Категорія: ЛГБТ

Політики підтримки розмаїття на робочому місці — це не примха, а допомога працівникам та працівницям якнайкраще реалізувати свій професійний потенціал. Це особливо актуально для Збройних сил України, які ведуть активні бойові дії і не мають розкоші «розкидатися» людським ресурсом через індивідуальні ознаки, що безпосередньо не стосуються виконання професійних обов’язків.

За даними досліджень, щонайменше 3 % людей у США ідентифікують себе як ЛГБТ+, 8–11 % повідомляли про досвід гомосексуальної поведінки або усвідомлення гомосексуального потягу^[1]. На українському матеріалі таких досліджень наразі не існує, проте можна припустити, що відсоток людей негетеросексуальної орієнтації — це не щось специфічне для країни, отже, в Україні десь така сама пропорція.

В Україні гомо- чи бісексуальність не є підставою для дискваліфікації від служби, одностатеві романтичні чи сексуальні стосунки не караються кримінальним законодавством і не є порушенням дисципліни на рівні військового законодавства. Отож можна припустити, що в українську армію гомосексуальні та бісексуальні особи потрапляють рівномірно відповідно до відсотка їх у популяції. Це означає, що принаймні 3 % від особового складу Збройних сил України (понад 9 тисяч осіб станом на початок 2022 року, до масової мобілізації на протидію повномасштабному вторгненню Російської Федерації, і набагато більше після його початку) — гомосексуальні або бісексуальні особи. Отже, всі вони цільова аудиторія потенційних антидискримінаційних політик.

Права військових ЛГБТ+ у країнах ЄС і США

З 2018 року в усіх країнах Євросоюзу люди ЛГБТ+ можуть вільно служити у війську. Політика НАТО забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, а також від 2002 року поширює можливості для родин військовослужбовців на одностатеві родини. Із 2019-го НАТО має план дій щодо розмаїття й інклюзії до 2023 року, сфокусований головно на гендерній рівності та національній рівності в рамках організації, але також із 2020 року запроваджує офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією (17 травня).

У 2021 році у штаб-квартирі НАТО відбулася перша внутрішня конференція щодо ЛГБТК перспектив на робочому місці^[2]. Генеральний секретар Єнс Столтенберг виступив із промовою^[3], у якій зазначив, що «кожен представник ЛГБТК спільноти в НАТО — цінний член нашого персоналу і нашої родини».

Цій інклюзії передувала боротьба, передусім за визнання спільноти ЛГБТ+ як такої. У цьому тексті я стисло зупинюся на прикладах із двох країн — США та Німеччини.

Американське суспільство після Другої світової війни було достатньо консервативним і не передбачало доступність медіапродукції, відверто націленої на гомосексуальних чоловіків. Тому останні були цільовою аудиторією журналів про фізкультуру і здоров’я, у яких публікувалися візуальні матеріали з чоловічою тілесністю. В один із таких журналів, «Фізик пікторіал» (Physique Pictorial), 1956 року надіслав свої малюнки фінський художник Тоуко Валіо Лааксонен і підписав їх «Том». У 1957 році їх уперше опублікували під псевдонімом «Том із Фінляндії» (Tom of Finland), що його вигадав редактор. Відтоді творчість Тома стала культовою і великою мірою вплинула на квір-культуру взагалі і на еротичне мистецтво. Том малював еротику за участи чоловіків на свій смак — високих, міцних, зайнятих фізичною працею, в уніформі поліцейського або в однострої моряка чи військового. Його роботи вплинули на самосвідомість і образну систему гомосексуальної спільноти, де доти панувала радше чоловіча фемінність, і, ймовірно, опосередковано доклалися до інклюзії ЛГБТ+ спільноти в силові структури.

Паралельно в рамках власне правозахисного «треку» ветеран В’єтнамської війни Леонард Матлович став другим відомим відкритим геєм після Гарві Мілка. Матлович, будучи білим, почав з антирасистського активізму, а згодом усвідомив подібність між расовою дискримінацією та дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації. У 1975 року він зробив камінгаут спочатку безпосередньому керівництву, а тоді й у ЗМІ, потрапивши на першу шпальту «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) та обкладинку «Тайм» (Time).

Паралельно йому довелося в судовому порядку обстоювати своє право залишитися в армії. Спочатку йому запропонували це за умови, що він більше ніколи не практикуватиме гомосексуальність, на що Матлович не погодився. Судовий процес тривав до 1980 року, зрештою, Матлович його виграв — отримав присуд про відновлення на службі і навіть підвищення. Натомість армія запропонувала йому звільнитися з фінансовою компенсацією. Зважаючи на ризики бути звільненим ще раз з іншої довільної причини, а також на можливу апеляцію в консервативному Верховному суді, Матлович обрав узяти гроші. На військовій пенсії він зайнявся бізнесом і далі займався активізмом, зокрема боровся за права ВІЛ-позитивних людей, до яких від 1986-го належав і сам.

У 1993 році антигомосексуальна кадрова політика дещо пом’якшилася — було запроваджено компромісний принцип «Не питай і не розповідай» (Don’t ask don’t tell). Передбачалося, що закриті гомо- і бісексуальні чоловіки можуть служити за умови збереження закритости, а їхнє керівництво не може їх розпитувати чи в інший спосіб провокувати на розкриття. Цю політику скасували лише 2011 року, лише тоді гомо- і бісексуальні люди здобули можливість бути відкритими на службі.

У Німеччині боротьба ЛГБТ-спільноти за визнання, зокрема у війську, теж має довгу історію, обтяжену дванадцятьма роками нацистської диктатури. Біополітика Третього рейху не зводилася лише до антисемітизму й расизму, вона передбачала жорсткі вимоги до здоров’я та сімейно-репродуктивної поведінки. Взагалі в суспільстві і до 1930-х років «аморальність» і змова часто ототожнювалися, а геїв описували в тих самих негативних висловах, що і євреїв. Параграф 175 Кримінального кодексу 1871 року, що експліцитно криміналізував дії сексуального характеру між двома чоловіками, 1935-го відкоригували так, щоб він охоплював усю гомосексуальну поведінку разом із знайомством і фліртом. Нерідко співробітники СС навіть прикидалися геями, щоб відловити справжніх. З 1933-го по 1945 рік за новою версією параграфу 175 було заарештовано понад сто тисяч осіб. Після падіння Третього рейху і звільнення людей із концтаборів до влади прийшов консервативний уряд Аденауера, який не прагнув принципових змін, отож осіб із цієї групи повторно засуджували до тюремного ув’язнення. У НДР гомосексуальність було декриміналізовано 1968 року; у ФРН 1969-го відмовилися від нацистської редакції параграфу 175, але повністю його скасували лише 1994 року. Скасуванню передувала тривала боротьба за визнання прав.

Консервативність суспільства впливала на офіційну політику Бундесверу. Вважалося, що геї на керівних посадах негативно впливають на мораль і становлять безпекову загрозу. У 1984-му через підозру в гомосексуальності змушений був піти з посади генерал Гюнтер Кісслінг. Дискримінація на нижчих рівнях відбувалася набагато масовіше і менш публічно.

Проте боротьба спільноти за свої права тривала, зокрема в судовому порядку. Наприкінці 1990-х щонайменше двоє німецьких військовослужбовців — Вінфрід Штехер і Вернер Бузан — намагалися боронити своє право на службу через суд^[4].

Лише 2000 року Бундесвер дозволив службу жінкам (до цього вони могли служити лише на медичних посадах) і дозволив відкритим геям обіймати керівні посади. У 2002 році було засновано неофіційну групу Queer BW, яка вимагала офіційних вибачень та реабілітації постраждалих від такої дискримінаційної політики. Вибачень довелося чекати вісімнадцять років — до 2020-го^[5]. Нині військовослужбовці, котрі зазнали утисків на службі, можуть подавати заявки на компенсацію завданих збитків.

Військові ЛГБТ+ в арміях світу

Країни Латинської Америки ще не сягнули топу індексів інклюзивности, але останніми роками швидко прогресують у правах спільноти ЛГБТ+. Прайд у бразильському Сан-Паулу вважається найбільшим у світі, а шлюбні права одностатевих пар у війську гарантовано^[6]. Проте бразильське військове законодавство забороняє секс на службі як такий. У Мексиці гомосексуальність декриміналізовано з другої половини XIX століття, а служити в армії гомосексуальним людям дозволено з 2012 року. Однак побутова гомофобія в цих країнах досі становить помітну проблему. Натомість Аргентина — чемпіонка з прав людей ЛГБТ+ у регіоні, тут заборону гомосексуальним людям служити в армії скасовано 2009 року.

Китайська політика інклюзивности щодо військових ЛГБТ+ нечітка, а інформацію на цю тему почасти закрито^[7]. Проте відомо, що кадрова політика армії КНР прагне залучити до служби якнайбільше громадян і, найімовірніше, закриті гомосексуальні люди повноцінно перебувають на службі, тоді як відкриті гомосексуальні особи ризикують бути звільненими.

Консервативні і гомофобні країни Азії й Африки (в Уганді до гомосексуальних людей потенційно застосовується смертна кара, в Ірані гомосексуальна поведінка часто тягне за собою примусовий перехід у жіночу стать) не можуть похвалитися інклюзією спільноти у військовій сфері.

Військові ЛГБТ+ в СРСР та в Україні

Після повалення царату нова радянська влада скасувала все імперське кримінальне законодавство, яке, зокрема, за німецьким зразком криміналізувало гомосексуальну поведінку. При цьому ставлення до ЛГБТ+ людей у Російській імперії було умовно терпимим як на ті часи, без гучних кримінальних процесів (згадаймо процес Оскара Вайлда у Великій Британії). Для публічних та/або впливових людей суспільна нетолерантність обмежувалася у кращому разі чутками, в гіршому разі адміністративними засобами (звільнення з посади, висилка із столиці). Кримінальні процеси стосувалися лише звичайних людей, ініціювали їх переважно за скаргами третіх осіб.

Нова більшовицька влада відкинула цю помірну нетолерантність: і через пряме скасування імперського законодавства, і через занепад впливу церкви, і через загальні налаштування на емансипацію й лібералізацію в гендерних та сексуальних питаннях. Проголошена гендерна рівність і афірмативна дія «жінвідділів», легалізація абортів, «теорія склянки води», яка відокремлювала секс від кохання, розбудова системи «дитячих вогнищ» (дитсадків подовженого перебування) закономірно супроводжувалися толерантнішим ставленням до гомосексуальности.

З часом емансипативна програма перших років радянської влади почала поступово згортатися, і 1933 року в СРСР знову було криміналізовано гомосексуальність. Стаття кримінальних кодексів радянських республік «Мужолозтво» передбачала покарання за статеві зносини чоловіка з чоловіком. Паралельно в тюремному світі розвинулися практики встановлення ієрархії через сексуальне домінування й ритуальну нечистоту, яку приписували постраждалим від такого домінування і предметам тюремного побуту, яких вони торкалися. Це міцно закріпило негативні асоціації щодо гомосексуальности. Після серії табірних повстань на початку 1950-х і відносної лібералізації радянської політики після смерти Сталіна у другій половині 1950-х поступово було демонтовано систему ГУЛАГу: велика кількість в’язнів вийшла на волю і реінтегрувалася в суспільство. Гомофобія, принесена ними з тюремного середовища, швидко поширилася далі.

Експліцитних заборон на службу гомосексуальних чоловіків у радянській армії не було. Однак засуджених за відповідною кримінальною статтею в армію не призивали, а зізнання в гомосексуальності на медичній комісії на практиці могло бути кваліфіковано як психіатричний розлад і увільняло від служби. А проте закриті гомосексуальні люди, очевидно, потрапляли до армії на загальних підставах. Спеціально цю тему мало досліджували через її велику табуйованість, але логічно припустити, що в поєднанні з «дідівщиною» (практика цькування в армії, надзвичайно поширена всюди) найменші натяки на гомосексуальність, найімовірніше, каралися принаймні неформально.

У незалежній Україні кримінальне покарання за «мужолозтво» було скасовано 1991 року. Нормативно-правова база Збройних сил України як спадкоємиця радянської так само не містить експліцитних заборон на службу. Перший камінгаут у Збройних силах України здійснив 2016 року ветеран Іловайська Олег Копко. Тоді все обмежилося матеріалом у ЗМІ^[8] у рамках проєкту «Журналістика толерантности», а для громадськости камінгаут пройшов непоміченим. Другий, уже помічений, камінгаут у Збройних силах України зробив 2018 року Віктор Пилипенко, ветеран батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Під час фотовиставки Антона Шебетка «Ми були тут»^[9], присвячену учасникам бойових дій із числа ЛГБТ+, Віктор дав відеоінтерв’ю, у якому розповів про себе. Того ж таки року утворилося об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», а наступного року колона військових ЛГБТ+ і їхніх союзників взяла участь у Марші рівности в Києві^[10].

Об’єднання висуває більше як десяток різних вимог, серед них юридичне визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо спільноти ЛГБТ+ армійських норм і статутів. Потреба врегулювати права партнера на випадок загибелі військовослужбовця актуалізувалася на тлі повномасштабної війни. Петиція про це до Президента України 2022 року набрала 25 тисяч голосів, і її було розглянуто.

Стаття 51 Конституції України експліцитно визначає шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка», а протягом воєнного стану вносити зміни в Конституцію неможливо, тому шлюбної рівности доведеться чекати щонайменше до завершення воєнного стану.

Однак перешкод немає для впровадження інституту реєстрованих цивільних партнерств, це близький аналог шлюбу. Відповідний законопроект за № 9103 зареєстровано у Верховній Раді, на момент написання цього тексту він перебуває на розгляді. Утім, Міністерство оборони України його не підтримує, покликаючись на статтю 51 Конституції України і те, що право командирів реєструвати союз, де один чи обидва партнери — військовослужбовці, не належить до їхніх обов’язків відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Що заважає доопрацювати статут, міністерство не уточнило. Також у міністерстві констатували, що даних про кількість військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити одностатеве партнерство, немає^[11].

На момент проведення дослідження існувала фактична заборона служити для трансгендерних осіб. Відповідно до 10-ї версії Міжнародної класифікації хвороб (МКХ–10), яка діє в Україні, трансгендерність належить до розладів особистости й емоцій (п. F64 — «розлад статевої ідентифікації»). Згідно зі ст. 18 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України^[12], розлади особистости й емоцій F50–F69 є підставою для визнання особи непридатною або обмежено придатною до служби. Проте до початку трансгендерного переходу й отримання діагнозу трансгендерна людина теж цілком може служити у війську. З 1 січня 2022 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує перейти на новий класифікатор МКХ–11, де трансгендерність із групи психічних розладів перенесено в стани, що стосуються сексуального здоров’я, під назвою «гендерна невідповідність».

В Україні перехід на новий класифікатор на момент написання цього тексту ще не відбувся і відповідні зміни до нормативних актів теж не внесено. Обмежена придатність у воєнний час дозволяє трансгендерним людям служити в армії, і, наскільки відомо авторці цього тексту, такі прецеденти в реальності є.

Люди з діагнозом ВІЛ офіційно визнаються непридатними або обмежено придатними до служби відповідно до ст. 5 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України^[13].

Наявність проблеми гомофобії, біфобії чи трансфобії у Збройних силах України визнають поступово і повільно. Ще на початку нульових її «не існувало», скажімо, 2000 року в офіційній відповіді Міністерства оборони України на інформаційний запит громадської організації «Наш світ» стверджувалося: «Програм психологічної підтримки військовослужбовців-геїв і лесбійок у Збройних силах України у цей час не існує у зв’язку з відсутністю цієї проблеми […] Що стосується заняття посад, пов’язаних із вихованням особистого складу i просуванням по службі, то гомосексуальність може розглядатися як обмеження в сукупності з іншими морально-діловими якостями військовослужбовця».

Однак у відповідь на пізніші запити, зокрема 2017 року, в Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ відписували принципово інше: «У рамках проведення правової підготовки з особовим складом Збройних сил України в обов’язковому порядку вивчаються питання щодо дотримання прав та свобод військовослужбовців, порядку проходження військової служби, а також механізм реалізації соціальних та правових гарантій вказаних категорій громадян України. Також необхідно зазначити, що Державною програмою розвитку Збройних сил України до 2020 року, затвердженою Указом Президента України від 22.03.2017 №73/2017, передбачено створення необхідних умов для поступової зміни ментальности військовослужбовців Збройних сил України на основі європейських цінностей. З метою реалізації вказаного передбачається внесення змін до законодавства України, якими планується усунення будь-яких форм дискримінації в питаннях проходження військової служби»^[14].

Дослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні

На початку 2022 року я проводила мінідослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні. Це було перше дослідження в Україні, сфокусоване на цій темі, адже й сам рух військових ЛГБТ+ сформувався порівняно недавно. Однак тему неправомірного ставлення до колег по службі через гомофобію чи трансфобію порушували респонденти дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», у якому взяли участь один гомосексуальний чоловік і одна трансгендерна жінку, яка завершила військову службу до початку свого переходу. Тоді респонденти назвали серед проблем цькування й упередження військовослужбовців їхніми колегами на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, зокрема, помітне погіршення ставлення до негетеросексуальної людини після камінгауту без жодних інших підстав для такого погіршення, позірно безадресні погрози, гомофобне ставлення до людей, яких підозрюють у гомосексуальній орієнтації через брак видимої сексуальної уваги до жінок^[15].

У рамках дослідження 2022 року я провела 10 інтерв’ю із 7 чоловіками та 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ і є чинними військовослужбовцями^[16]. Респонденти й респондентки повідомили, що стикалися з фактами гомофобії особисто і знають про такі випадки. Методологія дослідження не дозволяє встановити фактичний ступінь поширености таких випадків, але суб’єктивно респонденти й респондентки відзначали їх як поширені, як загальну норму ставлення до людей із групи ЛГБТ+. Високий рівень гомофобії, низьке розуміння, що таке гомосексуальна орієнтація, низький рівень загальної культури створюють щонайменше відчутний дискомфорт на службі.

«І дальше ти в обід ідеш у столову. Всі на тебе дивляться, кажуть: “о, це він, це той самий”. І кожен божий день я їм і на мене тикають пальцем, і встигають якимось словом промелькнути про мене, і я чую це. Потім на курилці такі, знаєте, питання скользкі задають типу “а шо?”, “а хто?”, типу намагаються вивести на якусь правду, але це моя особиста справа, чи хочу я цим ділитись, чи не хочу. Але мене бісить загалом, що мене взяли і розкрили». (Респондент 1)

«Говорили, що “от таким чином ти дискредитуєш армію, ти показуєш, що всі тут такі”». (Респондент 6)

В іншому випадку людині може загрожувати звільнення, побиття і навіть доведення до суїциду. Що нижчий ранг військовослужбовця, то важче йому бути відкритим щодо власної орієнтації. Респонденти не рекомендують солдатам-строковикам та іншим нижчим рангам якось афішувати свою орієнтацію взагалі, радять видаляти особисті дані з телефону тощо. Проблеми на ґрунті гомофобії респонденти нині сприймають як такі, яких у разі відкритости уникнути майже неможливо. Військовослужбовці, відповідальні за морально-психологічне забезпечення, наразі не можуть системно надавати кваліфіковану допомогу людям ЛГБТ+ через низьку загальну кваліфікацію, завантаженість паперовою роботою, відсутність знань про специфіку ЛГБТ+ спільноти, навіть якщо хочуть допомогти.

«І якщо так станеться, що всі будуть проти, ну я, м’яко говорячи, виражаюсь, якщо командири частин цього не одобрять, відділення і так далі, то буде дуже тяжко. Дуже-дуже тяжко буде, і ніхто тобі не поможе в цьому плані». (Респондент 3)

«Але скажу так, якби пішли ціленаправлені цькування, ну, напевно, довго би я не витримав. Я би почав зриватися». (Респондент 4)

«Що саме відбудеться: його можуть побити, його можуть принизити, його можуть перед усім взводом принизити, йому просто не дадуть тут жити, словами ображати. Я не знаю… Я просто напряму з цим не стикалася, але, в принципі, я розумію зі слів тих самих хлопців, з якими я спілкуюся просто, що вони зроблять з геєм — це просто жах». (Респондентка 7)

Інклюзивність для ЛГБТ+ на військовому робочому місці

Гаазький центр стратегічних студій визначає інклюзію як керівний принцип, що дозволяє максимізувати позитивні сторони і мінімізувати ризики розмаїття^[17]. Це найкращий варіант серед інших керівних принципів порівняно з прийняттям, толерантністю, виключенням та переслідуванням. Центр виділяє такі типи інклюзивної політики:

• Лідерство, тренування і кодекси поведінки. Підхід «згори донизу» оптимально працює саме в армії через її ієрархічність. Політика, яка йде від лідера, протидіє ризикам цькування. У статутних документах має бути експліцитно зазначено взаємоповагу.
• Мережі підтримки і менторство. Об’єднання, які надають підтримку своїм членам і членкиням, можуть бути джерелом ресурсу. Подекуди такі об’єднання можуть навіть фінансуватися з державного бюджету.
• Протидія дискримінації. Заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности має бути експліцитно зазначено і нормативно закріплено.
• Визнання стосунків. Одностатеві стосунки має бути визнано державою через інститут шлюбу та/або реєстрованого партнерства. Цей пункт особливо актуальний для сьогоднішньої України, де ведуться активні бойові дії.
• Визнання гендеру. Трансгендерні індивіди можуть хотіти визнання своєї гендерної ідентичности державою й іншими інституціями, серед яких і армія. Процедурні питання, пов’язані зі зміною документів, доступністю замісної гормональної терапії та процедурами хірургічного перепризначення статі, повинні узгоджуватися з нормативною базою і внутрішньою логікою служби.

Центр відзначає, що наразі ці практики в різних арміях світу впроваджуються несистемно і не перевіряються на ефективність, тому важко виділяти якісь країни, на чиї best practices варто рівнятися. На противагу цьому, дослідницька команда Центру спробувала сформулювати три стратегії, які дали б фокусованіше бачення.

• Мейнстримінг — розвиток нових політик інклюзивности та збільшення інклюзивности для старих політик
• Управління — цілеспрямоване докладання зусилля та підхід, що передбачає відповідальність.
• Вимірювання — відстежування прогресу та його оцінювання.

Також 2014 року Гаазький центр стратегічних студій проранжував армії 103 країн світу за інклюзивністю щодо спільноти ЛГБТ+. Україна в цьому індексі опинилася на 52 місці (дослідження проводилося один раз, тому індекс не оновлюється). Перше місце посідає Нова Зеландія, далі йдуть Нідерланди, Велика Британія, Швеція й Австралія. Інклюзія людей ЛГБТ+ до війська, як вказує дослідження, корелює із ступенем людського розвитку (human development) та індикаторами демократії і, звичайно, із загальносуспільним прийняттям спільноти ЛГБТ+. В окремих країнах, як-от Хорватія, Ізраїль чи Південна Африка, у війську людей ЛГБТ+ приймають краще, ніж у суспільстві загалом.

Відкрита лесбійка Настя Конфедерат

Рекомендації для України

Підсумовуючи, рекомендую, крім якнайшвидшого ухвалення законопроєкту № 9103 та розробки загальної стратегії інклюзії ЛГБТ+ у ЗСУ, такі конкретні напрями роботи:

• зміцнювати організаційну культуру в Збройних силах України, виховувати взаємну повагу;
• збільшити рівень поінформованости військовослужбовців і військовослужбовиць про права людини;
• розробити і впровадити етичний кодекс для військовослужбовців і військовослужбовиць, який міститиме пункти про неприпустимість дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації;
• оновити військові статути, додавши пункти про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації;
• забезпечити фахову юридичну і психологічну допомогу військовослужбовцям, які постраждали від дискримінації на підставі сексуальної орієнтації на робочому місці. Підвищувати кваліфікацію заступників командирів із морально-психологічного забезпечення, зменшувати паперове навантаження на них;
• створити гарячу лінію для військових ЛГБТ+;
• проводити регулярні репрезентативні анонімні дослідження про поширеність дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у військовій сфері;

Ілюстрації: Tom of Finland, Time, Deutsche Welle, Queer BW, Радіо Свобода, Суспільне, Громадське.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

^[1] https://williamsinstitute.law.ucla.edu/publications/how-many-people-lgbt/

^[2] https://www.nato.int/cps/en/natohq/news_182424.htm

^[3] https://www.nato.int/cps/en/natohq/opinions_182432.htm

^[4] https://taz.de/Schwuler-Offizier-bleibt-in-der-Warteschleife/!1273027/

^[5] https://www.dw.com/en/germany-gay-military-apology/a-54110940

^[6] https://memoria.ebc.com.br/agenciabrasil/noticia/2011-05-06/forcas-armadas-vao-garantir-direitos-de-casais-gays-diz-jobim

^[7] https://jamestown.org/program/gay-in-the-pla-chinese-military-views-on-homosexuals-serving-in-the-armed-forces/

^[8] https://www.radiosvoboda.org/a/27860769.html

^[9] https://www.youtube.com/watch?v=sTkch9dAlUY

^[10] https://hromadske.ua/posts/ponad-30-lgbt-vijskovih-vijshli-na-marsh-rivnosti

^[11] Пропозиції Міністерства оборони України до проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» від 13.03.2023 // https://www.kmu.gov.ua/storage/app/bills_documents/document-3304940.pdf

^[12] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08#Text

^[13] Там само.

^[14] Райдужна книга. — К.: Центр «Наш світ», 2018. — С. 79–80.

^[15] Див.: Невидимий батальйон 3.0: Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / Тамара Марценюк та ін. — К.: Інститут гендерних програм, 2021.

^[16] У рамках дослідження 2022 року було проведено 10 глибинних напівструктурованих інтерв’ю із 7 чоловіками і 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ та є чинними військовослужбовцями. Їх кількість було об’єктивно обмежено повномасштабною військовою агресією РФ в Україні: при підготовці до повномасштабної війни респонденти і респондентки були вельми зайняті на роботі та обмежені у можливостях конфіденційно спілкуватися, а після її початку ці можливості у них зникли зовсім. Інтерв’ю проводилися у січні-лютому 2022 року. Вибірка дослідження формувалася методом «снігової кулі», тобто респонденткам і респондентам пропонували повідомити про дослідження інших особам, які могли б узяти в ньому участь. Застосований метод має обмеження: люди, які не підтримують зв’язок із спільнотою військових ЛГБТ+, не могли бути охоплені таким методом побудови вибіркової сукупности. Утім, виявлені проблеми можуть бути і в тих, хто не мали можливости відповісти на питання.

^[17] The Hague Centre for Strategic Studies. LGBT Military Personnel: A Strategic Vision for Inclusion. — 2014. — Р. 43.

Вступ

Інституційне забезпечення рівних можливостей реалізації прав і свобод людини для представників і представниць усіх соціальних груп населення — базова цінність будь-якої демократичної держави. Це передбачено засадничим принципом недискримінації, на якому ґрунтується законодавство України.

Цей принцип не допускає жодних форм дискримінації окремих осіб чи груп осіб у широкому переліку суспільних відносин. Також він передбачає забезпечення рівности прав, свобод і можливостей, рівности перед законом та повагу до гідности кожної людини. Відповідно всі ці засади стосуються і мають бути закріплені в національному законодавстві та в усіх нормативно-правових актах.

Докладніше про юридичне (не)визнання гомосексуальних стосунків та певні законодавчі обмеження прав людини, пов’язані із сексуальною орієнтацією, вже йшлося в наших попередніх матеріалах.

Читайте більше:

«Навіщо їм шлюб? Права, яких немає у ЛГБТ-військових» Марти Змислої 

«Віртуальний прайд: обговорення рівних прав ЛГБТ+ людей під час місяця гордости 2023 року» Яни Радченко

«Захищати Батьківщину без дискримінації: ЛГБТ+ люди в арміях світу та України» Ганни Гриценко

Мета цього тексту — проаналізувати наративи щодо ЛГБТ+ спільноти на рівні зовнішньої комунікації національних публічних діячів і діячок, державних інституцій та політичних партій. Також буде проаналізовано законотворчу діяльність членів і членкинь найбільших політичних фракцій у Верховній Раді, їхня позиція щодо окремих законопроєктів, спрямованих на покращення становища чи захисту ЛГБТ+ спільноти, та гомофобні заяви і законопроєкти, що їх вони ініціювали чи підтримали.

Чому це важливо? По-перше, заяви і дії осіб, які обіймають ці посади, відбивають не їхні персональні ціннісні орієнтири чи позиції, а їхні позиції як народних обранців. Відповідно вони якоюсь мірою транслюють суспільні настрої й «голоси» своїх виборців. По-друге, офіційна комунікація і діяльність національних публічних діячів/-ок не лише репрезентує, а й значуще «задає тон» та впливає на громадську думку. Від їхнього наративу щодо ЛГБТ-пар залежить видимість спільноти, репрезентація її у ЗМІ та суспільне ставлення до неї загалом. Тому, безсумнівно, офіційна комунікація публічних діячів/-ок, державних інституцій і політичних партій нерозривно пов’язана із суспільними настроями.

У цій статті проаналізовано політичні наративи 2019–2023 років.

Позиція щодо ЛГБТ+ спільноти в передвиборчих програмах партій

Аналіз офіційної позиції політичних партій, що ввійшли до складу ВРУ ІХ скликання, щодо ЛГБТ+ спільноти варто почати із їхніх передвиборчих програм як першочергового джерела декларації їхньої позиції та ідеологічних переконань.

У програмі партії «Слуга народу», яка складається з 16 розділів і тезово описаних пріоритетів у кожному з них, про захист прав конкретно ЛГБТ+ спільноти не йдеться. В одному з пунктів розділу «Національна ідентичність і громадянська злагода» зазначено: «захистимо права людини та основоположні свободи, забезпечимо рівні права та можливості чоловіків і жінок в українському суспільстві». Наявність такого пункту, безперечно, краще, ніж відсутність хоч якогось, але набагато краще було б, якби він був конкретизований, а проблема дискримінації ЛГБТ+ спільноти — визнаною, що підвищило б її видимість.

Передвиборча програма партії «Голос» із 23 підрозділів теж не містить конкретних згадок про забезпечення рівних прав і можливостей чи надання належного юридичного захисту ЛГБТ+ спільноті. Хоча в першому підрозділі «Як звучить Україна?» вони не раз акцентують на тому, що їхня мета — «повернути людину в центр держави» незалежно від її ідеологічних переконань та інших характеристик. Проте конкретного механізму для досягнення цього завдання в програмі партії не вказано.

У програмі «Європейської Солідарности», як і в перших двох, ідеться про рівні можливості для жінок і чоловіків і немає чітких згадок про захист прав ЛГБТ+ спільноти.

Програма партії «Батьківщина» взагалі обійшла стороною забезпечення рівних прав і можливостей для різних соціальних груп населення та втілення принципу недискримінації.

Станом на вересень 2023 року програми вже неіснуючої фракції ОПЗЖ немає у відкритому доступі, але про ставлення партії до ЛГБТ+ спільноти, з яким вона заходила у ВРУ, можна виснувати зі слів експартійця Юрія Бойка. В одному інтерв’ю він чітко окреслив позицію партії: «Що стосується одностатевих шлюбів, то це навіть не обговорюється. Це така дурість, яка для нашого християнського суспільства є неприйнятною»^[1].

Отже, аналіз передвиборчих програм політичних партій, які в результаті виборів 2019 року здобули більшість місць у парламенті, продемонстрував, що адвокація інтересів ЛГБТ+ спільноти не була пріоритетом чи принаймні окремим напрямом роботи для жодної з партій. У проаналізованих програмах не було відверто гомофобних заяв чи позицій. У частині з них ішлося про втілення принципу соціальної справедливости й рівности всіх соціальних груп населення України. Однак ці ідеї було представлено радше як ціннісні орієнтири, а не пріоритетні напрями роботи з конкретним механізмом дій.

Наявність таких згадок, хай лише на ідеологічному рівні, безумовно, краще, ніж відсутність будь-яких. Проте конкретизація проблеми дискримінації ЛГБТ+ спільноти й актуалізація питання її належного захисту як окремий пункт програми мало б набагато позитивніший ефект.

Пояснення цьому цілком зрозуміле: допоки проблему не окреслено і не «підсвічено», вона залишається невидимою для більшости суспільства. Допоки про виклики, спричинені юридичним невизнанням гомосексуальних пар сім’єю, не говорять, більшість суспільства їх навіть не помічає. Відповідно проблеми, які не вербалізовано і не актуалізовано, не може бути вирішено.

Членство українських політичних партій у міжнародних ліберально-демократичних об’єднаннях

Приналежність політичної партії до міжнародних політичних об’єднань, альянсів та організацій не одинокий, але один із можливих способів оцінити ідеологічне спрямування й ціннісні орієнтири партії. Це один з індикаторів, який дає змогу оцінити, чи партія дружня до ЛГБТ+ спільноти принаймні декларативно. Одне з таких об’єднань — Альянс лібералів і демократів за Європу (АЛДЄ) — європейська транснаціональна політична партія, що сповідує ліберально-демократичні цінності та об’єднує партії, які їх поділяють.

Українська політична партія «Голос» першою з парламентських партій ІХ скликання ВРУ приєдналася до АЛДЄ 2020 року. Як зазначають у «Голосі», для членства в цьому об’єднанні партія має довести, що поділяє цінності ліберальної демократії, верховенства права, толерантности, захисту прав людини та принципів ринкової економіки. Зі свого боку, членство в АЛДЄ дає доступ до мережування з європейськими партіями зі схожими цінностями та з європейською політичною верхівкою.

Друга українська політична партія, що приєдналася до Альянсу 2022 року, — «Слуга народу». За словами голови партії Олени Шуляк, це рішення не було спонтанним: «приєднання до “політичної сім’ї” партії АЛДЄ як повноправного члена для СН — один із ключових пріоритетів у міжнародній політиці». Особливо актуалізувалося питання приєднання після повномасштабного російського вторгнення. Членство в об’єднанні — не просто індикатор спільних цінностей і переконань, нині воно розцінюється як важливий політичний крок, що сприяє якіснішій інтеграції у європейську політичну спільноту.

Крім того, що беззаперечна підтримка АЛДЄ суверенітету і цілісности України зміцнює позицію нашої держави на міжнародній арені, членство двох українських партій у АЛДЄ впливає на рішення всередині українського політикуму. Наприклад, 28 травня 2023 року АЛДЄ ухвалила резолюцію, якою підтримала законодавчу ініціативу депутаток і депутатів «Голосу» та «Слуги народу» щодо подання законопроєкту про цивільні партнерства. Це стало першою міжнародною заявою такого рівня, яка закликає підтримати законопроєкт.

Хоча ця резолюція де-юре не накладає на Україну якихось зобов’язань, а має лише рекомендаційний характер, де-факто вона може потенційно впливати на користь ухвалення законопроєкту. Заклик європейської спільноти підтримати реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар демонструє важливість цього питання для Альянсу і всього європейського політикуму, що сповідує ліберально-демократичні цінності. Така позиція Альянсу легалізує також важливість і актуальність цього питання в українському суспільстві. Для України, яка виборює своє місце в цій спільноті, ухвалення законопроєкту — логічний і очікуваний крок у рамках імплементації норм європейського законодавства в національне українське законодавство.

Гомофобні висловлювання й законодавчі ініціативи окремих представників та представниць партій

Хоча в програмах названих політичних партій немає відверто гомофобних позицій, а частина партій належить до ліберально-демократичних об’єднань, позиції окремих представників і представниць цих партій часом відрізняються. Це проявляється у їхніх гомофобних заявах, законодавчих ініціативах або ж у неготовності підтримати законопроєкти, спрямовані на покращення становища ЛГБТ+ спільноти.

Яскравий приклад того, як позиції партії і її представників різко розходяться, — два законопроєкти, що їх подали народні депутат і депутатка від «Слуги народу» Георгій Мазурашу й Олена Лис 22 липня 2020 року. Перший законопроєкт пропонує внести зміни до окремих законодавчих актів про охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. У ньому автор(к)и дають означення термінам «гомосексуалізм, порнографія, продукція сексуального характеру, трансгендеризм» та запроваджують поняття «пропаганда гомосексуалізму чи трансгендеризму», але поки не означують його. Крім того, вони пропонують усюди замінити слово «гендер» на «рівність прав та можливостей жінок і чоловіків». У пояснювальній записці автор(к)и обґрунтовують свою пропозицію «небезпекою», яку начебто криє «гендерна ідеологія».

Другий законопроєкт пропонує внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення в плані відповідальности за пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму. У пояснювальній записці до законопроєкту, обґрунтовуючи його необхідність, автори висловлюють стурбованість «агресивною пропагандою гомосексуалізму та трансгендеризму, спрямованих на знищення інституту сім’ї» як одною з «аморальних загроз сучасности». Тут вони так само неправильно трактують поняття гендеру й гендерної рівности та розглядають їх як такі, що за своєю суттю є «явною чи прихованою пропагандою гомосексуалізму і трансгендеризму».

Водночас у коментарях «Суспільному» співавтор законопроєкту Георгій Мазурашу зазначає^[2], що загалом він «далекий від думки, що до них [трансгендерних людей та ЛГБТ+ спільноти] треба якось упереджено ставитись, вдаватись до якихось дискримінаційних дій». Коментуючи проєкт закону «Радіо Свободі», він знову підкреслив своє «спокійне цивілізоване ставлення до людей з різними сексуальними орієнтаціями і гендерними ідентичностями»^[3]. Мазурашу пояснив, що стурбований ризиками саме «пропаганди гомосексуалізму або трансгендеризму». Тому разом з колегою пропонує запровадити штрафи в розмірі однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (17 тис. грн) для фізичних осіб та три тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (51 тис. грн) для юридичних осіб.

Інший законопроєкт, що його теж ініціював Георгій Мазурашу, — пропозиція внести зміни до Бюджетного кодексу України для недопущення витрачання бюджетних коштів на пропаганду педофілії, гомосексуалізму і трансгендеризму. Крім Мазурашу, серед ініціаторів законопроєкту — інші депутати від «Слуги народу»: Анатолій Драбовський, Сергій Кузьміних, Артем Культенко та безпартійний депутат Віктор М’ялик.

У пояснювальній записці до цього законопроєкту автори апелюють до зобов’язання держави перед інститутом сім’ї розвивати й захищати її. Інший аргумент — «пропаганда гомосексуалізму та трансгендеризму становить загрозу для здоров’я населення», призводить «до порушення права на свободу наукових досліджень», «до порушення права на свободу висловлювань та свободу віросповідання». На завершення автори стверджують, ніби «гомосексуалізм, трансгендеризм, педофілія руйнують суспільну мораль». Як рішення вони пропонують проєкт закону, який потенційно посилить охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства та не допустить у бюджеті видатків, які пропагуватимуть «педофілію, гомосексуалізм та трансгендеризм».

У порівняльній таблиці до цього законопроєкту автори дали означення поняттям «педофілія, пропаганда педофілії, гомосексуалізм, пропаганда гомосексуалізму, трансгендеризм, пропаганда трансгендеризму», що їх вони вживають. Одним із способів «пропаганди гомосексуалізму» вони називають виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, що містить ЛГБТ-символіку.

Усі ці законопроєкти було знято з розгляду. Правозахисники/-ці зазначають, що їхній зміст дуже нагадує російське законодавство, яке вважає злочином «пропаганду нетрадиційних сексуальних відносин» та передбачає штраф за неї ^[4]. Правозахисна організація «Наш світ» прокоментувала цю законодавчу ініціативу як «підтримку російської політики» і готовність «встати під знамена руху “за традиційні цінності”, очолюваного Росією». І хоча в організації переконані, що реальні шанси цього законопроєкту навіть на момент його подання дорівнювали нулю, ризики є вже в самому факті таких законодавчих ініціатив. Подібні наративи не узгоджуються ні з ідеологічними орієнтирами, які партія задекларувала у своїй передвиборчій програмі, ні з базовим принципом недискримінації, закріпленим у національному законодавстві. Це очевидно суперечить євроінтеграційному процесу та міжнародним зобов’язанням України забезпечити рівність прав і свобод та боротися з ксенофобією і нетерпимістю.

Крім правозахисного середовища, з критикою цього законопроєкту виступили національні публічні діячі/-ки й інституції. В офісі Уповноваженої ВРУ з прав людини заявили, що ініціатива законопроєкту про штрафи за «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» суперечить конституційним нормам і міжнародним правовим стандартам, «спрямована на дискримінацію представників ЛГБТІ-спільноти та порушення їхнього права на повагу до чести й гідности»^[5].

Народна депутатка України Інна Совсун у відповідь на цей законопроєкт подала альтернативний з пропозицією внести до українського законодавства заборону на фінансування програм і заходів, які містять ознаки прямої чи непрямої дискримінації або нетерпимости щодо окремих осіб та їх груп залежно від ознак, якими такі особи чи групи осіб наділено. В обґрунтуванні авторка звернули увагу на те, що законопроєкт колеги містить застарілі некоректні терміни та сприяє стигматизації й дискримінації осіб за їхньою сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю. Однак цей законопроєкт, як і попередні, було знято з розгляду.

(Не)підтримка законопроєкту про цивільні партнерства

Ще один спосіб перевірити узгодженість дій та позицій членів і членкинь партій з офіційною позицією партії — проаналізувати їхню (не)підтримку законопроєктів, які мають на меті захист прав ЛГБТ+ спільноти. Останній і, ймовірно, один із найбільш видимих законопроєктів у сфері захисту прав ЛГБТ+ спільноти — про цивільне реєстроване партнерство. Про важливість цього законопроєкту та можливості, які завдяки йому отримає ЛГБТ+ спільнота, вже йшлося в наших попередніх публікаціях (перший текст Завгородньої для ЕРІМ), тут розгляньмо уважніше реакцію на нього українського політикуму.

Після того як петиція з вимогою «легалізувати одностатеві шлюби» на сайті Президента України набрала 25 тисяч підписів, народна депутатка від «Голосу» Інна Совсун зареєструвала законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар. У списку ініціаторок та ініціаторів — 18 народних депутатів: сім із «Голосу» та одинадцять зі «Слуги народу», серед яких голова депутатської фракції «Голос» Олександра Устінова та голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк. На момент реєстрації законопроєкту сама авторка, оцінюючи його шанси, зазначила: «зважаючи на підтримку з боку двох фракцій, ухвалення законопроєкту цілком реальне»^[6]. Вона також висловила окрему подяку депутату від «Слуги народу» Дмитру Гуріну, який допоміг збирати підписи у його фракції. Петиція на підтримку цього законопроєкту швидко набрала потрібні 25 тисяч підписів.

У результаті розгляду законопроєкту на засіданні Комітету молоді та спорту 7 березня 2023 року більшість членів і членкинь комітету постановили підтримати законопроєкт. Комітет розглянув створення нового інституту цивільних партнерств як важливий крок на шляху до євроінтеграції, тому рекомендував ВРУ ухвалити проєкт закону за основу. У звіті правозахисного центру «Наш світ» зазначено, що законопроєкт несподівано підтримав голова комітету Андрій Кожем’якін, депутатом фракції «Батьківщина»^[7]. Як сказано у звіті, на засіданні комітету він заявив, що хоч і підтримує християнські цінності, сприймає цей проєкт закону як можливість «зробити щось, щоб відійти від російських “скрєп”», тому підтримує це рішення.

Комітет з питань інтеграції України до ЄС другим розглянув проєкт закону на засіданні й одностайно підтримав його. Серед депутатів, які голосували «за», — представники різних політичних фракцій: Мезенцева («СН»), Галайчук («СН»), Вінтоняк («СН»), Наливайченко («Батьківщина»), Климпуш-Цинцадзе («Європейська Солідарність»), Любота («СН»).

Наступним підтримав законопроєкт Комітет з питань цифрової трансформації. В експертному висновку комітет дав низку рекомендацій для можливого доопрацювання законопроєкту і вдосконалення його імплементації. Авторка проєкту Інна Совсун висловила готовність взяти участь у дальших обговореннях цих питань.

Також рішення про підтримку законопроєкту ухвалив Комітет соціальної політики і захисту прав ветеранів. Серед присутніх на засіданні «за» проголосували Циба («СН»), Никорак («ЄС»), Струневич («СН»), Арсенюк («СН»), Бабенко («Біла Церква разом»), натомість перший заступник голови комітету Цимбалюк («Батьківщина»), членкиня комітету Тимошенко («Батьківщина») та голова підкомітету Остапенко («Європейська Солідарність») утримались.

Позиція щодо прайду

Ще один лакмусовий папірець для кращого розуміння, чи цінність рівних прав і можливостей лише декларативно закріплено в установчих документах для партії, а чи підкріплено конкретними діями, — реакція партій на прайд-місяць, що проходив в Україні в травні-червні 2023 року. Серед найбільших політичних фракцій нинішньої ВРУ тільки «Голос» тимчасово кастомізував свій логотип, доповнивши його символікою прайду, чим висловив підтримку ЛГБТ+ спільноті. Інші політичні фракції ніяк не відреагували на прайд-місяць.

Політичні союзники/-ці ЛГБТ+ спільноти

Восени 2021 року коаліція «Союзники в дії» відзначила нагородою лідерів/-ок думок, активістів/-ок і політиків/-инь, які публічно підтримують різноманіття та інклюзію. Серед семи номінацій була «Найбільш дружня/-ий політик(иня)», і нагороду в ній отримала депутатка від «Голосу» Інна Совсун. Найбільш дружньою держслужбовицею стала колишня Уповноважена ВРУ з прав людини Людмила Денісова. Совсун у своєму слові на врученні відзначила, що рада отримати таку нагороду, але це також означає, що «конкуренція в цій номінації дуже слабка»^[8].

Станом на вересень 2023-го ситуація не змінилася кардинально. На сайті проєкту «Адвокація цивільних партнерств», що його створила ГО «Точка опори», у переліку публічних осіб, які підтримують законопроєкт про реєстровані партнерства, із парламенту є лише Інна Совсун («Голос») та Дмитро Гурін («СН»).

Висновки та рекомендації

Отже, проаналізувавши офіційні позиції найбільших політичних фракцій Верховної Ради України поточного скликання, можна помітити, що адвокація прав ЛГБТ+ спільноти досі не в пріоритеті для жодної з фракцій. Загалом у своїх передвиборчих програмах партії декларують рівність громадян/-ок як одну зі своїх цінностей. Проте здебільшого це радше ідеологічний орієнтир, а не чіткий напрям роботи з визначеним механізмом дій для досягнення конкретних результатів. Тобто декларативно партії толерантно ставляться до ЛГБТ+ спільноти, але при цьому не готові до активних дій для її підтримки, адвокації інтересів та покращення становища.

Крім того, у партіях є окремі члени і членкині, які не дотримуються й такої позиції, що демонструють своєю гомофобною законотворчою діяльністю. Найяскравіші приклади, наведені в статті, — це законопроєкти про «пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму».

Законопроєкт про реєстровані партнерства, зареєстрований 2023 року, став чітким лакмусовим папірцем для визначення ціннісних орієнтирів депутатства та узгоджености їхніх дій із декларованими партією ідеологічними переконаннями. Позитивні результати розгляду законопроєкту в чотирьох комітетах дають підстави припускати, що шанси ухвалити законопроєкт високі, а проте він досі очікує розгляду в головному комітеті.

Ще одне спостереження: після повномасштабного російського вторгнення гомофобія стала явищем, яке чітко асоціюється з російською політичною культурою. Стало очевидним, що наративи про «пропаганду гомосексуалізму і гендерну ідеологію» сягають корінням у росії і зовсім чужі для європейської спільноти. Тому гомофобія в українському політикумі ще виразніше сприймається як загрозливе зближення з агресором, тоді як толерантність і захист ЛГБТ+ спільноти — одна з неодмінних умов на шляху до євроінтеграції. Отож є надія, що логічним вибором для народних депутатів і депутаток при розгляді законопроєкту про партнерства стане шлях наближення наших правових стандартів до міжнародних.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

^[1] Разумков, Бойко і Порошенко — про марихуану та гей-шлюби // NV. — 2019. — 12 липня.

^[2] «Помилки природи». Навіщо у ВР внесли законопроєкт проти пропаганди ЛГБТ і що кажуть правозахисники // Суспільне: новини. — 2020. — 23 липня.

^[3] Депутат Мазурашу пояснив, чому ініціює «відповідальність за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Радіо Свобода. — 2020. — 22 липня.

^[4] «Слуги народу» пішли слідами російських колег і захотіли заборонити «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Hromadske. — 2020. — 22 липня.

^[5] 22 липня у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» № 3917 // Офіс Омбудсмена України. — 2020. — 27 липня.

^[6] We did it! Мій законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар уже зареєстрований у ВР та отримав номер 9103 // Нотатки депутатки | Совсун. — 2023. — 13 березня.

^[7] Становище ЛГБТК в Україні 2023 року. Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ».

^[8] Бути союзником. Хто і навіщо в Україні підтримує різноманіття // Фокус. — 2021. — 30 листопада.