УКР EN

Автор: halyna.repetska@gmail.com

  • Юридична vs репутаційна відповідальність: уроки з «справи Темляка»

    Юридична vs репутаційна відповідальність: уроки з «справи Темляка»

    Скандал навколо Костянтина Темляка: коротка хронологія подій

    9 серпня фотографка Анастасія Соловйова (Чорнобай) публічно звинуватила свого колишнього хлопця, актора Костянтина Темляка у багаторічному домашньому насильстві та приниженнях. Вона описала численні випадки фізичного та психологічного насильства. За її словами, Темляк піднімав на неї руку, шарпав за волосся, виламував руки, штовхав, контролював її життя, забороняв спілкуватися з друзями, носити відвертий одяг тощо.

    Анастасія оприлюднила фото з синцями на своєму тілі, відео з неадекватною поведінкою актора та скриншоти образливих листувань як докази насильства. Після цього музикантка Moonmanita заявила, що в 15-річному віці отримувала від Темляка непристойні пропозиції. Сам Темляк публічно підтвердив, що застосовував фізичну силу до Соловйової у їхніх стосунках, хоча на інші звинувачення, зокрема еротичні листування з неповнолітньою, поки не відреагував.

    Після того як ми, адвокати юридичної компанії Miller, стали представниками Анастасії, її офіційно визнали потерпілою у кримінальній справі. За нашої участи з нею провели першочергові слідчі дії. Ми зібрали й передали поліції факти, що свідчать не лише про насильство над нею, а й про інші випадки насильства щодо жінок і навіть про ймовірне розбещення неповнолітньої.

    Ситуація набула повторного розголосу саме напередодні церемонії вручення Національної кінопремії «Золота Дзиґа» 2025 року.

    Суперечлива реакція спільноти

    Рішення вручити премію викликало хвилю обурення у суспільстві та кінематографічній спільноті. Думки кінематографістів розділилися: частина вважала, що Академії слід було хоча б відкласти відзначення актора до завершення слідства, інші ж наголошували, що престижна нагорода має уособлювати не лише талант, а й моральний авторитет її власника.

    До критиків долучилася акторка Олеся Жураківська, членкиня кіноакадемії: у дописі вона різко засудила нагородження Темляка. На її думку, люди, які ухвалюють такі рішення, «знущаються з жертв і руйнують основи існування цивілізованого суспільства». Жураківська нагадала, що раніше в Україні вже траплялися подібні ситуації, наприклад, після звинувачень режисера Андрія Білоуса в сексуальних домаганнях тому все одно присвоєно вчене звання.

    Відмова від премії

    Сам Костянтин Темляк фактично підтримав вимоги спільноти — наступного дня після церемонії він добровільно відмовився від отриманої кінопремії. У офіційній заяві актор повідомив, що повертає нагороду, оскільки ситуація навколо його імені вимагає особистого та юридичного вирішення. Він вважає некоректним залишати собі відзнаку, що є символом публічного визнання, в такий момент, і хоче зосередитись на роботі та чесному проходженні всіх необхідних процедур розслідування.

    «Відмова від премії для мене є проявом поваги до кінематографічної спільноти, глядачів і самої відзнаки», — пояснив Темляк. Цю заяву позитивно сприйняли у мережі: багато коментатор_ів відзначили, що актор продемонстрував більшу відповідальність, ніж організатори премії, які фактично провалили цей репутаційний іспит.

    Після шквалу критики Українська кіноакадемія пообіцяла переглянути регламент премії. Виконавча директорка Ганна Мачух повідомила, що на момент голосування і вручення нагород — не передбачені інструменти для відкликання вже врученої премії. Тому зараз Академія проводить опитування серед своїх член_ів щодо можливості анулювати нагороду Темляка, і напрацює зміни до регламенту наступного року, щоб такі рішення можна було переглядати. У заяві Академії також підкреслили, що голосування по цій номінації відбулося до публікації звинувачень і відкриття провадження, а сам Темляк не є членом Академії. Водночас Кіноакадемія зобов’язалася оперативніше інформувати спільноту про свою позицію та дії у подібних випадках у майбутньому.

    Чому Академія провалила тест на репутацію та як треба було діяти

    По-перше, часу було більш, ніж достатньо.

    З моменту, коли 9 серпня були оприлюднені факти насильства, і до церемонії 13 вересня минуло 35 днів. Це понад місяць, протягом якого Академія могла скликати правління чи збори й ухвалити будь-яке рішення: принаймні, заморозити нагороду або заявити про її відкликання. Для порівняння: у Голлівуді реакції займали лічені дні.

    Після звинувачень проти Гарві Вайнштейна Американська кіноакадемія і BAFTA виключили його зі своїх лав протягом тижня. Netflix і Міжнародна телеакадемія скасували співпрацю та нагороду Кевіну Спейсі буквально за кілька днів після появи звинувачень. BAFTA відкликала нагороду Ноела Кларка одразу після журналістського розслідування The Guardian. У всіх цих випадках рішення були швидкими й принциповими — без вироків і без бюрократичних відмовок.

    По-друге, Академія — це приватна організація.

    Українська кіноакадемія зареєстрована як громадська організація (ГО). Відповідно до закону, громадські організації — це приватноправові об’єднання, які створюють приватні особи, а не держава. Вони не є органами влади й не обмежені принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Для них діє принцип приватного права: «дозволено все, що не заборонено». Це означає, що навіть без спеціально прописаних процедур Академія мала повне право діяти — ухвалити репутаційне рішення з міркувань етики й цінностей. Усі розмови про «немає інструментів у регламенті» чи «зміни тільки на наступний рік» — маніпуляція. Жоден закон не забороняв Академії швидко зібратися й ухвалити виняткове рішення. Так само робили їхні колеги на Заході: виключали, відкликали нагороди, розривали контракти без прописаних «попередніх процедур» — просто тому, що це вимагала ситуація.

    По-третє, Академія показала репутаційну «імпотенцію».

    Замість відповідальних дій, вона сховалася за ширмою неіснуючих «юридичних процедур», відсутності вироку суду, обіцянок публічної дискусії та змін на майбутнє. Це не захист цінностей, а відмова від них. Репутаційна відповідальність завжди була незалежною від юридичної: вона стосується не покарання в кримінальному сенсі, а довіри спільноти. І коли на кону престиж головної кінопремії країни, демонстрація принциповості мала б бути безумовною. Інакше відзнака дискредитується, а довіра до Академії падає.

    Правильний алгоритм дій був очевидний:

    1. Оперативне засідання правління чи загальних зборів.
    2. Чітка публічна позиція: нагорода заморожується чи відкликається.
    3. Захист власної репутації та солідарність із постраждалими від насильства.

    Це — стандарт світової практики, і саме цього очікувало українське суспільство. Академія ж, замість продемонструвати принциповість, обрала бюрократичну відмовку і втратила шанс довести, що в українській кіноспільноті справді діють цінності, а не формальності.

    Юридична та репутаційна відповідальність: у чому різниця

    Випадок із Темляком оголив ключову проблему: нерозуміння різниці між юридичною та репутаційною відповідальністю.

    Юридична відповідальність настає в межах правового поля — тобто коли винуватість особи доведена в суді або є офіційне рішення компетентних органів. Людину можна притягнути до кримінальної чи адміністративної відповідальності лише за наявності достатніх доказів, відповідно до процедури, з дотриманням принципу презумпції невинуватості. Це тривалий процес: спочатку розслідування, потім суд, вирок, який набуде законної сили тощо. Лише тоді держава застосовує покарання — наприклад, ув’язнення або штраф.

    Репутаційна відповідальність — зовсім інше явище. Це не про суд чи поліцію, а про реакцію суспільства, спільноти або професійного середовища на неприпустимі аморальні вчинки. Репутаційна відповідальність настає тоді, коли навіть без рішення суду людина несе наслідки для своєї кар’єри, статусу та стосунків із колегами через втрату довіри та поваги. Іншими словами, це своєрідний «санкційний механізм» громади: з такою особою можуть відмовитися співпрацювати, її можуть не допустити до певних проєктів, позбавити неформальних привілеїв чи навіть нагород.

    Відомі випадки в кіноіндустрії підтверджують, що репутаційні наслідки настають задовго до судових рішень. Так, після багатьох звинувачень голлівудських осіб у домаганнях чи насильстві, студії та організації розривали з ними контракти, незалежно від того, чи існували офіційні обвинувачення. 

    Ключове розуміння: репутаційна відповідальність не замінює юридичну, але й не залежить від неї. Не потрібно чекати рішення суду, щоб зробити морально правильний крок. Коли мова про нагороди, публічні почесті чи довіру аудиторії – установи та колеги мають право і навіть зобов’язані реагувати на серйозні обвинувачення, якщо ті видаються обґрунтованими.

    Презумпція невинуватости працює в кримінальному процесі, але у сфері репутації діє інший принцип: презумпція безпечного середовища. Спільнота повинна передусім дбати про безпеку і цінності своїх членів і членкинь, особливо, якщо йдеться про творчі колективи, навчальні заклади, театри чи кіноіндустрію, де важливий рівень довіри та взаємоповаги.

    Репутаційна відповідальність у світовому кінематографі

    У світовому кіно ця практика негайної реакції на обвинувачення давно стала нормою, особливо після руху #MeToo. Ба більше, статистика свідчить, що подібні репутаційні наслідки є масовим явищем. За даними Axios, з 2017 року сотні впливових чоловіків у різних галузях були звинувачені в сексуальних домаганнях або насильстві; принаймні 201 особа втратила роботу чи високі посади через ці звинувачення, тоді як реальних судових вироків за перші роки руху було лише кілька.

    Згадаємо кілька з таких прикладів:

    • Гарві Вайнштейн (США): Коли у 2017 році десятки жінок відкрито звинуватили відомого продюсера у сексуальних домаганнях та насильстві, він одразу втратив посаду голови власної копродукційної компанії, а Академія кінематографічних мистецтв і наук США одноголосно виключила його зі своїх лав. Це стало безпрецедентною репутаційною санкцією: правління Академії підкреслило, що повинен піти час «поблажливості до хижої поведінки» і встановлені жорсткі етичні стандарти. Зауважимо, що на момент виключення підозру Вайнштейну ще офіційно не пред’явили, але кіноспільнота не захотіла чекати.
    • Кевін Спейсі (США): У жовтні 2017 року низка чоловіків звинуватила Спейсі у сексуальних домаганнях. Індустрія відреагувала миттєво: сервіс Netflix зняв серіал «Картковий будинок» з ефірного розкладу, де Спейсі грав головну роль, а з фільму «Усі гроші світу» було перезнято всі сцени за участю Спейсі — з іншим актором. Всі ці рішення були ухвалені без усякої судової постанови — виключно через репутаційні ризики.
    • Бретт Ретнер (США): У листопаді 2017 року шість жінок звинуватили режисера Ретнера в сексуальних домаганнях і грубій поведінці. У відповідь студія Warner Bros. негайно розірвала з ним усі контракти та відмовилася продовжувати спільні проєкти. Після таких звинувачень Ретнер був фактично усунений від роботи у кіно і телевізії, хоча судових обвинувальних вироків у цій справі досі немає.

    Ці та аналогічні приклади з усього світу демонструють: у творчих індустріях репутація — це капітал. Сумнівна моральна поведінка призводить до негайних наслідків, навіть якщо юридичний процес ще не завершено або він неможливий. Після серйозних звинувачень організації часто обирають захищати свої цінності та учасників, накладаючи «кару суспільства» незалежно від суду.

    Навіщо потрібна репутаційна відповідальність?

    Світовий досвід показує, що репутаційні механізми — це спосіб саморегуляції суспільства, особливо там, де офіційний закон діє повільно або не може дати ради. Коли індустрія сама очищає свої ряди від людей, чия поведінка суперечить базовим нормам, вона тим самим:

    • Захищає потенційних постраждалих. Репутаційні санкції допомагають запобігти подальшим знущанням. Наприклад, відсторонення з роботи підозрюваного педагога-кривдника відразу після першої скарги убезпечить студентство навіть під час розслідування. У випадку Темляка його колишня дівчина зізналася, що мовчала роками через страх і сором. Система репутаційного контролю створює середовище, у якому постраждалі бачать реакцію спільноти й відчувають підтримку: їм легше говорити про пережите, знаючи, що їх почують та захистять.
    • Підтверджує декларовані цінності. Якщо організації заявляють, що «насильству не місце в індустрії», то логічним кроком є не підтримувати тих, кого звинувачують у насильстві. Інакше слова розходяться з діями.
    • Зберігає репутацію самої спільноти та бренду нагород. Престиж нагороди «Золота Дзиґа» або будь-якої іншої премії падає, якщо лауреатом стає людина із сумнівною моральною репутацією. Відзнака має асоціюватися з найкращими представниками професії не лише за талантом, а й за доброчесністю. Репутаційний контроль дозволяє захистити авторитет бренду та довіру публіки: якщо ігнорувати скандал, це може дискредитувати всю премію.
    • Сприяє змінам у суспільстві. Коли відомого актора або продюсера карають репутаційно, це слугує сигналом для всіх: так не можна, наслідки неминучі. Це профілактика для інших потенційних кривдників і своєрідна підтримка для тих, хто постраждав. Рух #MeToo досяг успіху саме тому, що викриття тягнули за собою швидкі наслідки, і культура поступово почала змінюватися.

    Підсумовуючи, ситуація з Костянтином Темляком стала своєрідним тестом для української кіноспільноти. Спочатку цей тест не було пройдено належним чином — відмовки перемогли моральні імперативи. 

    Головний урок: невинуватий до вироку — не означає гідний нагород чи довіри до вироку. Юридична відповідальність займе свій час і винесе вердикт, а репутаційна — вже зараз окреслює, що насильство і зловживання не матимуть виправдань у творчій спільноті, і що для захисту її цінностей не треба чекати печатки суду.

  • Травма і фемінізм: як зцілює підтримка

    Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

    Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю». Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

    На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

    Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

    Витіснення

    Одна

    з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти»[2]. Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву». Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

    Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала, що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають 


    Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом»[5]. А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма [...] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником»[6].

    Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?
    Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення»[7], яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».



    Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

    Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.



    Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

    Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.



    Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

    Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

    Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми
    Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я[8], загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

    Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу[9].

    Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.



    Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе[10]. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило»[11].

    У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм[12].

    Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

    Середовище, яке зцілює
    Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.



    В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки»[13] Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї... Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

    Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

    Чому важливо говорити?
    Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити»[14]. У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти»[15], — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

    Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу»[16]. А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.



    Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

    Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

    Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.



    Джерела ілюстрацій:

    NPR.org

    Slideshare.net

    blog.cognifit.com

    New Ideal

    Middle East Eye

    The Mighty

    IdeasTed.com

     
    [1] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

    [2] «Конечный и бесконечный анализ» Зигмунда Фрейда / Пер. Владимир Старовойтов, Андрей Боковиков. — М.: Канон-плюс, 2016. — 256 с.

    [3] Там само.

    [4] Мак-Вильямс, Нэнси. Психоаналитическая диагностика. Понимание структуры личности в клиническом процессе. — М.: Класс, 2016. — 880 c.

    [5] Калшед, Дональд. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты личностного духа. — М.: Академический проект, 2001. — 340 с.

    [6] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

    [7] Абрахам Карл, Гловер Эдвард, Ференци Шандор. Классические психоаналитические труды. — М.: Когито-центр, 2008. — 223 с.

    [8] https://www.who.int/mental_health/media/en/242.pdf

    [9] Хайдеггер, Мартин. Бытие и время. — СПб.: Наука, 2002. — 451 с.

    [10] Draganović, Selvira. Approaches to Feminist Therapy: A Case Study Illustration // Epiphany. Journal of Transdisciplinary Studies. — 2011. — № 1: https://tinyurl.com/y2gcoeyb

    [11] Хеллер, Джозеф. Что-то случилось. — М.: Прогресс, 1974.

    [12] Ivey Allen E., D’Andrea Michael, Bradford Ivey Mary, Simek-Morgan Lynn. Theories of Counseling And Psychotherapy: a Multicultural Perspective. — 6th edition. — 2007: https://tinyurl.com/yyvzhlae

    [13] Рассел, Луиза. Феминизм вместо психотерапии. История одной женщины // https://sadcrixivan.livejournal.com/62282.html?utm_source=embed_post

    [14] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

    [15] Там само.

    [16] Уэллдон, Эстела. Мать. Мадонна. Блудница. Идеализация и обесценивание материнства / Предсл. к рус. изд. Элины Тришкиной. — М.: Перо, 2016. — 206 с.