількома публікаціями чи добірками — вона стала символічним знаком часу. «Ми були. Ми є. Ми будемо» відгукнулося як у тих, хто належить до ЛГБТ+ людей, так і у тих, хто просто хоче бачити Україну відкритою і сильною. Люди впізнавали знайомі бренди й логотипи, і це викликало у них відчуття безпеки: якщо навіть бізнес наважується сказати це вголос, значить, ми рухаємося вперед.
У соцмережах кампанія отримала багато теплих слів — коментарів, повідомлень, реакцій. Для когось це було перше нагадування, що Прайд-місяць існує навіть під час війни. Для когось — несподіваний момент підтримки від улюбленої компанії. Для самих бізнесів це стало важливим досвідом: публічно заявити про солідарність, попри ризики і можливі хейтерські коментарі.
Такі кроки не завжди вимірюються цифрами охоплень чи статистикою тематичних продажів. Їхній справжній результат — у зміні атмосфери та ставлення, у відчутті, що ЛГБТ+ люди є видимими й бажаними у публічному просторі. І саме це є найбільшою цінністю: кампанія відкрила двері для розмови, яка ще вчора здавалася занадто ризикованою.
Розмова триває
Ми створили практичні інструменти, які залишаються й після завершення кампанії:
Брендбук із візуальними рекомендаціями, що допомагає бізнесам говорити про Прайд і ЛГБТ+ підтримку сучасною, стильною мовою, без кліше і банальностей, а також дозволяє об’єднати компанії в спільній комунікації. Саме в такій стилістиці були підготовлені всі наші спільнодописи. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
Текстовий брендбук, який дає готові покрокові рекомендації, як писати про ЛГБТ+ людей поважно і коректно, уникаючи стереотипів та образливих формулювань, а також демонструючи наскрізну підтримку. Це не просто набір порад, а своєрідна мапа тональності, яка дозволяє бізнесу приєднуватися до розмови впевнено й без страху зробити помилку. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
Загальна мапа дружніх бізнесів по Україні, де зібрані ті, хто вже сьогодні відкрито заявив: «Ми з вами». Ця мапа — більше, ніж перелік адрес книгарень чи інший магазинів. Це мережа безпечних просторів, які утворюють нову географію солідарності. Переглянути дружні бізнеси поруч можна за посиланням.
Таким чином, «Ми були. Ми є. Ми будемо» стало проєктом, який вийшов за межі Прайд-місяця. Він дав людям відчуття, що зміни можливі, що навіть кілька сміливих бізнесів можуть запустити суспільну дискусію. Ми не зупиняємося на цьому: брендбук, тексти та мапа залишаються інструментами, які працюватимуть далі, і доступні до постійного використання і у наступні роки, адже Прайд — це не дата в календарі, а цінність, яку ми втілюємо щодня.
Проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» створено в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center For Disaster Philantropy. Зміст не обов’язково відображає погляди цих організацій.
Осмислюючи хронологічну ретроспективу й тривалу еволюцію українського жіночого руху, зазвичай згадують його визначних засновниць – Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Софію Русову, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську, а згодом Мілену Рудницьку, Олену Кисілевську, Костянтину Малицьку та інших. Водночас за лаштунками перших емансипаційних змагань українського жіноцтва стояла й вагома чоловіча передісторія та діяльна підтримка авторитетних «апологетів жіночої квестії».
Феміністичні ідеї Кобринської в Галичині вже мали своїх попередників серед чоловіків – Миколи Ганкевича, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Василя Полянського, Івана Франка, Володимира Шухевича. Проте ця чоловіча рецепція жіночого руху була ідеологічно маркована подекуди соціалістичними гаслами й залишалася концептуально неоформленою в суспільстві. Серед прихильників не було одностайности щодо суті жіночого питання та шляхів його реалізації.
Показовим є лист Франка до Михайла Павлика (бл. 10 жовтня 1879 р.), де він застерігає від виокремлення жіночого питання з інших суспільних проблем: «Ані питання жіноче у нас не визначується особливо різко з-поміж прочих питань, — противно, воно перед многими геть-геть уступає назад (господарство людове, школи і т. д.), ані тим, що ми говорили торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі з наших навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі» [17: т. 48, с. 214]. Далі Франко висловлює переконання, що на світоглядний розвиток жіноцтва ефективніше впливати через точні науки, аніж через літературу побутового життя: «Вірте мені, що з жінок, особливо молодших, ви швидше поробите соціалісток при помочі фізіології та економічної теорії, ніж при помочі хоч би й як досадливих образів з жіночого життя» [17: т. 48, с. 215].
Попри обережні характеристики Івана Франка як профемініста — людини, яка поділяє феміністичні погляди, хоча й не належить до самого руху, в його життєтворчости та суспільній діяльности знаходимо чимало підтверджень щирої прихильности до ідей жіночої емансипації. Франко випереджав суспільні уявлення про роль жінки, обстоював потребу жіночої освіти, рівноправности, економічної незалежности, підтримував і наставляв початкуючих письменниць, активно взаємодіяв із відомими феміністками, трактував і популяризував жіноче питання в листуванні, публіцистиці, художніх творах. Як слушно зазначає Марта Госовська, Франка часто незаслужено маргіналізують у дискурсії українського фемінізму [4: 273]. Цікаво, що сам Франко терміном «фемінізм» не послуговувався, натомість активно вживав його семантичні варіанти: «жіноче питання», «жіноча справа», «емансипація», «рівнорядне становище», «рівноуправнення».
Обкладинка книжки Ірени Книш «Іван Франко та рівноправність жінки»
Про Франкову роль у започаткуванні й популяризації ідей українського жіночого руху в різних контекстах писали Лариса Бондар, Марта Богачевська-Хомяк, Марта Госовська, Ірена Книш, Богдан і Наталія Тихолози, Алла Швець, Катерина Шмега та інші. Осмислюючи профіль Франка-профемініста, в цій статті я спробую показати, як через власну творчість, громадську діяльність і співпрацю з діячками жіночого руху він наближав зародження українського фемінізму, впливав на концептуалізацію й поширення своїх ідей, з ким із відомих жінок найбільше співпрацював, які емансипаційні ідеї підтримував, а які критикував, наскільки Франкові погляди суголосні з сучасним розумінням фемінізму.
Ідеями жіночої емансипації Франко зацікавився в середині 1870-х років ще студентом Львівського університету, перебуваючи тоді на хвилі своїх соціалістичних захоплень. Про жіноче питання він не раз листовно дискутував із найближчим побратимом і таким самим прихильником рівноправности Михайлом Павликом, задумавши навіть спільно перекласти тогочасний популярний маніфест фемінізму Стюарта Мілля «Поневолення жінок». Прикметним у цьому плані є лист Михайла Павлика до Франка в травні 1877 року, в якому він напучував приятеля, аби той застеріг своїх знайомих сільських панянок від «підневільного заміжжя», натомість заохотив їх до інтелектуального розвитку літературної праці, збирання етнографічних матеріалів. «Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені — якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити», — нарікав Павлик на недостатнє усвідомлення молодими паннами власної особовости, які звикли в усьому «потакати мужчинам», не виявляючи «ні свого імени, ні погляду, ні волі, ні роботи, нічого в світі» [5: 74–75].
З раннього дитинства Франко виніс високий пієтет і повагу до жінки, що згодом трактував як одну з ознак національної ментальности. В своїх художніх споминах «У столярні», спостерігаючи за родинами дрогобицьких ремісників, письменник відзначив помітну «духову перевагу над мужами» жінок, які завдяки своєму хистові провадити домашнє ґаздівство, виховувати дітей, вести справи чоловіків поступово «набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі». Франко згадував: «Я виніс враження, що жінки в цих родинах займають, коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленим язиком» [17: т. 21, с. 182–183].
Ольга Рошкевич
Важливі засновки феміністичних ідей у дусі позитивістичного світогляду й модерних на той час ідей жіночої рівноправности Стюарта Мілля прострумовують у Франковому листуванні з його нареченою Ольгою Рошкевич. Властиво, згаданий його лист від 20 вересня 1878 року сприймається не як любовне послання, а радше як ґрунтовна антропологічна й соціологічна студія, в якій молодий Франко свідомо маніфестує ідею соціальної та гендерної рівноправности в поглядах на взаємини чоловіка та жінки, інституцію подружжя, ідеал жінки: «Я признаю для женщини право і обов’язок зовсім рівного розвою і становища в суспільності, як і для мужчини» [17: т. 48, с. 116]. В цьому самому контексті він представляв Ользі Рошкевич свою візію новочасної ідеальної жінки: «Ідеал мій є женщина в повнім значенні слова, женщина — чоловік [тобто людина. — А.Ш.], женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана…, а впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру — і се ввесь мій ідеал» (лист до О. Рошкевич від 28 грудня 1878 р.) [17: т. 48, с. 134].
Цікаво, що орієнтовно в той самий час, наприкінці 1870-х років, Франко виношував ідею формування в Галичині, зокрема у Львові, дієвого жіночого осередку, який би став у авангарді новочасних емансипаційних рухів, як це було, за його спостереженнями, в знаменитих політично-літературних салонах Франції, коли «історичні славні кружки людей творилися довкола геніальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь і др.» [17: т. 48, c. 132]. Захоплений новими течіями у Європі, Франко з побратимами ініціював проєкт майбутнього жіночого осередку ідейних однодумниць, щоправда, бідкаючись, що поки «в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львові» [17: т. 48, c. 132]. Утім Франкова ідея створити жіноче товариство зреалізується щойно через шість років, у грудні 1884-го, коли за його істотного організаційного сприяння і медійного супроводу в Станіславові постало «Товариство руських женщин».
Франкова студія «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) — одна з перших праць в історії жіночого питання
Обкладинка видання «Жіноча неволя в руських піснях народних»
Цією студією Франко фактично заклав основи нового підходу до осмислення жіночої проблематики в широкому соціально-економічному та звичаєвому зрізі, що згодом засадничо виявиться в настановах жіночого руху та сприятиме формуванню феміністичної думки в українській культурі. Уже в першому реченні цієї праці Франко наголошує, що «мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками». А далі, стверджуючи, що «русько-український народ після сеї міри покажеться високо культурним у відношенні до других сусідніх народів» [17: т. 26, с. 210], Франко акцентує на тому, що повага до жінки, її рівноправне становище в родині та суспільстві є не лише моральною, а й цивілізаційною цінністю, яка вирізняє українців з-поміж інших національних спільнот. Така позиція Франка є важливою для розуміння його профеміністичних поглядів.
Базуючись на мотивах народних пісень, які образно називає «жіночими невольничими псальмами», Франко аналізує різноманітні форми поневолення жінки: примусове заміжжя, знущання свекрухи, страждання поруч із нелюбом чи чоловіком-п’яницею. Водночас, як проникливий соціолог і економіст, він прагне знайти глибинні суспільні причини «жіночої недолі» та, спираючись на позитивістичні теорії, доходить висновку, що «її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних на життя родинне» [17: т. 26, с. 244–245]. Саме тому дослідник висловив сподівання, що з послабленням соціального й економічного гніту жінки зможуть вільно розвиватися разом із поступом усього народу.
У цій праці, написаній за рік до офіційного створення першої жіночої організації, Франко вже передбачив симптоми новітніх емансипаційних зрушень у суспільстві: «Доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі» [17: т. 26, с. 211]. Заснування 8 грудня 1884 року «Товариства руських женщин» і стало саме цим суспільним переломом, який маніфестував появу нової жіночої спільноти.
Знайомство Франка з Наталією Кобринською
Наталія Кобринська
Знайомство Франка з Наталією Кобринською стало подією, що мала визначальний вплив на історію українського жіночого руху та заклала підґрунтя для їхньої подальшої тісної співпраці. Обмінявшись до того кількома листами, Франко з Кобринською запізналися 7 серпня 1884 року на вічі українських студентів у Коломиї, яке відбувалося в межах мандрівки української молоді селами Підгір’я. Саме на цьому вічі жіноче питання набуло чи не першого публічного розголосу в Галичині у виступах учительок Емілії Ничай та Анни Підляшецької, а також відомого члена студентського товариства «Січ» Василя Полянського. Натхненний цими ідеями, Франко опублікував інформаційний звіт про коломийське віче, заявивши про потужну активізацію галицького жіноцтва: «Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий рух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що й в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору» [5: 120].
Роль Франка в заснуванні «Товариства руських женщин»
Надалі Франко всіляко сприяв створенню першої жіночої організації в Станіславові – «Товариства руських женщин». Як згадувала Кобринська, «З мужчин інтересувався Товариством найбільше Франко» [6: 322]. Як тогочасний кореспондент львівської газети «Діло», він забезпечив цій події потужний медійний супровід: опублікував статут станіславівського товариства, анонсував та звітував про перші його збори, зумисне дбаючи про публічність та масштабність цього заходу, а згодом надрукував вітальну промову Кобринської, виголошену на установчих зборах товариства (Діло. 1884, № 148, с. 1–2; 1885, № 4). Такі дописи посилювали суспільний резонанс події.
В анонсі перших зборів «Товариства руських женщин» Франко патетично відзначав суспільну важливість жіночої консолідації й активізму: «Єсть се правда, стверджена многими і очевидними доказами, що тілько той народ здужає оснувати тривале і повне життя національне, у котрого женщини перейняті свідомостею і ідеалами того життя… Годі в наших часах заперечити великого і важного впливу женщин на загальний хід людської мислі і праці» (Діло. 1884. № 134).
Від часу заснування «Товариства руських женщин» за активної підтримки й присутности на цьому заході Франка його сучасники й біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи письменникового життєпису — участі в зародженні жіночого руху в Галичині. Мав рацію Іван Куровець, коли писав, що Франко «палкими дискусіями дав почин до емансипаційного руху серед нашого жіноцтва» [11: 98].
Саме завдяки Франковим пресрелізам тепер вдається реконструювати, як відбувалися перші установчі збори товариства. У вщерть заповненій головній залі станіславівського товариства «Руська бесіда» зібралися жінки з різних місць Галичини: «Виділи ми там обіч молоденьких красавиць, також поважні віком і жизненним досвідом пані, з молодим жаром і невигасною щиростею принимаючих участь в здвигненню нового діла» (Діло. 1884. № 134). «Також мужчини з другої кімнати через отворені двері прислухувались ходові нарад» (Діло. 1884. № 138). Загалом за офіційними даними до організації тоді зареєструвалися 95 членкинь, а протягом першого року діяльности товариства їх кількість становила 125. У «жіночій» залі з чоловіків був присутній тоді лише Франко, маючи місію зачитати 37 вітальних телеграм на адресу «Товариства руських женщин». Як поет, він також урочисто привітав новозасновану жіночу інституцію власною поетичною присвятою «Женщина (алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові)». Зокрема, там були такі слова:
З богині женщину зроблю, людину,
І з п’єдесталу божества зіпхну.
Зате у груди серце дам любляче
І в мозок вложу думку запальну.
Хай чоловік її своєю баче,
У всьому рівною собі, і к ній
Не молиться, та не клене й не плаче.
Нехай вона по стежці життьовій
Іде з ним спільно, думає і вчиться,
Учасниця всіх трудів, втіх, надій [т. 3, с. 266–267].
Іван Франко та нова генерація українських письменниць
Головною настановою «Товариства руських женщин» стала ідея «розбудження жіночого духа через літературу», як це декларувала в своїй програмовій промові Наталія Кобринська, прагнувши в такий спосіб об’єднати все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [7: 299]. В умовах української бездержавности, коли мовчала преса і парламентаризм, політично розділене кордонами двох імперій українське жіноцтво єдналося за допомоги літератури. З іншого боку, письмо ставало для жінки формою самовиявлення власної суб’єктности й набуттям самостійного голосу, з чого почалася тягла літературна традиція та з’явилися нові імена літераторок.
Саме Іван Франко вплинув на формування цілої генерації українських письменниць, утверджуючи думку про вагомість та актуальність жіночої літературної праці як однієї з форм емансипації. Показовими з цього погляду є його ранні листи до Ольги Рошкевич, де він висловлював переконання, що літературна праця «щонайбільше веде з собою свободи, розвою думки, незалежності, вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені. Се немала річ…» [17: т. 48, с. 134] (лист до Ольги 26 грудня 1878 р.). Франкова думка була надзвичайно прогресивною як на той час, визнаючи не лише право жінки на творчість, а й підкреслюючи роль літературної діяльности для її особистісного розвитку та суспільного визнання. Ба більше, Франко наводить приклади європейського досвіду літературної заангажованости жінок, своєрідної моди на письмо в Англії, Франції, Німеччині, де освічені жінки масово «кидаються на поле літературне, і рідко котра з них не вспіває добитися поважного місця в сучасній літературі» [17: т. 48, с. 134]. На його думку, факт жіночої присутности в літературному процесі був важливим кроком до емансипації. Притім Франко зауважив, що «роботи тих, голосних на всю Європу женщин, дуже плохі, не раз такі плохі, що ми не друкували б щось подібного, і що всі майже женщини-писательки на Заході (з винятком хіба Уйди, Джордж Еліота, Жорж Занда) — таланти дуже невеликі» [17: т. 48, с. 134]. Тому й був переконаний, що українські жінки мають усі шанси не лише досягти рівня європейських письменниць, а й перевершити їх завдяки глибшому знанню народного життя, серйозному ставленню до тем і простоті стилю. Така Франкова позиція щодо жіночої літературної праці була не просто підтримкою початкуючих письменниць, а цілісною програмою розширення прав і можливостей жінок у суспільстві: «Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею» [17: т. 48, с. 134].
Франкове творче наставництво і приклад стали потужним стимулом для багатьох жінок сміливо заявляти про себе в літературі та суспільному житті. Як згадував його сучасник, Франко «підготовляв лектурою тодішнє жіноцтво, підготовляв і учив їх писати, виправляв їх перші твори й виробляв їх письменницький хист» [11: 98]. Якщо говорити про становлення жіночого письма, то воно значною мірою розвинулося саме завдяки тісним зв’язкам Франка з початкуючими літераторками. Часто ці стосунки виходили за межі суто творчих і набували особистісного, навіть інтимного характеру, переростаючи в захоплення та інспіруючи мотиви творчости. Яскравим прикладом були Франкові взаємини з Уляною Кравченко, яка під його впливом стала першою в Галичині поеткою — авторкою збірки поезій Prima vera, виданої за сприяння Франка.
Уляна Кравченко
Климентина Попович
Олеся Бажанська
Христя Алчевська
Окрім Уляни Кравченко, в силовому полі Франкового наставництва формувалися інші відомі письменниці: Наталія Кобринська, Євгенія Бохенська, Климентина Попович, Олеся Бажанська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Олена Сіменович (Кисілевська), Анна Павлик, Христя Алчевська. Саме появу молодих літературних талантів Франко вважав «доказом росту національної сили» [17: т. 41, с. 501] й розбудженням нового суспільного руху. Без його літературного менторства становлення українського жіночого письменництва було б неможливим у такому масштабі та розмаїтті.
До того ж жіноче письмо завжди перебувало в полі зору Франка, його літературно-критичних зацікавлень, що відобразилося в низці його рецензій, відгуків і принагідних згадок про творчість українських та європейських письменниць. Передусім Лесі Українки, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Наталії Кобринської, Христі Алчевської, Марії Бартус, Ґабріели Запольської, Гелени-Яніни Рогозінської, Марії Конопніцької.
Кеті Шірмахер
Письменник завжди з неабиякою цікавістю стежив за розвитком жіночого руху в Європі, аналізував його національний характер і вивчав досвід інших країн. 1898 року переклав та опублікував популярну на той час статтю відомої німецької письменниці, журналістки й феміністки Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і в Німеччині» (Літературно-науковий вістник. 1898. Т. 3. Кн. 8/9. С. 136–144) одразу ж після її виходу в багатьох авторитетних виданнях Швейцарії, Німеччини та Франції. Мабуть, розуміючи перепони доволі складного поширення емансипаційних ідей у Галичині, Франко зацікавився цією працею, щоби показати європейський досвід, новочасні напрями і стратегії феміністичного руху як своєрідний орієнтир для діяльности українського жіноцтва.
Натхненник і неформальний редактор альманаху «Перший вінок»
Олена Пчілка і Наталія Кобринська
Однак чи не найбільше причетність Франка до становлення жіночого письма спостерігається в історії альманаху «Перший вінок». Попри те що на титулі цього видання були зазначені лише прізвища обох редакторок і меценаток — Олени Пчілки від Наддніпрянщини та Наталії Кобринської від Галичини, усім видавничим процесом, по суті, керував Іван Франко, допомагаючи цьому проєкту «і радою, і ділом, і матеріалами» (лист Кобринської до Франка від 5 вересня 1885 р.) [1: ф. 3, № 1603, арк. 642]. Про свою роль як редактора Франко зізнався дещо пізніше, зауваживши: «під моєю редакцією вийшов у Львові “Перший вінок, жіночий альманах”…» [17: т. 41, с. 453].
Обкладинка альманаху «Перший вінок»
Роль Франка у «Першому вінку» була вирішальною на всіх етапах його видавничої історії — від укладання плану й структури, посередництва в доборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльности, згодом коректури й аж до важливої участи в популяризації книжки у численних публікаціях, зокрема польській періодиці, а також у розповсюдженні збірника. На думку Уляни Кравченко, саме він забезпечив збірникові гідну суспільну репрезентацію: «Що альманах зложений спільними силами галичанок і наддніпрянок – це заслуга І. Франка» [9: 4]. Особливо інтенсивно він працював над альманахом на останньому етапі, лагодячи його до друку, в той час як Кобринська перебувала на навчанні в Цюріху.
Попри роль нетитульного редактора, Франко активно долучався до складного комунікативного процесу між авторками альманаху. Як згадував його сучасник Денис Лукіянович, «важка, безплатна та безіменна була Франкова праця. Одинокою заплатою для великого, жертвенного громадянина була свідомість, що він поміг важній громадянській справі» [14: 2–3].
Разом із тим під прискіпливе, принципове редагування Франка потрапили в альманасі тексти чи не всіх авторок, зокрема й офіційних редакторок Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Відомо, що саме Франко забракував нарис Кобринської «Учителька», запропонувавши написати власні «Спогади учительки» досвідченій педагогині Уляні Кравченко. Щоправда, і цей текст не ввійшов до альманаху через надто великий обсяг збірника. Доволі непроста видавнича історія склалася з публікацією в «Першому вінку» повісти Олени Пчілки «Товаришки», яку Франко скоротив на третину, спричинивши обурення авторки: «Яке гірке розчарування: власне, “Товаришки” зостались порізані Вами (навіть не спільничкою, панею Кобринською) в такій мірі, як ще ніколи не різала мого писання й російська цензура!» [1: ф. 3, од. зб. 1602. арк. 83–85].
Саме Франка багато сучасників вважають причетним до неучасті в альманасі Ольги Кобилянської, підозрюючи, що саме він на останньому етапі підготування збірника вилучив з нього текст буковинки. Зрештою, згодом про це зізнався й він сам, пояснюючи, що відхилив твір Кобилянської через його «солодкаво сентиментальний, марлітівський стиль» [17: т. 37, с. 413–414].
Докладніше про це читайте в статті Алли Швець [20].
Чому Франко не підтримав ідею видання «Другого альманаху»
Очевидно, що внаслідок тривалого й виснажливого видавничого процесу «Першого вінка» Франко згодом відмовився підтримати ідею продовження альманахової традиції у форматі «Другого вінка». Натомість заохочував жіноцтво обрати «середній шлях» між альманахом і газетою — тобто видавати журнал, обґрунтувавши свої міркування в статті «Альманах чи газета» (Народ. 1891, № 22, с. 304). Франкові вдалося переконати в цьому і наддніпрянських, і галицьких авторок, навіть почати спільно готувати до друку новий журнал «Рівність», щоправда, вже без Кобринської.
«Відчепитися від усіх галичанок Вам не удасться»: як галичанки сприйняли Франкове одруження з Ольгою Хоружинською
Подружжя Франків
На тлі інтенсивних редакторських і видавничих перипетій із «Першим вінком» у особистому житті Івана Франка відбулася визначна подія: в травні 1886 року в Києві він одружився з випускницею вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською та привіз молоду дружину до Львова. Ця несподівана звістка, як і факт Франкового одруження поза Галичиною, стала для його знайомих галичанок і літературних посестер справжньою сенсацією з огляду на всі його попередні динамічні love stories і пошуки життєвої спільниці у взаєминах з Ольгою Білинською, Уляною Кравченко, Анною Павлик, Климентиною Попович, Юзефою Дзвонковською. Здається, з найближчого жіночого кола Франкових літературних протеже лише із вдовою Наталею Кобринською в нього не було «ніколи навіть тіни личних відносин», попри те вони дуже «сильно разом держали», як зізналася сама Кобринська (в листі до М. Павлика від 17 грудня 1888 р.) [12]. Хоча і її факт Франкового одруження таки заскочив.
Кобринська першою з галичанок привітала приятеля з цією подією (в листі від 3 червня 1886 р.), іронічно дорікнувши за надмірну конспіративність: «Повинна Вам гратулювати, але не буду, бо чи ж давні знакомі не заслуговали собі на те, аби-сте були уважали за відповідне повідомити, що дня того а того, женюся з тов а тов? Може, Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не удасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоби борше чи пізніше віддане Вам було неограничене проводирство в нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися» [1: ф. 3, № 1608, арк. 341].
Виправдовуючись перед приятелькою через утаємничення свого одруження, Франко так само жартівливо пояснив, що не збирався «відриватися і відкараскуватися від галичан і від галичанок», і «як був, так і надальше хочу бути добрим товаришем і добрим другом і готов по змозі служити їм усім» [17: т. 49, с. 65]. Ба більше, задля введення молодої дружини в галицьке жіноче товариство попросив приятельку прийняти їх до себе на гостину. На Зелені свята Франки приїхали до Болехова, а потім ще не раз усім сімейством вчащали сюди на літні ферії. До речі, Кобринська була хрещеною матір’ю Франкового первістка Андрія. Франкова дружина також охоче переймала ідейні віяння своєї куми. Якось в одному з листів до чоловіка з Болехова влітку 1888 року Ольга Франко розповідала: «Ми с Кобринской рождаємо о жіночім вопросі, но ти не бійся, я завше терпеливо буду відноситись до своїх обов’язків» [18: 167].
Франкова критика проєкту Кобринської «Наша доля»
Не вельми прихильно Франко сприйняв і нову видавничу ініціативу Кобринської — проєкт «Жіноча бібліотека», який вийшов трьома книгами під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893, Львів, 1895, 1896).
Видання «Наша доля»
На першу з книг Франко відгукнувся рецензією в журналі «Житє і слово» (1894, т. 1, кн. 2, с. 36–38). Хоч і висловив підтримку емансипаційним заходам Кобринської, солідаризуючись «з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення» [17: т. 29, с. 203], але вважав, що своєю художньою творчістю вона би більше прислужилася жіночій справі, ніж публіцистикою. Серед істотних зауваг у Франковій рецензії на «Нашу долю» були й такі: невдало підібрана лектура для жінок, яку у вигляді невеликих оглядів популярних німецьких книжок (Ніцше, Гауптмана, Ібсена) представив М. Дамян (псевдонім Вацлава Морачевського), а також недосконалий технічний бік видання — обкладинка, друк, коректура, мовленнєві помилки. У пізніших своїх відгуках на «Нашу долю» Франко зауважив, що вона «не станула на тій самій висоті», що колись “Перший вінок”»[17: т. 41, с. 455]. Ба більше, Франко не лише критично оцінив згадане трикнижжя, але, попри прохання Кобринської, відмовився подавати свої матеріали до цього видання.
Іван Франко в полеміці з Кобринською про «вільну любов»
У середині 1890-х років між Франком, Михайлом Павликом і Наталією Кобринською неочікувано спалахнула гостра дискусія довкола теми «вільної любови». І якщо спочатку Кобринська була прихильницею ідей Русько-української радикальної партії, яку 1890 року у Львові заснували Павлик і Франко, навіть знаходила в ній надійне партійне опертя для ідей жіночого руху, публікувалася в спеціально створеній рубриці «Жіноча справа» в радикальному часописі «Народ», то поступово в неї виникали розходження з політикою радикалів. Вони, на думку Кобринської, хотіли взяти під контроль увесь жіночий рух. Істотним розходженням між ними стала тема «вільної любови», перерісши в гостру дискусію. Приводом слугували висловлювання Кобринської в листі до Омеляна Огоновського, який він опублікував у біографічному огляді про письменницю: «Радикали ставлять її [вільну любов. — А.Ш.] яко майже одиноку ціль емансипації жіночої, наколи я ніколи того питання не підношу, а перше хотіла би вибороти економічну незалежність жінки від мужчини»; «і після мене говорити тепер жінці про вільну любов, значить ще більше її понизити і зробити іграшкою мужчини» [15: 77]. Ця дражлива фраза загострила стосунки Кобринської не лише з Франком, а й з Павликом і Драгомановим та ледь не переросла в запекле протистояння на сторінках «Народу» та «Зорі». Павлик, попри все, хотів вивести цю дискусію на публічний рівень і планував разом із Франком відкрито спростувати закиди Кобринської на сторінках «Зорі» й «Народу». Спочатку Франко підготував нотатку з іронічною критикою поглядів Кобринської, додавши її до Павликової статті «Радикали і д[обродійка] Наталія Кобринська», яка призначалася для друку в «Зорі». У гострій Франковій нотатці містяться не зовсім коректні висловлювання про жіноче кокетство, за яке Кобринська дорікала радикалам. Ба більше, Франко також убачав вияви кокетства в словах самої Кобринської про її молодечі захоплення: «Чудно трохи чути такий докір з уст тої самої пані Кобринської, котра в тій же біографії каже про себе, що в пору своїх консервативних поглядів займалася “студіованнєм журналів моди та движеннєм свого власного тіла”. А втім кокетерія кокетерії нерівна» [2: 114]. Та згодом Франко, усвідомивши, мабуть, що зайшов занадто далеко в своїх відвертих шпилькуваннях Кобринської та не бажаючи зчиняти газетний скандал з цього непорозуміння, порадив Павликові (у листі від 1 квіт. 1893 р.) відступити від попереднього плану: «Я був би за тим, щоб дати спокій цілій тій справі і не рушити її в “Народі” (є ж деякі важніші справи)» [17: т. 49, с. 389]. Зрештою, ні в «Зорі», ні в «Народі» спростування Франка так і не з’явилося. Павлик таки прислухався до його порад, хоча й нарікав, що «Франкові байдужа честь товаришів» (лист до Драгоманова від 22 квітня 1893 р.) [16: 199–200].
Докладніше про перебіг дискусії про «вільну любов» читайте в монографії Алли Швець [19: 308–312].
Як жіноцтво вітало Франка з 25-літнім ювілеєм творчої діяльности
Франко був одним із перших, хто системно порушував жіноче питання в українському контексті, тож не дивно, що його сучасник писав: «Наталія Кобринська й інші передові жінки тих часів — це духові діти Франка» [11: 98].
Показовим стало відзначення 25-літнього ювілею літературної діяльности Івана Франка 30 жовтня 1898 року у Львові. Про цей захід цікаво згадувала Уляна Кравченко: «А був це торжественний день ювілею Івана Франка в році 1898. Серед наших зірок, побіч Наталі Кобринської, явилася на ювілейнім святі авторка “Царівни” — Ольга Кобилянська і авторка “Золотого серця” — Євгенія Ярошинська» [10: 4]. Під час «святочних вечорниць» Наталія Кобринська, вітаючи ювіляра від імені всього жіноцтва, особливо наголосила на ролі Івана Франка як активного натхненника жіночого руху та автора, який у своїй творчости створив цілу галерею жіночих образів. Звертаючись до типології цих образів, Кобринська виокремила найяскравіші та найбільш новаторські з них: «упавші», як героїня оповідання «Між добрими людьми»; «невільниця подружнього життя» (Анна з «Украденого щастя»); «дуже освічена, а через те більше чутлива на свою залежність від батьків» (Ганя з повісті «На дні»); «новий тип жінки-емансипантки» («Маніпулянтка»); амбівалентний образ Анелі Ангарович, «поставленої між дві суперечності: найнижчої деморалізації і ніби високої моральності» («Для домашнього огнища») [ЛНВ, 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123]. Цей перелік творів Франка можна доповнити романами «Перехресні стежки», «Великий шум», «Основи суспільності», «Лель і Полель», драматичним образком «Чи вдуріла», поетичним образком «Баба Митриха» та низкою інших.
Свою візію жіночого руху як досвіду гуртування, солідарности та спільної праці Франко розвинув у сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою»:
В Болехові баталія,
Там Кобринська Наталія
В величезний будинок
Всіх зібрала русинок.
Одна варить, друга місить,
Третя хлопські діти тішить,
Ті годують маленьких,
А ті миють пеленки.
А Натальця з старшенькими,
Пильно держить школу з ними,
Учить хлопців і дівчат,
Як з Бідою воювать.
Каже русин: “Щасть вам Боже!
Оце справді, діло гоже!
Вперве бачу не в жарті,
Що й попівни щось варті!” [17: т. 1, с. 134].
Зображуючи в творі Кобринську організаторкою, яка об’єднує навколо себе русинок задля спільної роботи, Франко підкреслює важливість колективних зусиль жінок у подоланні соціальних проблем.
Кобринська 1880-ті
Сама ж Кобринська на честь його 25-літнього творчого ювілею сказала: «Автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва» [8, 325].
Франко як аналітик жіночого руху
Іван Франко був не лише прихильником і популяризатором емансипації, а й прагнув виявити чинники, що перешкоджали успіху. Серед них називав відсутність систематичної праці, «відповідно приготованого ґрунту», «рідної традиції», інертність загалу жіноцтва: «Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух» [17: т. 41, с. 502]. Водночас, спостерігаючи за розвитком жіночого питання, Франко розглядав його в одному контексті з загальними суспільними й національними процесами, наголошуючи на суспільній «вазі жіноцтва в розвої національної свідомості і національної літератури» [17: т. 41, 502]. Був переконаний, що саме жінки можуть стати рушіями позитивних змін, а в жіночому русі бачив не лише соціальний, а й глибоко національний потенціал.
Іван Франко посідає особливе місце в історії українського феміністичного дискурсу, оскільки його діяльність і творчість значною мірою сприяли формуванню гендерної чутливости в національній літературі та суспільній думці. Його аналітичний підхід до проблем жіночого руху вирізнявся глибиною та об’єктивністю. У своїх художніх творах Франко створив складні й психологічно місткі жіночі образи, які виходили за межі традиційних патріархальних стереотипів, репрезентуючи нову модель жіночої суб’єктности в українській культурі. Важливою є його роль як наставника й промоутера жіночого руху, виховника цілої генерації талановитих письменниць. Франко підтримував визначних діячок, сприяв їхній творчій і громадській активності та самореалізації, гуртував жіноцтво, здобувши серед нього беззаперечний авторитет. Отже, Франко виступав і як активний учасник жіночого руху, і як популяризатор феміністичних ідей, а його діяльність стала важливим чинником у формуванні нової ролі жінки в українському суспільстві та культурі.
1. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В тексті при посиланні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
2. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
3. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
4. Госовська М. На марґінесах: І. Франко в українському феміністичному дискурсі // Парадигма. 2013. Вип. 7. С. 273–283.
5. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: у 100-річчя з дня народин. Вінніпег, 1956
6. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
7. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
8. Кобринська Н. Промова Наталії Кобринської на ювілеї 25-літньої літературної діяльності Івана Франка у 1898 році // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
9. Кравченко У. Новим шляхом // Нова хата. 1937. № 13. С. 3–4.
10. Кравченко У. Уривки спогадів // Жіноча доля. Коломия, 1930.
11. Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге. Львів: Каменяр, 2011. С. 92–98.
12. Лист Н. Кобринської до М. Павлика // Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). Ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 12
13. Літературно-науковий вісник. 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123.
14. Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. 1936. Ч. 11/12. С. 2–3.
15. Огоновський О. Історія літератури руської. Період новий. Б. Проза. Наталія Кобринська // Зоря. 1893. № 4. С. 7–9.
16. Павлик М. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895). Т. 7. Чернівці, 1911.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. У тексті зазначаємо том і сторінку.
18. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2001. Вип. 2. С. 145–207.
19. Швець А. Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів, 2018. 752 с.
20. Швець А. Іван Франко за лаштунками «Першого вінка», або Десять контроверз видавничої історії альманаху. Слово і Час, 2023. № 2. С. 69–88.
Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.
Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.
«Феміністична майстерня»
Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.
Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.
Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.
Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.
У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.
Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.
«Жіночі перспективи»
Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.
Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.
Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.
Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.
У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.
«Інсайт» і «Марш жінок»
Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.
«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.
З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.
«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.
У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.
Фото шелтера у Львові
«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.
Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.
Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».
Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.
Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.
Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.
«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.
«Сфера» і «ХарківПрайд»
«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.
Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.
За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.
Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.
Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.
LaStrada
Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.
«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.
Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.
Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.
До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.
Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.
Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.
На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.
Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.
Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.
Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.
Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.
«ЮрФем»
Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.
За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.
Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.
Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.
«Вісь»
Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».
«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.
До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.
У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.
Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.
Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.
Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.
Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.
Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.
«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.
Український жіночий фонд
Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.
Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.
Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.
Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.
ГО «Дівчата»
За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.
Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.
До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.
Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.
У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.
Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.
Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.
До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.
На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.
Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.
KyivPride
Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.
Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.
За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.
У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.
Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.
KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.
«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».
Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.
Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.
Ілюстрація Олени Іванків
Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.
Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.
Що відомо про злочини російських окупантів
З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.
Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.
«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії»,
— заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.
Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.
На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.
Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.
На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.
Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.
Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.
Навіщо військові ґвалтують цивільних людей
У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.
Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.
Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.
Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.
Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.
Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.
Що каже світова статистика
Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.
• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.
• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.
• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.
Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).
Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів
Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.
Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.
А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.
Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.
Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.
Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.
Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.
Чому про сексуальне насильство мало говорять
Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.
Як заявила директорка «Ла Страда — Україна» Альона Кривуляк, за три місяці повномасштабної фази війни на їхню гарячу лінію надійшло 17 звернень про сексуальне насильство, вчинене російськими окупантами: 16 звернень від жінок і одне від чоловіка.
Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.
Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.
За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.
Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнямижертви, поширеними в українському суспільстві.
«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.
Що кажуть міжнародне й українське законодавство
За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.
Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.
Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».
Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».
Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».
Як зазначає Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», важливо розуміти, що відповідальність за сексуальне насильство, вчинене в умовах конфлікту або війни, лежить не тільки на кривдниках, а й на військовому командуванні підрозділу, де служив кривдник у момент вчинення злочину. Відповідальність керівника за воєнні злочини, злочини геноциду та злочини проти людяности передбачає стаття 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».
Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.
Юристка Марія Желтуха наголошує, що президент має підписати законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» № 2689 від 27 грудня 2019 року. Цей документ забезпечить кримінально-правове переслідування за міжнародні злочини, як-от воєнні злочини, злочини проти людяности та геноцид.
До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.
Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю
Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів. Ще Стефанішина сприяє розширенню співпраці з ООН у сфері запобігання й ефективного реагування на сексуальне насильство під час війни.
Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова). Займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.
Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.
Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити
Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.
Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.
1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.
2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.
3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.
4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.
5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.
6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.
7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.
8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.
Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря
Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.
Лікування травм статевих органів
Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.
Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.
Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.
Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).
Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.
Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.
Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами
На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.
Адвокатка Лілія Олійник каже, що передусім важливо забезпечити вцілілим психологічну і фізичну безпеку, відновити рівновагу та знайти готовність працювати далі в юридичній площині.
У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.
Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.
Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.
Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.
Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.
Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.
Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.
Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.
Куди звертатися по допомогу
Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.
Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.
Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.
Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.
По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.
По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.
Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірвиколо».
ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.
Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.
Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.
Колективна травма українського суспільства
Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.
«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря»,
— пояснює експертка.
Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.
Як ЗМІ писати про сексуальне насильство
Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.
«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.
Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.
Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.
Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
Уникати надмірної деталізації злочинів.
Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).
Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.
Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу…» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.
Підсумки
Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.
Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.
Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.
Політики підтримки розмаїття на робочому місці — це не примха, а допомога працівникам та працівницям якнайкраще реалізувати свій професійний потенціал. Це особливо актуально для Збройних сил України, які ведуть активні бойові дії і не мають розкоші «розкидатися» людським ресурсом через індивідуальні ознаки, що безпосередньо не стосуються виконання професійних обов’язків.
За даними досліджень, щонайменше 3 % людей у США ідентифікують себе як ЛГБТ+, 8–11 % повідомляли про досвід гомосексуальної поведінки або усвідомлення гомосексуального потягу[1]. На українському матеріалі таких досліджень наразі не існує, проте можна припустити, що відсоток людей негетеросексуальної орієнтації — це не щось специфічне для країни, отже, в Україні десь така сама пропорція.
В Україні гомо- чи бісексуальність не є підставою для дискваліфікації від служби, одностатеві романтичні чи сексуальні стосунки не караються кримінальним законодавством і не є порушенням дисципліни на рівні військового законодавства. Отож можна припустити, що в українську армію гомосексуальні та бісексуальні особи потрапляють рівномірно відповідно до відсотка їх у популяції. Це означає, що принаймні 3 % від особового складу Збройних сил України (понад 9 тисяч осіб станом на початок 2022 року, до масової мобілізації на протидію повномасштабному вторгненню Російської Федерації, і набагато більше після його початку) — гомосексуальні або бісексуальні особи. Отже, всі вони цільова аудиторія потенційних антидискримінаційних політик.
Права військових ЛГБТ+ у країнах ЄС і США
З 2018 року в усіх країнах Євросоюзу люди ЛГБТ+ можуть вільно служити у війську. Політика НАТО забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, а також від 2002 року поширює можливості для родин військовослужбовців на одностатеві родини. Із 2019-го НАТО має план дій щодо розмаїття й інклюзії до 2023 року, сфокусований головно на гендерній рівності та національній рівності в рамках організації, але також із 2020 року запроваджує офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією (17 травня).
У 2021 році у штаб-квартирі НАТО відбулася перша внутрішня конференція щодо ЛГБТК перспектив на робочому місці[2]. Генеральний секретар Єнс Столтенберг виступив із промовою[3], у якій зазначив, що «кожен представник ЛГБТК спільноти в НАТО — цінний член нашого персоналу і нашої родини».
Цій інклюзії передувала боротьба, передусім за визнання спільноти ЛГБТ+ як такої. У цьому тексті я стисло зупинюся на прикладах із двох країн — США та Німеччини.
Американське суспільство після Другої світової війни було достатньо консервативним і не передбачало доступність медіапродукції, відверто націленої на гомосексуальних чоловіків. Тому останні були цільовою аудиторією журналів про фізкультуру і здоров’я, у яких публікувалися візуальні матеріали з чоловічою тілесністю. В один із таких журналів, «Фізик пікторіал» (Physique Pictorial), 1956 року надіслав свої малюнки фінський художник Тоуко Валіо Лааксонен і підписав їх «Том». У 1957 році їх уперше опублікували під псевдонімом «Том із Фінляндії» (Tom of Finland), що його вигадав редактор. Відтоді творчість Тома стала культовою і великою мірою вплинула на квір-культуру взагалі і на еротичне мистецтво. Том малював еротику за участи чоловіків на свій смак — високих, міцних, зайнятих фізичною працею, в уніформі поліцейського або в однострої моряка чи військового. Його роботи вплинули на самосвідомість і образну систему гомосексуальної спільноти, де доти панувала радше чоловіча фемінність, і, ймовірно, опосередковано доклалися до інклюзії ЛГБТ+ спільноти в силові структури.
Tom of Finland. Без назви. 1974
Паралельно в рамках власне правозахисного «треку» ветеран В’єтнамської війни Леонард Матлович став другим відомим відкритим геєм після Гарві Мілка. Матлович, будучи білим, почав з антирасистського активізму, а згодом усвідомив подібність між расовою дискримінацією та дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації. У 1975 року він зробив камінгаут спочатку безпосередньому керівництву, а тоді й у ЗМІ, потрапивши на першу шпальту «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) та обкладинку «Тайм» (Time).
Паралельно йому довелося в судовому порядку обстоювати своє право залишитися в армії. Спочатку йому запропонували це за умови, що він більше ніколи не практикуватиме гомосексуальність, на що Матлович не погодився. Судовий процес тривав до 1980 року, зрештою, Матлович його виграв — отримав присуд про відновлення на службі і навіть підвищення. Натомість армія запропонувала йому звільнитися з фінансовою компенсацією. Зважаючи на ризики бути звільненим ще раз з іншої довільної причини, а також на можливу апеляцію в консервативному Верховному суді, Матлович обрав узяти гроші. На військовій пенсії він зайнявся бізнесом і далі займався активізмом, зокрема боровся за права ВІЛ-позитивних людей, до яких від 1986-го належав і сам.
У 1993 році антигомосексуальна кадрова політика дещо пом’якшилася — було запроваджено компромісний принцип «Не питай і не розповідай» (Don’t ask don’t tell). Передбачалося, що закриті гомо- і бісексуальні чоловіки можуть служити за умови збереження закритости, а їхнє керівництво не може їх розпитувати чи в інший спосіб провокувати на розкриття. Цю політику скасували лише 2011 року, лише тоді гомо- і бісексуальні люди здобули можливість бути відкритими на службі.
Обкладинка «Тайм» із Леонардом Матловичем. 1975
У Німеччині боротьба ЛГБТ-спільноти за визнання, зокрема у війську, теж має довгу історію, обтяжену дванадцятьма роками нацистської диктатури. Біополітика Третього рейху не зводилася лише до антисемітизму й расизму, вона передбачала жорсткі вимоги до здоров’я та сімейно-репродуктивної поведінки. Взагалі в суспільстві і до 1930-х років «аморальність» і змова часто ототожнювалися, а геїв описували в тих самих негативних висловах, що і євреїв. Параграф 175 Кримінального кодексу 1871 року, що експліцитно криміналізував дії сексуального характеру між двома чоловіками, 1935-го відкоригували так, щоб він охоплював усю гомосексуальну поведінку разом із знайомством і фліртом. Нерідко співробітники СС навіть прикидалися геями, щоб відловити справжніх. З 1933-го по 1945 рік за новою версією параграфу 175 було заарештовано понад сто тисяч осіб. Після падіння Третього рейху і звільнення людей із концтаборів до влади прийшов консервативний уряд Аденауера, який не прагнув принципових змін, отож осіб із цієї групи повторно засуджували до тюремного ув’язнення. У НДР гомосексуальність було декриміналізовано 1968 року; у ФРН 1969-го відмовилися від нацистської редакції параграфу 175, але повністю його скасували лише 1994 року. Скасуванню передувала тривала боротьба за визнання прав.
Консервативність суспільства впливала на офіційну політику Бундесверу. Вважалося, що геї на керівних посадах негативно впливають на мораль і становлять безпекову загрозу. У 1984-му через підозру в гомосексуальності змушений був піти з посади генерал Гюнтер Кісслінг. Дискримінація на нижчих рівнях відбувалася набагато масовіше і менш публічно.
Витяг із примусового медогляду, де вказано «заборону просування по службі». 1987
Проте боротьба спільноти за свої права тривала, зокрема в судовому порядку. Наприкінці 1990-х щонайменше двоє німецьких військовослужбовців — Вінфрід Штехер і Вернер Бузан — намагалися боронити своє право на службу через суд[4].
Лише 2000 року Бундесвер дозволив службу жінкам (до цього вони могли служити лише на медичних посадах) і дозволив відкритим геям обіймати керівні посади. У 2002 році було засновано неофіційну групу Queer BW, яка вимагала офіційних вибачень та реабілітації постраждалих від такої дискримінаційної політики. Вибачень довелося чекати вісімнадцять років — до 2020-го[5]. Нині військовослужбовці, котрі зазнали утисків на службі, можуть подавати заявки на компенсацію завданих збитків.
Лого ініціативи Queer BW
Військові ЛГБТ+ в арміях світу
Країни Латинської Америки ще не сягнули топу індексів інклюзивности, але останніми роками швидко прогресують у правах спільноти ЛГБТ+. Прайд у бразильському Сан-Паулу вважається найбільшим у світі, а шлюбні права одностатевих пар у війську гарантовано[6]. Проте бразильське військове законодавство забороняє секс на службі як такий. У Мексиці гомосексуальність декриміналізовано з другої половини XIX століття, а служити в армії гомосексуальним людям дозволено з 2012 року. Однак побутова гомофобія в цих країнах досі становить помітну проблему. Натомість Аргентина — чемпіонка з прав людей ЛГБТ+ у регіоні, тут заборону гомосексуальним людям служити в армії скасовано 2009 року.
Китайська політика інклюзивности щодо військових ЛГБТ+ нечітка, а інформацію на цю тему почасти закрито[7]. Проте відомо, що кадрова політика армії КНР прагне залучити до служби якнайбільше громадян і, найімовірніше, закриті гомосексуальні люди повноцінно перебувають на службі, тоді як відкриті гомосексуальні особи ризикують бути звільненими.
Консервативні і гомофобні країни Азії й Африки (в Уганді до гомосексуальних людей потенційно застосовується смертна кара, в Ірані гомосексуальна поведінка часто тягне за собою примусовий перехід у жіночу стать) не можуть похвалитися інклюзією спільноти у військовій сфері.
Військові ЛГБТ+ в СРСР та в Україні
Після повалення царату нова радянська влада скасувала все імперське кримінальне законодавство, яке, зокрема, за німецьким зразком криміналізувало гомосексуальну поведінку. При цьому ставлення до ЛГБТ+ людей у Російській імперії було умовно терпимим як на ті часи, без гучних кримінальних процесів (згадаймо процес Оскара Вайлда у Великій Британії). Для публічних та/або впливових людей суспільна нетолерантність обмежувалася у кращому разі чутками, в гіршому разі адміністративними засобами (звільнення з посади, висилка із столиці). Кримінальні процеси стосувалися лише звичайних людей, ініціювали їх переважно за скаргами третіх осіб.
Нова більшовицька влада відкинула цю помірну нетолерантність: і через пряме скасування імперського законодавства, і через занепад впливу церкви, і через загальні налаштування на емансипацію й лібералізацію в гендерних та сексуальних питаннях. Проголошена гендерна рівність і афірмативна дія «жінвідділів», легалізація абортів, «теорія склянки води», яка відокремлювала секс від кохання, розбудова системи «дитячих вогнищ» (дитсадків подовженого перебування) закономірно супроводжувалися толерантнішим ставленням до гомосексуальности.
З часом емансипативна програма перших років радянської влади почала поступово згортатися, і 1933 року в СРСР знову було криміналізовано гомосексуальність. Стаття кримінальних кодексів радянських республік «Мужолозтво» передбачала покарання за статеві зносини чоловіка з чоловіком. Паралельно в тюремному світі розвинулися практики встановлення ієрархії через сексуальне домінування й ритуальну нечистоту, яку приписували постраждалим від такого домінування і предметам тюремного побуту, яких вони торкалися. Це міцно закріпило негативні асоціації щодо гомосексуальности. Після серії табірних повстань на початку 1950-х і відносної лібералізації радянської політики після смерти Сталіна у другій половині 1950-х поступово було демонтовано систему ГУЛАГу: велика кількість в’язнів вийшла на волю і реінтегрувалася в суспільство. Гомофобія, принесена ними з тюремного середовища, швидко поширилася далі.
Експліцитних заборон на службу гомосексуальних чоловіків у радянській армії не було. Однак засуджених за відповідною кримінальною статтею в армію не призивали, а зізнання в гомосексуальності на медичній комісії на практиці могло бути кваліфіковано як психіатричний розлад і увільняло від служби. А проте закриті гомосексуальні люди, очевидно, потрапляли до армії на загальних підставах. Спеціально цю тему мало досліджували через її велику табуйованість, але логічно припустити, що в поєднанні з «дідівщиною» (практика цькування в армії, надзвичайно поширена всюди) найменші натяки на гомосексуальність, найімовірніше, каралися принаймні неформально.
У незалежній Україні кримінальне покарання за «мужолозтво» було скасовано 1991 року. Нормативно-правова база Збройних сил України як спадкоємиця радянської так само не містить експліцитних заборон на службу. Перший камінгаут у Збройних силах України здійснив 2016 року ветеран Іловайська Олег Копко. Тоді все обмежилося матеріалом у ЗМІ[8] у рамках проєкту «Журналістика толерантности», а для громадськости камінгаут пройшов непоміченим. Другий, уже помічений, камінгаут у Збройних силах України зробив 2018 року Віктор Пилипенко, ветеран батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Під час фотовиставки Антона Шебетка «Ми були тут»[9], присвячену учасникам бойових дій із числа ЛГБТ+, Віктор дав відеоінтерв’ю, у якому розповів про себе. Того ж таки року утворилося об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», а наступного року колона військових ЛГБТ+ і їхніх союзників взяла участь у Марші рівности в Києві[10].
Об’єднання висуває більше як десяток різних вимог, серед них юридичне визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо спільноти ЛГБТ+ армійських норм і статутів. Потреба врегулювати права партнера на випадок загибелі військовослужбовця актуалізувалася на тлі повномасштабної війни. Петиція про це до Президента України 2022 року набрала 25 тисяч голосів, і її було розглянуто.
Стаття 51 Конституції України експліцитно визначає шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка», а протягом воєнного стану вносити зміни в Конституцію неможливо, тому шлюбної рівности доведеться чекати щонайменше до завершення воєнного стану.
Однак перешкод немає для впровадження інституту реєстрованих цивільних партнерств, це близький аналог шлюбу. Відповідний законопроект за № 9103 зареєстровано у Верховній Раді, на момент написання цього тексту він перебуває на розгляді. Утім, Міністерство оборони України його не підтримує, покликаючись на статтю 51 Конституції України і те, що право командирів реєструвати союз, де один чи обидва партнери — військовослужбовці, не належить до їхніх обов’язків відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Що заважає доопрацювати статут, міністерство не уточнило. Також у міністерстві констатували, що даних про кількість військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити одностатеве партнерство, немає[11].
На момент проведення дослідження існувала фактична заборона служити для трансгендерних осіб. Відповідно до 10-ї версії Міжнародної класифікації хвороб (МКХ–10), яка діє в Україні, трансгендерність належить до розладів особистости й емоцій (п. F64 — «розлад статевої ідентифікації»). Згідно зі ст. 18 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України[12], розлади особистости й емоцій F50–F69 є підставою для визнання особи непридатною або обмежено придатною до служби. Проте до початку трансгендерного переходу й отримання діагнозу трансгендерна людина теж цілком може служити у війську. З 1 січня 2022 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує перейти на новий класифікатор МКХ–11, де трансгендерність із групи психічних розладів перенесено в стани, що стосуються сексуального здоров’я, під назвою «гендерна невідповідність».
В Україні перехід на новий класифікатор на момент написання цього тексту ще не відбувся і відповідні зміни до нормативних актів теж не внесено. Обмежена придатність у воєнний час дозволяє трансгендерним людям служити в армії, і, наскільки відомо авторці цього тексту, такі прецеденти в реальності є.
Люди з діагнозом ВІЛ офіційно визнаються непридатними або обмежено придатними до служби відповідно до ст. 5 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України[13].
Наявність проблеми гомофобії, біфобії чи трансфобії у Збройних силах України визнають поступово і повільно. Ще на початку нульових її «не існувало», скажімо, 2000 року в офіційній відповіді Міністерства оборони України на інформаційний запит громадської організації «Наш світ» стверджувалося: «Програм психологічної підтримки військовослужбовців-геїв і лесбійок у Збройних силах України у цей час не існує у зв’язку з відсутністю цієї проблеми […] Що стосується заняття посад, пов’язаних із вихованням особистого складу i просуванням по службі, то гомосексуальність може розглядатися як обмеження в сукупності з іншими морально-діловими якостями військовослужбовця».
Однак у відповідь на пізніші запити, зокрема 2017 року, в Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ відписували принципово інше: «У рамках проведення правової підготовки з особовим складом Збройних сил України в обов’язковому порядку вивчаються питання щодо дотримання прав та свобод військовослужбовців, порядку проходження військової служби, а також механізм реалізації соціальних та правових гарантій вказаних категорій громадян України. Також необхідно зазначити, що Державною програмою розвитку Збройних сил України до 2020 року, затвердженою Указом Президента України від 22.03.2017 №73/2017, передбачено створення необхідних умов для поступової зміни ментальности військовослужбовців Збройних сил України на основі європейських цінностей. З метою реалізації вказаного передбачається внесення змін до законодавства України, якими планується усунення будь-яких форм дискримінації в питаннях проходження військової служби»[14].
Дослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні
На початку 2022 року я проводила мінідослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні. Це було перше дослідження в Україні, сфокусоване на цій темі, адже й сам рух військових ЛГБТ+ сформувався порівняно недавно. Однак тему неправомірного ставлення до колег по службі через гомофобію чи трансфобію порушували респонденти дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», у якому взяли участь один гомосексуальний чоловік і одна трансгендерна жінку, яка завершила військову службу до початку свого переходу. Тоді респонденти назвали серед проблем цькування й упередження військовослужбовців їхніми колегами на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, зокрема, помітне погіршення ставлення до негетеросексуальної людини після камінгауту без жодних інших підстав для такого погіршення, позірно безадресні погрози, гомофобне ставлення до людей, яких підозрюють у гомосексуальній орієнтації через брак видимої сексуальної уваги до жінок[15].
У рамках дослідження 2022 року я провела 10 інтерв’ю із 7 чоловіками та 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ і є чинними військовослужбовцями[16]. Респонденти й респондентки повідомили, що стикалися з фактами гомофобії особисто і знають про такі випадки. Методологія дослідження не дозволяє встановити фактичний ступінь поширености таких випадків, але суб’єктивно респонденти й респондентки відзначали їх як поширені, як загальну норму ставлення до людей із групи ЛГБТ+. Високий рівень гомофобії, низьке розуміння, що таке гомосексуальна орієнтація, низький рівень загальної культури створюють щонайменше відчутний дискомфорт на службі.
«І дальше ти в обід ідеш у столову. Всі на тебе дивляться, кажуть: “о, це він, це той самий”. І кожен божий день я їм і на мене тикають пальцем, і встигають якимось словом промелькнути про мене, і я чую це. Потім на курилці такі, знаєте, питання скользкі задають типу “а шо?”, “а хто?”, типу намагаються вивести на якусь правду, але це моя особиста справа, чи хочу я цим ділитись, чи не хочу. Але мене бісить загалом, що мене взяли і розкрили». (Респондент 1)
«Говорили, що “от таким чином ти дискредитуєш армію, ти показуєш, що всі тут такі”». (Респондент 6)
В іншому випадку людині може загрожувати звільнення, побиття і навіть доведення до суїциду. Що нижчий ранг військовослужбовця, то важче йому бути відкритим щодо власної орієнтації. Респонденти не рекомендують солдатам-строковикам та іншим нижчим рангам якось афішувати свою орієнтацію взагалі, радять видаляти особисті дані з телефону тощо. Проблеми на ґрунті гомофобії респонденти нині сприймають як такі, яких у разі відкритости уникнути майже неможливо. Військовослужбовці, відповідальні за морально-психологічне забезпечення, наразі не можуть системно надавати кваліфіковану допомогу людям ЛГБТ+ через низьку загальну кваліфікацію, завантаженість паперовою роботою, відсутність знань про специфіку ЛГБТ+ спільноти, навіть якщо хочуть допомогти.
«І якщо так станеться, що всі будуть проти, ну я, м’яко говорячи, виражаюсь, якщо командири частин цього не одобрять, відділення і так далі, то буде дуже тяжко. Дуже-дуже тяжко буде, і ніхто тобі не поможе в цьому плані». (Респондент 3)
«Але скажу так, якби пішли ціленаправлені цькування, ну, напевно, довго би я не витримав. Я би почав зриватися». (Респондент 4)
«Що саме відбудеться: його можуть побити, його можуть принизити, його можуть перед усім взводом принизити, йому просто не дадуть тут жити, словами ображати. Я не знаю… Я просто напряму з цим не стикалася, але, в принципі, я розумію зі слів тих самих хлопців, з якими я спілкуюся просто, що вони зроблять з геєм — це просто жах». (Респондентка 7)
Інклюзивність для ЛГБТ+ на військовому робочому місці
Гаазький центр стратегічних студій визначає інклюзію як керівний принцип, що дозволяє максимізувати позитивні сторони і мінімізувати ризики розмаїття[17]. Це найкращий варіант серед інших керівних принципів порівняно з прийняттям, толерантністю, виключенням та переслідуванням. Центр виділяє такі типи інклюзивної політики:
Лідерство, тренування і кодекси поведінки. Підхід «згори донизу» оптимально працює саме в армії через її ієрархічність. Політика, яка йде від лідера, протидіє ризикам цькування. У статутних документах має бути експліцитно зазначено взаємоповагу.
Мережі підтримки і менторство. Об’єднання, які надають підтримку своїм членам і членкиням, можуть бути джерелом ресурсу. Подекуди такі об’єднання можуть навіть фінансуватися з державного бюджету.
Протидія дискримінації. Заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности має бути експліцитно зазначено і нормативно закріплено.
Визнання стосунків. Одностатеві стосунки має бути визнано державою через інститут шлюбу та/або реєстрованого партнерства. Цей пункт особливо актуальний для сьогоднішньої України, де ведуться активні бойові дії.
Визнання гендеру. Трансгендерні індивіди можуть хотіти визнання своєї гендерної ідентичности державою й іншими інституціями, серед яких і армія. Процедурні питання, пов’язані зі зміною документів, доступністю замісної гормональної терапії та процедурами хірургічного перепризначення статі, повинні узгоджуватися з нормативною базою і внутрішньою логікою служби.
Центр відзначає, що наразі ці практики в різних арміях світу впроваджуються несистемно і не перевіряються на ефективність, тому важко виділяти якісь країни, на чиї best practices варто рівнятися. На противагу цьому, дослідницька команда Центру спробувала сформулювати три стратегії, які дали б фокусованіше бачення.
Мейнстримінг — розвиток нових політик інклюзивности та збільшення інклюзивности для старих політик
Управління — цілеспрямоване докладання зусилля та підхід, що передбачає відповідальність.
Вимірювання — відстежування прогресу та його оцінювання.
Також 2014 року Гаазький центр стратегічних студій проранжував армії 103 країн світу за інклюзивністю щодо спільноти ЛГБТ+. Україна в цьому індексі опинилася на 52 місці (дослідження проводилося один раз, тому індекс не оновлюється). Перше місце посідає Нова Зеландія, далі йдуть Нідерланди, Велика Британія, Швеція й Австралія. Інклюзія людей ЛГБТ+ до війська, як вказує дослідження, корелює із ступенем людського розвитку (human development) та індикаторами демократії і, звичайно, із загальносуспільним прийняттям спільноти ЛГБТ+. В окремих країнах, як-от Хорватія, Ізраїль чи Південна Африка, у війську людей ЛГБТ+ приймають краще, ніж у суспільстві загалом.
Відкрита лесбійка Настя Конфедерат
Рекомендації для України
Підсумовуючи, рекомендую, крім якнайшвидшого ухвалення законопроєкту № 9103 та розробки загальної стратегії інклюзії ЛГБТ+ у ЗСУ, такі конкретні напрями роботи:
зміцнювати організаційну культуру в Збройних силах України, виховувати взаємну повагу;
збільшити рівень поінформованости військовослужбовців і військовослужбовиць про права людини;
розробити і впровадити етичний кодекс для військовослужбовців і військовослужбовиць, який міститиме пункти про неприпустимість дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації;
оновити військові статути, додавши пункти про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації;
забезпечити фахову юридичну і психологічну допомогу військовослужбовцям, які постраждали від дискримінації на підставі сексуальної орієнтації на робочому місці. Підвищувати кваліфікацію заступників командирів із морально-психологічного забезпечення, зменшувати паперове навантаження на них;
створити гарячу лінію для військових ЛГБТ+;
проводити регулярні репрезентативні анонімні дослідження про поширеність дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у військовій сфері;
Ілюстрації: Tom of Finland, Time, Deutsche Welle, Queer BW, Радіо Свобода, Суспільне, Громадське.
Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.
[11] Пропозиції Міністерства оборони України до проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» від 13.03.2023 // https://www.kmu.gov.ua/storage/app/bills_documents/document-3304940.pdf
[14] Райдужна книга. — К.: Центр «Наш світ», 2018. — С. 79–80.
[15] Див.: Невидимий батальйон 3.0: Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / Тамара Марценюк та ін. — К.: Інститут гендерних програм, 2021.
[16] У рамках дослідження 2022 року було проведено 10 глибинних напівструктурованих інтерв’ю із 7 чоловіками і 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ та є чинними військовослужбовцями. Їх кількість було об’єктивно обмежено повномасштабною військовою агресією РФ в Україні: при підготовці до повномасштабної війни респонденти і респондентки були вельми зайняті на роботі та обмежені у можливостях конфіденційно спілкуватися, а після її початку ці можливості у них зникли зовсім. Інтерв’ю проводилися у січні-лютому 2022 року. Вибірка дослідження формувалася методом «снігової кулі», тобто респонденткам і респондентам пропонували повідомити про дослідження інших особам, які могли б узяти в ньому участь. Застосований метод має обмеження: люди, які не підтримують зв’язок із спільнотою військових ЛГБТ+, не могли бути охоплені таким методом побудови вибіркової сукупности. Утім, виявлені проблеми можуть бути і в тих, хто не мали можливости відповісти на питання.
[17] The Hague Centre for Strategic Studies. LGBT Military Personnel: A Strategic Vision for Inclusion. — 2014. — Р. 43.
