Категорія: Гендерне насильство

Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.

Ілюстрація Олени Іванків

Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.

Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.

Що відомо про злочини російських окупантів

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.

Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.

«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії»,

— заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.

Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.

На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.

Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.

На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.

Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.

Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.

Навіщо військові ґвалтують цивільних людей

У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.

Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.

Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.

Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.

Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.

Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.

Що каже світова статистика

Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.

• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.

• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.

• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.

Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).

Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів

Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.

Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.

А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.

Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.

Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.

Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.

Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.

Чому про сексуальне насильство мало говорять

Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.

Як заявила директорка «Ла Страда — Україна» Альона Кривуляк, за три місяці повномасштабної фази війни на їхню гарячу лінію надійшло 17 звернень про сексуальне насильство, вчинене російськими окупантами: 16 звернень від жінок і одне від чоловіка.

Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.

За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.

Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнями жертви, поширеними в українському суспільстві.

«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.

Що кажуть міжнародне й українське законодавство

За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.

Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.

Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».

Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Як зазначає Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», важливо розуміти, що відповідальність за сексуальне насильство, вчинене в умовах конфлікту або війни, лежить не тільки на кривдниках, а й на військовому командуванні підрозділу, де служив кривдник у момент вчинення злочину. Відповідальність керівника за воєнні злочини, злочини геноциду та злочини проти людяности передбачає стаття 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.

Юристка Марія Желтуха наголошує, що президент має підписати законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» № 2689 від 27 грудня 2019 року. Цей документ забезпечить кримінально-правове переслідування за міжнародні злочини, як-от воєнні злочини, злочини проти людяности та геноцид.

До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.

Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю

Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів. Ще Стефанішина сприяє розширенню співпраці з ООН у сфері запобігання й ефективного реагування на сексуальне насильство під час війни.

Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова). Займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.

Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.

Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити

Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.

Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.

1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.

2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.

3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.

4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.

5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.

6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.

7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.

8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.

Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря

Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.

Лікування травм статевих органів

Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.

Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.

Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.

Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).

Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.

Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.

Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами

На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.

Адвокатка Лілія Олійник каже, що передусім важливо забезпечити вцілілим психологічну і фізичну безпеку, відновити рівновагу та знайти готовність працювати далі в юридичній площині.

У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.

Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.

Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.

Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.

Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.

Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.

Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.

Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.

Куди звертатися по допомогу

Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.

Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.

Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.

Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.

По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.

По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.

Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірви коло».

ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.

Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.

Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.

Колективна травма українського суспільства

Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.

«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря»,

— пояснює експертка.

Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.

Як ЗМІ писати про сексуальне насильство

Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.

«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.

1. Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
2. Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
3. Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
4. Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
5. Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
6. Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
7. Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.

Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.

1. Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
2. Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
3. Уникати надмірної деталізації злочинів.
4. Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
5. Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
6. Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).

Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.

1. Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
2. Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
3. Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу…» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
4. Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
5. Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
6. Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
7. Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.

Підсумки

Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.

Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.

Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.

Медіадослідниці розглядають гендерну дезінформацію як «підмножину жіноненависницького жорстокого поводження з жінками і насильства проти них, як неправдиві або оманливі гендеровані й сексуалізовані наративи, часто з певним ступенем цілеспрямованости й координованости з метою запобігти участі жінок у публічній сфері та нашкодити їхній репутації»^[1].

Від звичайної дезінформації гендерна відрізняється тим, що в ній широко використовують порушення особистих кордонів жінки, пропаганду сексуального і фізичного насильства щодо неї тощо. Тому гендерна дезінформація має багато перетинів із культурою зґвалтування, тобто культурою, у якій сексуальне насильство й інші види сексуальних зловживань унормовано і вписано в ширший контекст. Сексуальне життя й тілесність жінки в такій культурі або напряму зводиться до об’єкта чоловічої власности, або через засудження його як аморального підлягає спробам суспільного контролю, тобто теж об’єктивується.

Більше про культуру зґвалтування у статті Євгенії Дишлевої.

Приклад гендерної дезінформації з України — історія воєнної кореспондентки Ірини Сампан. Після того як вона підписала заяву організації ГО «Жінки в медіа» проти проєкту «Календар без цензури» (оголена фотозйомка журналісток «5 каналу» задля збору коштів на потреби армії), Ірину атакували праворадикальне об’єднання С14 і загальнонаціональні російські прокремлівські медіа. Перші намагалися викупити у знайомих Ірини її оголені фото й надсилали негативні повідомлення про неї її чоловікові, другі називали її «ескортницею» і «коханкою Залужного»^[2]. В обох випадках сама наявність у жінки сексуального життя використовувалася для дискредитації її позиції та її самої з метою залякати і контролювати.

Такі історії трапляються не лише в Україні. У 2021 році в німецькому сегменті інтернету з’явилися несправжні фотографії оголеної міністерки закордонних справ Анналени Бербок^[3]. В обох випадках боротьба з гендерною дезінформацією має бути ширшою, ніж просто спростування фейків, — вона повинна охоплювати виховання розуміння, чому тіло і сексуальна агентність належать лише самій жінці, прийняття різних форм сексуальної поведінки, розпад стереотипів про «жіноче» й «чоловіче». Важливо також на всіх рівнях протидіяти цькуванню онлайн і офлайн, надавати постраждалим різнобічну підтримку.

Проте гендерну дезінформацію можна сприймати і ширше — як дезінформацію на тему фемінізму і пов’язаних з ним тем (прав ЛГБТ+ людей), інструменталізацію гендерованих способів оповіді чи самих жінок для просування своїх політичних та інших цілей.

Приклад такої дезінформації — історія, коли Олена Зеленська знялася для журналу «Воґ» (Vogue) і американські консервативні коментатор_и поширювали думку, нібито цю фотосесію зроблено на кошти платни_ків податків США, а це нецільове їх використання, отже, допомогу Україні треба скорочувати. Насправді допомога від США надходить у вигляді поставок зброї, і фотосесія не має до неї жодного стосунку. Інший, менш очевидний приклад — критика цієї фотосесії з боку окремих західних феміністок як гламурної і такої, що об’єктивує, на тій лише підставі, що фото було опубліковано в глянцевому журналі. А проте ознак об’єктивації чи інших мізогінних аспектів у фотосесії немає, бо перша леді перебуває в суб’єктній позі, в закритому й діловому одязі, у декораціях президентської адміністрації. Однак у людини, яка її не бачила, а бачила тільки західну феміністську критику, може скластися стереотипне — і хибне — враження. Це теж приклад гендерної дезінформації, хоча радше не зловмисної, а такої, що виходить з догматичного світогляду і переконання у своїй правоті всупереч фактам реальности.

Гендерна дезінформація може траплятися не лише в медіа, а й в інших формах публічного життя. У 2018 році громадська організація «Духовність» внесла на сесію, а міська рада Броварів підтримала проєкт рішення про звернення до Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони та інших державних інституцій про вилучення з регулятивних правових актів в освітній сфері та з текстів підручників норми й засади про статеве виховання, які мають на меті «подолання гендерних стереотипів», заборону «пропаганди різних видів девіантної статевої поведінки», зокрема у формі «так званих “маршів рівности”, “прайдів”, “гей-парадів”, “фестивалів квір-культури”» тощо. Підставою для звернення і рішення став проєкт сексуальної освіти журналістки «Гендеру в деталях» і місцевого броварського видання Дарини Мізіної, який на сесії перетворився на «заохочення до сексуальних експериментів» та «пропаганду мастурбації і гомосексуальности»^[4]. До редакції місцевого видання почали надходити скарги на Дарину.

Гендерна дезінформація може стосуватися не лише конкретної жінки, а й групи жінок. Російські (частіше) й українські (рідше) соціальні мережі стверджують, що від початку повномасштабної війни чимало українок виїхали за кордон для того, щоб займатися там секс-роботою, відкриваються окремі борделі саме з українками, ця робота бажаніша, ніж інші види заробітку, в такий спосіб українки поширюють захворювання, що передаються статевим шляхом, але водночас наповнюють державний бюджет, який в інший спосіб не наповнюється («Зеленський продав українок за кордон»)^[5].

Маніпуляції гендерними питаннями, промоція нерівности — постійний складник ультраправої пропаганди, адже і вся патріархальна ідеологія — це часто складова частина ультраправої. Емансипаторні рухи, такі як соціалізм, лібералізм, фемінізм, рух за емансипацію ЛГБТ+ спільноти, різні версії ультраправих і ненависницьких ідеологій уважали і вважають ворожими. Зміцнення культури зґвалтування — наслідок поширення таких ідеологій, а гендерна дезінформація — їхній інструмент.

Ультраправі рухи, патріархат, чоловічий шовінізм

Третій Рейх уважав родину справжньою «клітиною» держави. Експерт з расової теорії Людвіг Леонгардт стверджував, що родина — це біологічне спадкування, а біологічне спадкування — це відтворення раси. Він автор праці «Шлюб і расова гігієна», що її пропагували як довідник для правильного шлюбу.

Інший теоретик раси Герман Пауль уважав, що «вільне кохання» шкідливе для расового здоров’я. Загалом у культурі цієї доби гендерний розподіл був надзвичайно сильним: чоловік відповідав за всі публічні справи, а жінка як «берегиня» родини відповідала за хатню працю, виховання дітей та обслуговування потреб чоловіка.

Нацисти встановлювали нормативи і для жіночого тіла, розуміючи їх у репродуктивний і фізіологічний спосіб: засуджували декоративну косметику, вимагали від жінок відповідати нормативам арійської раси, заохочували фізкультуру й гігієну як гарантію відтворення здорової раси. Сучасні танці (джаз тощо) заборонялися як такі, що заохочують жінок до проміскуїтету^[6].

Відомий ультраправий теоретик першої половини XX сторіччя Юліус Евола розглядав фізичний диморфізм між чоловіками і жінками як віддзеркалення духовного диморфізму. На його думку, чоловіки й жінки мають свої окремі життєві шляхи і відступати від них — «суперечливий і протиприродний спосіб буття». Чоловічість може мати два типи — воїна й аскета, а жіночість два інших типи — коханки й матері, і обидва ці типи існують у підпорядкуванні чоловікам (чоловікам і синам відповідно). Самовираження в цих напрямках вимагає від жінки відмовитися від усього маскулінного у своїй особистості, а від чоловіка, відповідно, — від усього фемінного. Усе це Евола прив’язував до давніх традиційних культур, але не напряму, в побутовому сенсі як те, що треба з них запозичити для сучасности, а радше в духовно-символічному^[7].

Наш сучасник, відомий російський ультраправий політичний філософ і пропагандист Олександр Дугін теж не оминав нагоди висловитися на тему фемінізму. Аналізувати його набагато важче, ніж попередніх мислителів, адже його філософія перебуває в діапазоні від еклектичної суміші дуже різних ідей до набору слів, пов’язаних лише граматично. Проте з цього можна вичленувати, що він спирається на легенду про Велику Матір, яку нібито подолали чоловіки, тепер жінки знову набирають сили, а тому людство чекають такі жахи, як атеїзм, матеріалізм і прогрес^[8].

Це очевидний приклад гендерної дезінформації і позанауковий підхід, промоція міфологічного світогляду. Іншим разом Дугін узагальнює «ЛГБТ+, первертний здичавілий фемінізм, трансгендери, wokeism, cancel culture і всю культуру сучасного Заходу» як «системне вселення бісів на рівні цілої цивілізації» й ілюстрацію того, що в Західній Європі і США доступ до влади здобули «сили контр-ініціації»^[9]. У цьому не варто шукати іншого змісту, крім розпалення ненависти і до Заходу, і до всіх згаданих груп і явищ серед тих, хто знає, що біси — це погано.

Ще один сучасний консервативний мислитель — популярний канадський психолог, автор бестселерів Джордан Пітерсон. У 2016 році він узяв участь у місцевих дебатах про трансгендерних людей на боці консерваторів, відмовляючись застосовувати до людей їхні бажані займенники. Пітерсон маніпулятивно порівнював трансгендерних людей і їхніх союзників із ліворадикалами, ліворадикалів — з нацистами, а «за компанію» критикував марксистів і постмодерністів. Як і у випадку з Дугіним, детально аналізувати цю інтелектуальну кашу немає потреби, бо головне її завдання — каналізувати фрустрацію шовіністів, які відчувають утрату чоловічих привілеїв і вважають себе постраждалими від емансипативних тенденцій суспільства загалом та від нібито маніпулятивних жінок зокрема. За словами самого Пітерсона, 80 % його аудиторії на ютубі — молоді чоловіки^[10].

Останніми роками оглядачі США почали виділяти чоловічий шовінізм (male supremacy) як окреме соціальне явище. Чоловічі шовіністи виступають за жорсткі гендерні ролі і протестують проти фемінізму. Якщо «звичайні» ультраправі рухи мають патріархальні погляди всередині своєї ідеології, то чоловічі шовіністи фокусуються саме на гендерному аспекті.

Слово «інцел» (від англ. involuntary celibate — цнотливий не з власної волі) виникло не в середовищі чоловічих шовіністів, але швидко в ньому поширилося. Субкультура інцелів ґрунтує своє світобачення на припущенні, ніби жінки обирають привабливих чоловіків, залишаючи «за бортом» непривабливих, вираженому в різко мізогінній і грубій манері. Образ жінки тут зводиться до хтивої вигодоздобувачки, яка маніпулює чоловіками задля сексу чи грошей. Хоча ця умовно-стереотипна жінка не зацікавлена в самих інцелах, вони вважають себе кращими за неї. У їхній ідеології є ієрархія серед чоловіків, а жінки в принципі перебувають нижче за всі рівні чоловічої ієрархії.

Ця світоглядна парадигма чітко вписується в культуру зґвалтування, бо припускає, що жіноча привабливість і сексуальна активність глобально належать чоловікам і просто розподіляється між ними «нечесно», тобто не так, як інцелам хотілося б. Позаяк реальні жінки до носіїв зазнаки мізогінного світогляду не поспішають ставати в чергу і целібат останніх триває далі, це працює як пророцтво, що збувається самé. Цей світогляд також входить до консервативного спектра, адже, на думку інцелів, «раніше» (себто до появи фемінізму) розподіл сексуальних «благ», якими жінки «наділяли» чоловіків, був «чеснішим». Ідеологія інцельства виставляє своїх носіїв «постраждалою» стороною^[11].

Окремої статистики, чи вчиняють інцели сексуальні злочини, не існує, але з ними асоціюють окремі вбивства на ґрунті ненависти, що споріднює інцелів зі «звичайними» ультраправими. У 2020 році в німецькому місті Ганау стався теракт: нападник за один раз убив дев’ять осіб у кількох барах, потім повернувся додому, застрелив матір і себе. На особистій сторінці в інтернеті 43-річний терорист опублікував маніфест, у якому серед екстремальних расистських закликів вказав і те, що ніколи не перебував в інтимних стосунках із жінкою^[12]. У США й Канаді люди, яких пов’язують із субкультурою інцелів, теж учинили кілька терактів, у яких загинуло до 50 осіб.

Як Росія поширює консервативні і насильницькі наративи

Патріархальні установки російського суспільства режим підтримує на рівні і загальнофедеральної політики, і місцевих практик. У 2015 році сталася історія, яка сколихнула російських феміністок: у Чечні начальник місцевого РОВД примусово одружився із 17-річною дівчиною, будучи втричі старшим за неї і вже маючи дружину. Весілля відвідав сам Рамзан Кадиров, дівчину під руку вів його «права рука» Магомед Даудов. Попри протести громадськости — феміністок і правозахисної спільноти, весілля відбулося, про дальшу долю дівчини нічого не відомо. Уповноважений з прав дитини усно нормалізував цю ситуацію, зокрема фразою «деякі жінки в 27 років уже зморщені», за яку потім мусив вибачатися^[13]. У Дагестані останніми роками поширилася така жорстока мізогінна практика, як калічення жіночих геніталій, щороку цієї операції зазнають більше як тисяча дівчат^[14].

Крім відродження традиційних патріархальних практик, є й нові, цілком сучасні. «Чоловіча держава» — доведено екстремістський рух, зрештою, його заборонено навіть у самій Росії. Це багатотисячна спільнота чоловіків, яскрава реалізація культури зґвалтування, адже прагне контролювати жіночу сексуальність. Ці чоловіки публікують на багатотисячну аудиторію фотографії жінок без їхньої згоди зі знущальними коментарями, нібито вони викривають «шльондр», і приватним цькуванням, зокрема погрозами сім’ям розіслати порно з їхньою участю. Цей рух не лише мізогінний, у нього сильний фокус на расизмі: якщо жінку підозрюють у тому, що вона має секс із небілим чоловіком, а такі підозри досить часті, градус знущань посилюється. Для таких жінок вигадано окреме слово — «чорнильниця». Самі учасники «Чоловічої держави» називають свою ідеологію «націонал-патріархатом»^[15].

Після початком повномасштабної війни з Україною зріс рівень побутового, домашнього й сексуального насильства в самій Росії. Проте ЗМІ й тамтешні психолог_и не пов’язують загарбницьку війну і ґвалтування українок з патріархатом, натомість приписують зростання рівня агресії воєнному ПТСР, у такий спосіб виправдовуючи насильство^[16]. Це означає, що і сили, які мали би протидіяти культурі зґвалтування, нею заражені.

Патріархальна й консервативна політика Росії робить її привабливим партнером для ультраправих рухів інших країн. Усупереч поширеному уявленню Кремль, як правило, не фінансує європейські ультраправі політичні партії напряму. Йдеться радше про взаємну вигоду: для ультраправих світу Росія — сильна і впливова країна, де реалізувався консервативний режим. Своєю чергою, представники ультраправих сил виступають у ролі «міжнародних експертів» для внутрішньоросійського «споживання» та виконують інші корисні ролі, наприклад спостерігачів на нелегітимних «референдумах». Однак у сфері позапартійної співпраці можна знайти пряму російську підтримку, а медіа різних країн систематично підхоплюють вигідні для Росії дезінформаційні наративи.

Консервативна сімейна політика — суттєва частина того, що через наративи дезінформації РФ експортує назовні.

Світовий конгрес сімей (World Congress of Families) — це всесвітня мережа організацій, які виступають проти прав людей ЛГБТ+ і абортів. Її 1997 року заснували американські християн_и та росіян_и, стурбовані демографічним спадом. Уважається, що СКС фінансують консервативні російські олігархи Костянтин Малофєєв (фінансував російську воєнну інтервенцію в Україну, перебуває під численними міжнародними санкціями) і Володимир Якунін^[17]. Конгрес фактично функціонує як інструмент російської «м’якої сили», не лише пропагуючи патріархальні погляди на сімейні і гендерні питання, а й поширюючи проросійські політичні наративи. Багато років у заходах СКС беруть участь десятки політик_ів з усієї Європи, а взагалі за останні 15 років до цієї мережі приєдналися понад 700 людей із більше як 50 країн світу^[18].

За словами колишнього французького представника СКС Фабріса Сорлена, «ця Європа людей і націй замінить технократичну Європу більш традиційною європейською цивілізацією; вона сприятиме християнству в Європі, де досі домінувало ЛГБТ-лобі. Вона повинна об’єднатися з Росією Володимира Путіна, щоб створити версію Європи, яка простягається від Атлантики до Тихого океану»^[19].

Консервативні тенденції з подачі Росії поширюються на суміжні і дружні з нею країни. У Грузії великий інвестор у нерухомість і колишній член правління низки великих компаній у Росії Леван Васадзе, відомий своїми антимігрантськими, антиліберальними й ультрарелігійними поглядами, заснував Фонд демографічного відродження Грузії, який є частиною СКС. У травні 2021 року Васадзе оголосив про офіційний вступ у політику як засновник громадського руху «Єдність, сутність, надія». Того самого року він закликав уряд скасувати Тбілісі-прайд, який фактично жорстоко зірвали праві радикали^[20]. Конгрес WCF 2018 року в Кишиневі особисто патронував президент країни Ігор Додон^[21].

Російська гендерна дезінформація в Україні

Дослідження Українського жіночого фонду свідчать, що в Україні консервативна частина суспільства теж могла мати підтримку з боку РФ і гендерна дезінформація була шляхом цієї підтримки. Трансляція наративів, вигідних Росії, відбувалася через пов’язані структури (зокрема, Українську православну церкву Московського патріархату), через ЗМІ, інші релігійні й консервативні організації та ініціативи.

На думку дослідниць, 2013 року Росія здійснювала стратегічну інформоперацію з недопущення процесу євроінтеграції України, яку супроводжувала оперативна інформоперація — недопущення ухвалення законопроєкту № 2342 («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні) і дальшого розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». В російських і українських медіа було помічено близькі за змістом наративи з маніпулятивним уживанням понять «сексуальна орієнтація», «нетрадиційна орієнтація», «європейські цінності», «гендер» як таких, що зумовлюють розпад інституту сім’ї в Україні. Помічено було також спробу сформувати думку, нібито законопроєкт № 2342 і дальше розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» — це крок до панування фашистської ідеології в Україні (що, очевидно, не боротьба з реальним фашизмом, а використання емоційно зарядженого слова для розпалення ненависти)^[22].

Після 2014 року російські наративи в Україні не припинилися. Скажімо, у вересні-жовтні 2015 року депутат Законодавчих зборів Санкт-Петербурга Віталій Мілонов здійняв у російському медіапросторі дискримінаційну хвилю проти ЛГБТ+ спільноти. Одночасно подібні до мілоновських наративи (сімейні цінності дорівнюють християнським, держава повинна оберігати сім’ю від зазіхань з боку ЛГБТ+ спільноти, Україна (у Мілонова — Росія) досі утримує високі позиції у збереженні традиційних сімейних цінностей тощо) поширилися і в Україні із загальним змістом «вступ до ЄС призведе до руйнування сім’ї»^[23].

У 2021 році до Комітету ВР з питань зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва завітала делегація польських традиціоналістів Ordo Iuris з метою переконати їх не ратифікувати Стамбульську конвенцію. Польська феміністська активістка Клементина Суханов провела власне розслідування і надала підтверджувальні документи, що Ordo Iuris опосередковано фінансує російський олігарх Костянтин Малофєєв^[24]. В Україні меморандум про співпрацю організація підписала^[25] з консервативним об’єднанням «Всі разом» Руслана Кухарчука. Інша організація Кухарчука — «Любов проти гомосексуалізму» — вже 2017 року поширювала свої листівки не просто з консервативною дезінформацією (права людей ЛГБТ+ нібито суперечать правам людини), а й із зображенням георгіївських стрічок на них. У тій самій акції брала участь організація «Катехон». Рідкісне грецьке слово, яке саме по собі не має сімейних і гетеросексуальних конотацій, організація запозичила в однойменного аналітичного центру, що є спільним проєктом уже згаданих вище Малофєєва і Дугіна^[26].

Новинне повідомлення про візит Ordo Iuris в Україну теж мало ознаки дезінформації. У ньому Ordo Iuris представили як «незалежну юридичну організацію, засновану в Польщі, акредитовану Європейським парламентом… задля розвитку правової культури, заснованої на повазі до людської гідности і прав»^[27]. У реальності це польська філія заснованого в Бразилії 1960 року міжнародного псевдокатолицького руху «Традиція, родина, власність» (Tradição, Família e Propriedade), який нібито пропагує «католицький хрестовий похід», але насправді не підлягає Ватикану і має історію екстремізму в латиноамериканських країнах (зокрема, його учасни_ки, ймовірно, змовлялися вбити Папу Римського під час його візиту до Венесуели 1984 року, після чого цей рух заборонили в країні). У Франції рух TFP уважається деструктивним культом (збирає кошти на невстановлені цілі, непрозорі ієрархія й структура, постійне зростання вимог до член_ів). Канадське бюро імміграції і біженців теж класифікує TFP як «релігійну парамілітарну групу». Ватикан не визнає цей рух і провадить щодо нього внутрішнє розслідування (зокрема, за застосування екзорцизму і чутки про те, нібито всіх останніх Пап контролює диявол)^[28].

Підсумки

Отже, підсумуємо, що гендерна дезінформація — практичний інструмент поширення культури зґвалтування та нормалізації насильницького ставлення до жінок і насильства як такого. Гендерна дезінформація може маскуватися під «консерватизм» чи «сімейні цінності», але при цьому не втрачає своєї людожерської суті.

Гендерну дезінформацію в різних формах використовувала і далі використовує Росія як частину імперської пропаганди, зокрема через засмічування українського інфопростору та підтримку консервативних рухів і активістів у нашій і інших країнах.

Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Стамбульську конвенцію нарешті було ратифіковано, а поширеність консервативних наративів у медійному й публічному просторі скоротилася. Це можна пояснити наявністю в консервативних активіст_ів важливіших справ та ефективнішою роботою безпекових служб.

Фото: Енні Лейбовіц для Vogue, Rene Johnston / Toronto Star / Getty Images, Радіо Свобода, фейсбук Ігоря Додона, Зорян Кісь

---

^[1] Кузьменко Ліза, Компанцева Лариса. Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток. — К., 2023. — С. 11.

^[2] Там само. — С. 28–29.

^[3] Wolf, Andre. Die “nackte Baerbock”: Behauptung ist ein Fake! // Mimikama. — 2021. — 23. 04: https://www.mimikama.org/baerbock-nackt-fake/

^[4] Мізіна, Дарина. Гендерне дикунство в Броварах, або Як журналістка стала загрозою нацбезпеці // Заборона. — 2018. — 15 листопада: https://zaborona.com/henderne-dykunstvo-v-brovarakh-abo-iak-zhurnalistka-stala-zahrozoiu-natsbezpetsi/

^[5] «Україну від дефолту врятує проституція». Досліджуємо російську гендерну дезінформацію в соцмережах // Детектор медіа. — 2022. — 27 вересня: https://detector.media/monitorynh-internetu/article/203173/2022-09-27-ukrainu-vid-defoltu-vryatuie-prostytutsiya-doslidzhuiemo-rosiysku-gendernu-dezinformatsiyu-v-sotsmerezhakh/

^[6] Mosse, George L. Nazi Culture: Intellectual, Cultural and Social Life in the Third Reich. — Universal Library Edition, 1968. — P. 19–23.

^[7] Evola, Julius. Revolt Against the Modern World. — Inner Traditions International, 1995. — P. 157–163.

^[8] Георгиевская, Елена. Дугин и камышовый феминизм // Нігіліст. — 2018. — 20 березня: https://www.nihilist.li/2018/03/20/dugin-i-kamy-shovy-j-feminizm/

^[9] AGDChan. — 2023. — 10.04: https://t.me/Agdchan/9780

^[10] Beauchamp, Zack. Jordan Peterson, the obscure Canadian psychologist turned right-wing celebrity, explained // Vox. — 2018. — May 21: https://www.vox.com/world/2018/3/26/17144166/jordan-peterson-12-rules-for-life

^[11] Brace, Lewys. A Short Introduction To The Involuntary Celibate Sub-Culture // CREST. — 2021. — 26.08: https://crestresearch.ac.uk/resources/a-short-introduction-to-the-involuntary-celibate-sub-culture/

^[12] Sternberg, Jan. Terror in Hanau: Die kranke rassistische Gedankenwelt des Tobias R. // RND. — 2020. — 20.02: https://www.rnd.de/politik/terror-in-hanau-die-kranke-rassistische-gedankenwelt-des-tobias-r-UAIMXWG7Z5EG5MCJG5TXNYXG6A.html

^[13] Барышников, Валентин. «На нее невозможно было смотреть» // Радио Свобода. — 2015. — 17.05: https://www.svoboda.org/a/27021355.html

^[14] Дагестан стал центром проблемы женского обрезания на Северном Кавказе // Кавказский узел. — 2020. — 19.06: https://www.kavkaz-uzel.eu/articles/351009

^[15] Хазов-Кассиа, Сергей. Патриархальный провокатор. «Мужское государство» и его король // Радио Свобода. — 2020. — 06.06.: https://www.svoboda.org/a/30654316.html

^[16] Лугов, Александр. «Кругом враги». Рост насилия в России в военное время // Радио Свобода. — 2023. — 30.04.: https://www.svoboda.org/a/krugom-vragi-rost-nasiliya-v-rossii-v-voennoe-vremya/32384088.html

^[17] Necsutu, Madalin. Moldova to Host Global Christian Right-Wing Congress // Balkaninsight. — 2018. — 23.01.: https://balkaninsight.com/2018/01/23/moldova-to-host-world-congress-of-families-before-elections-01-23-2018/

^[18] Archer Nandini, Provost Claire. Revealed: dozens of European politicians linked to US ‘incubator for extremism’ // Open Democracy. — 2019. — 27.03.: https://www.opendemocracy.net/en/5050/revealed-dozens-of-european-politicians-linked-to-us-incubator-for-extremism/

^[19] Barthélemy, Hélène. How the World Congress of Families Serves Russian Orthodox Political Interests // SPLC. — 2018. — 16.05.: https://www.splcenter.org/hatewatch/2018/05/16/how-world-congress-families-serves-russian-orthodox-political-interests

^[20] Right-wing politician, businessman Vasadze urges gov’t to cancel Tbilisi pride events // Agenda.ge. — 2021. — 15.06.: https://agenda.ge/en/news/2021/1617

^[21] Necsutu, Madalin. Moldova Hosts the World Congress of Families // Balkaninsight. — 2018. — 13.09.: https://balkaninsight.com/2018/09/14/moldova-to-host-the-world-congress-of-families-09-13-2018/

^[22] Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні? // К., 2020. — С. 63–65.

^[23] Там само. — С. 76–77.

^[24] https://twitter.com/KSuchanow/status/1445684781673422849

^[25] «Всі разом!» (Україна) та Ordo Iuris (Польща) уклали Угоду про партнерство // Всі разом! — 2021. — 28.09.: https://vsirazom.ua/news/vsi-razom-ukrayina-ta-ordo-iuris-polshha-uklaly-ugodu-pro-partnerstvo

^[26] Гриценко, Анна. Катехон и Катехон // Нігіліст. — 2017. — 21.06.: https://www.nihilist.li/2017/06/21/katehon-i-katehon/

^[27] Зотова, Тетяна. Польскі експерти закликають парламентарів України долучитися до Конвенції з прав родини // Українські новини. — 2020. — 26.10.: https://ukranews.com/ua/news/734712-delegatsiya-instytutu-pravovoyi-kultury-ordo-iuris-yaka-dnyamy-perebuvala-v-kyyevi-z-ofitsijnym

^[28] Datta, Neil. Modern-day Crusaders in Europe. Tradition, Family and Property: analysis of a transnational, ultra-conservative, Catholic-inspired influence network. — European Parliamentary Forum for Sexual & Reproductive Rights, 2018.

Кілька років тому в соцмережах довго й гучно іронізували над змінами до Кримінального кодексу України, які посилили відповідальність за сексуальне й домашнє насильство. Причиною для кепкувань став, зокрема, пункт про згоду на сексуальний контакт. Нині, через чотири роки після ухвалення цих законодавчих змін, ідея культури згоди стає очевиднішою і зрозумілішою.

Читайте більше про ці зміни у статті Катерини Вітер.

Причини таких суспільних змін — активна просвіта молоді, коректніше і якісніше висвітлення цього питання в медіа, лобіювання законопроєктів про захист від сексуального насильства тощо. Тобто формування культури згоди в Україні — це щоденна праця людей у різних сферах життя, зокрема в блогінгу й журналістиці, політиці, адвокації, психології, неформальній освіті та ін.

«Гендер в деталях» поспілкувався з активними представницями цих галузей і розпитав у них, як вони змінюють так звану культуру зґвалтування на культуру згоди і чому це так важливо робити саме тепер.

Про різницю між культурою згоди і культурою зґвалтування читайте у статті Євгенії Дишлевої.

Психологія

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок»

Навчання свідомої згоди, робота зі стереотипами, розвиток навичок ненасильницького спілкування, підтримка дітей і підлітків у школах і вишах — це далеко не повний перелік того, як на становлення особистости та формування її кордонів впливають психологи і психологині.

Як зазначає кандидатка психологічних наук, експертка з питань толерантности й недискримінації Марина Діденко, культура згоди в психологічному контексті — це певний комплекс переконань або поведінкових звичок, який людина використовує для взаємодії з іншими, зокрема з партнером чи партнеркою. Ці звички формуються на основі установок, виховання, засвоєної поведінки тощо.

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок, існували стереотипи про те, що чоловікам секс життєво необхідний, а жінці — ні. Такі установки негативно впливають і на жінок, бо їм нав’язують, що відмовляти в сексі не можна, і на чоловіків, бо суспільство тисне на них, нав’язуючи думки про те, вони повинні хотіти сексу постійно», — пояснює Марина.

Формування культури згоди в дорослому віці відбувається через розуміння людиною своєї цінности, через саморозвиток, психотерапію й освіту. Це допомагає змінювати систему базових переконань, які впливатимуть на звички.

Психологиня звертає також увагу на те, що під час повномасштабної війни багато партнерів і партнерок живуть на відстані, тому не можуть сексуально взаємодіяти фізично. Проте це хороший момент для формування культури згоди, адже можна навчитися говорити на незручні теми, зокрема про секс. «На відстані можна поговорити про свої цінності, бажання, фантазії. Так люди, які перебувають у стосунках, підтримають контакт і закладуть фундамент своєї майбутньої взаємодії», — пояснила психологиня.

Водночас війна, за словами Марини, — це період підвищеної агресії. Переживання, які не можна вихлюпнути, вживання алкоголю чи наркотичних речовин та інші чинники дуже впливають і на взаємодію людей у сексуальному контексті. Уже тепер зросла кількість випадків домашнього й сексуального насильства. Експертка переконана: нетолерування цього явища і засудження з боку соціуму впливатиме на всі соціальні групи в країні і призведе до змін.

Блогосфера

«Якщо люди гуглять, що таке “активна згода” й “активна незгода”, я відчуваю внутрішню перемогу»

Чималу роль у формуванні культури згоди в Україні відіграють тік-ток та інстаграм-блогерки, які порушують питання гендерних стереотипів, сексуального й домашнього насильства, дискримінації тощо. Такий контент впливає на підлітків і молодь, адже саме вони цільова аудиторія цих соцмереж.

Часто блогерки використовують свої платформи для просвітницької роботи, розповідаючи про важливість згоди і поваги в стосунках. Відео на цю тему створюють, зокрема, такі тік-токерки, як «У трусах» (@utrusakh), «Моє діло» (@moe_dilo), блогерки Емма Антонюк і Яна Брензей «Nam palae» (@nam_palae) та ін. Вони аналізують відомі історії про домагання, діляться фактами і статистикою про насильство і в такий спосіб сприяють усвідомленню важливости цього питання серед глядачів/-ок.

Відома українська секс-просвітниця, блогерка Ася Сей (в інстаграмі й тік-тоці Asya Say) переконана: розуміння того, що таке активна згода, може врятувати стосунки і навіть життя, бо якщо з цього починатимуться будь-які стосунки, це зменшуватиме шанси опинитися в ситуації насильства.

«Для нашого суспільства культура згоди — це досі якийсь невідомий звір. Попри те що дуже давно триває робота над поширенням ненасильницької комунікації, досі трапляються ситуації, коли в публічному просторі лунає щось про культуру згоди, а хтось запитує: “А що це?” Якщо після цього люди гуглять, що ж таке “активна згода” й “активна незгода”, я буквально відчуваю внутрішню перемогу», — каже блогерка.

За її спостереженнями, частина українців/-ок досі сприймає питання згоди як слабкість і вважає, що питання на зразок «Чи можна я це зроблю?», «Чи хочеш ти цього?» вбивають романтику.

«Та все-таки в багатьох уже з’являється розуміння того, що це робиться для їхньої ж безпеки. За моїми відчуттями, більше проймається важливістю питання згоди саме молодь до 30 років. З дорослішими дещо важче, особливо якщо люди вже засвоїли патріархальні, так звані класичні, традиційні сімейні цінності», — поділилася просвітниця.

Розповідати дітям, що таке «згода на секс», каже Ася, треба з 9–10 років, адже середній вік початку статевого життя в Україні — 15 років, хоча згідно з українським законодавством підлітки такого віку ще не можуть давати добровільну згоду на статеві стосунки.

На думку Асі, важливо також просувати культуру згоди в масовій культурі: кіно, серіалах, книжках. Тоді це сприйматиметься не просто як «нове явище, яке прийшло до нас із Заходу», а ставатиме беззаперечною нормою поведінки.

Політика

«Працювати з громадянським суспільством слід починати зі спілкування з дітьми»

Ще один важіль формування культури згоди в Україні — законодавство, точніше, ті, хто його розробляють, ухвалюють і впроваджують. Саме законотворці впливають на швидкість імплементації документів, які забезпечують кращий захист постраждалих унаслідок будь-якого виду насильства та запровадження суворіших покарань для кривдників.

Адвокацією законопроєктів, пов’язаних із протидією домашньому й сексуальному насильству та закріпленням поняття культури згоди на законодавчому рівні займається, зокрема, народна депутатка Інна Совсун і її команда. У березні 2023 року Совсун подала до Верховної Ради законопроєкт, який дозволятиме порушувати кримінальні справи про сексуальне насильство без заяви постраждалих. Також вона всіляко підтримувала ратифікацію Стамбульської конвенції.

«Гендер в деталях» поспілкувався з правозахисницею, помічницею Інни Совсун Марією Клюс, яка пише тексти законопроєктів і звернень щодо антидискримінаційної експертизи підручників.

«Усі, хто десять років працювали над адвокацією законопроєкту про ратифікацію Стамбульської конвенції, багато говорили про важливість цього питання з політиками. І за цей час ця ідея так усталилася, що тепер, коли ми працюємо над імплементацією, нам не доводиться пояснювати якісь загальні речі, наприклад навіщо взагалі жінкам окремий захист», — розповіла Марія.

У межах загальної адвокації зростає й рівень поінформованости суспільства, адже більшість законопроєктів, які просуває команда Інни Совсун, обговорювані й відомі — від якісних підручників без дискримінації до реєстрованих цивільних партнерств.

Марія наголошує: ратифікація Стамбульської конвенції — величезна перемога для України, але не менш складний етап її імплементації. Наразі Верховна Рада України розглядає кілька законопроєктів, пов’язаних з імплементацією цих засад у Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний процесуальний кодекс України, щоб урегулювати розслідування випадків сексуального насильства, укладення в них угоди про примирення тощо.

«Наша команда також працює з МОН, бо ми досі боремося з окремими формулюваннями в підручниках з “Основ здоров’я”. Ми отримуємо скарги на те, що в цих книжках трапляються звинувачення постраждалих та багато інших моментів, які суперечать формуванню культури згоди. І це критично, адже, працюючи з громадянським суспільством, ми повинні починати це зі спілкування з дітьми», — поділилася помічниця депутатки.

Марія та її колеги прагнуть змінити процедуру експертизи шкільних підручників і сприяти залученню до неї професіоналів/-ок, бо наразі експерти/-ки часто ігнорують наявні в підручниках проблеми, що їх бачать навіть самі школярі/-ки.

Право

«Добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку»

Через свою експертність у галузі права, захист постраждалих від насильства та участь у правозахисних програмах юристки і правозахисниці теж сприяють руйнуванню культури зґвалтування. Вони консультують потерпілих, допомагають подати скаргу до правоохоронних органів і судів, представляють інтереси жінок, котрі пережили насильство, в судових процесах. Їхня робота допомагає забезпечити справедливе покарання для насильників.

Крім того, правозахисниці активно співпрацюють з громадськими організаціями й ініціативами, спрямованими на боротьбу з насильством і домаганнями. Вони беруть участь у правозахисних програмах, ведуть навчальні семінари й тренінги на тему протидії різним видам насильства, сприяють удосконаленню законодавства в галузі захисту прав жінок і дітей. А ще вони адвокатують законодавчі зміни для покращення ситуації з відповідальністю за гендерно-зумовлене насильство. Цим займається, зокрема, Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем».

Як пояснює юристка, менеджерка програм у Центрі «ЮрФем: освіта» Марта Павлишин, розмова про культуру згоди тісно пов’язана із законодавчими змінами, які відбулися 2019 року. Раніше, згідно з Кримінальним кодексом України, зґвалтуванням уважалися винятково ті діяння, коли був або опір, або безпорадний стан потерпілої. Натомість Стамбульська конвенція, яку Україна підписала ще 2011 року і ратифікувала через 11 років, запровадила поняття згоди на секс як такий. Це поняття дозволило криміналізувати дії, які за попередньою редакцією статті не вважалися зґвалтуванням, але по суті були ним, адже однаково вчинялися проти волі потерпілої — через залякування, погрози тощо.

Крім того, ухвалені зміни криміналізували сексуальне насильство в шлюбі, що його суспільство часто ігнорувало через уявлення про так званий подружній обов’язок. Тобто тепер для сексуальних стосунків не важливо, перебувають особи в шлюбі чи ні, — добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку.

«Ухвалення конвенції на офіційному рівні зобов’язує Україну імплементувати її взагалі, а також звітувати про її виконання. Тож якщо говорити суто про культуру згоди, а не про всі зобов’язання, то на законодавчому рівні вже зроблено достатньо: ми криміналізувати секс без згоди і встановили за нього відповідальність, як цього вимагає Стамбульська конвенція», — наголосила Марта.

Наразі, за її словами, потрібно змінити методи й підходи до розслідування зґвалтувань, адже старі підходи, що їх застосовували ще до 2019 року, досі поширені. Скажімо, досі можна натрапити на заяви, у яких визначальні моменти — це наявність пошкоджень так званої дівочої пліви чи сліди опору. Однак при розслідуванні слід тримати у фокусі те, чи отримав підозрюваний або обвинувачений від потерпілої добровільну згоду на секс.

Читайте детальний аналіз українського законодавства з погляду культури згоди від Катерини Вітер.

Для постраждалих від сексуального насильства і всіх видів гендерної дискримінації працює лінія допомоги «ЮрФем: підтримка»: 068 145-55-90 або 0 800 30 55 90. На лінії юристки безоплатно і з дотриманням конфіденційности надають юридичний супровід для постраждалих, починаючи від консультування і закінчуючи представництвом інтересів у суді. Зокрема, адвокатки «ЮрФем» представляють в суді інтереси 14-річної дівчини із Закарпаття, яку зґвалтували троє підлітків.

Медіа

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя»

Працівниці й працівники медіасфери впливають на рівень обізнаности суспільства про сексуальне й домашнє насильство, створюючи певний публічний тиск на уряд і законодавчі органи для ухвалення необхідних законів і політичних рішень у цій сфері. Їхня робота так само сприяє зміцненню культури згоди та формуванню безпечного середовища для всіх громадян і громадянок України.

Медіа шляхом коректного висвітлення чутливих питань і публікації якісних текстів про різні випадки насильства формують правильне сприйняття читач(к)ами таких ситуацій, руйнують гендерні стереотипи та викорінюють з інформаційного простору наратив про звинувачення постраждалих.

Проте в медіасередовищі питання висвітлення сексуального насильства досі викликає дискусії. У лютому 2023 року шеф-редакторка СтопКору Марина Тітова звернулася по коментар до засновниці платформи goodjob Дани Окоманюк, яка наважилася розповісти про зґвалтування, що його пережила багато років тому, будучи студенткою. Тітова попросила в потерпілої номер телефону ґвалтівника, щоб дізнатися його версію подій. Після того як Дана обурилася неетичністю і нечутливістю такого запиту журналістка написала статтю, у якій намагалася виправдати свої дії дотриманням стандартів журналістики.

Читайте більше про те, як медіа висвітлюють зґвалтування, у серії статей Ольги Білоусенко “«Сусіди не казали про нього нічого поганого»: як українські медіа пишуть про ґвалтівників”, «Не сенсація, а злочин. Як писати про зґвалтування так, щоб нікому не нашкодити», «Звинувачення й непрохані поради: як українські медіа пишуть про вцілілих від сексуального насильства».

Аналізом і поясненням того, як слід писати на теми, пов’язані із сексуальним насильством, займаються, зокрема, письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко, членкиня Комісії з журналістської етики та голова громадської організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко.

А ще головна редакторка «Громадського радіо», радіоведуча Тетяна Трощинська. Вона зазначає: роль журналістики у формуванні культури згоди надзвичайно відчутна, особливо коли це питання починають висвітлювати не тільки нішеві, а й великі медіа з масовою аудиторією. За словами Тетяни, подекуди в телевізійних ранкових шоу вже є інтерес до висвітлення тем недискримінації, рівности, культури згоди.

«Іноді буває так, що аудиторія медіа не розуміє, про що взагалі йдеться в журналістському матеріалі. Тому виданню, телеканалу чи радіостанції, які мають свої редакційні принципи й цінності, важливо не відступати, навіть якщо вони отримають нерозуміння чи негативну реакцію від своїх читачів/-ок чи глядачів/-ок, мовляв, “такої проблеми не існує”, “це все надумано” і “так що, тепер розписку перед сексом брати?”. Треба й надалі пояснювати всі ці аспекти, а не збиватися зі шляху», — пояснила Тетяна.

Медіа і журналіст(к)ам, які тільки починають працювати над висвітленням питань, пов’язаних, наприклад, із сексуальним насильством, медіаекспертка радить не просто розповідати про такі випадки, а сприяти правосуддю й давати людям, які це пережили, простір для того, щоб справедливість щодо них було відновлено.

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя. Та це ще й історія людини, яка пережила це і знайшла в собі ресурси відновитися й рухатися далі. Медіа не слід вдаватися в подробиці того, якою є постраждала особа — скільки їй років, яка в неї вага, колір волосся, одяг тощо», — наголосила радіоведуча.

Також журналіст(к)и повинні сприяти тому, щоб потерпілі не боялися звертатися до правоохоронних органів і розуміли, що їм теж треба працювати з адвокат(к)ами, тому що ті знають, як у цих обставинах добиватися правосуддя якомога менш травматичними способами.

Освіта

«Згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс»

Не менш впливовий важіль формування культури поваги, взаєморозуміння та згоди — неформальна освіта. Нині поширені й популярні лекції, семінари, воркшопи, на яких ідеться про права і обов’язки в стосунках, про важливість комунікації і розуміння бажань (чи небажань) партнера/-ки. В Україні таку неформальну освіту пропонують такі організації, як «Teenergizer», «Толерспейс», «Дівчата», «Вперше», лекторки і тьюторки Юлія Ярмоленко, Кріс Шапран, Маріанна Анощенко та інші.

Тренерка із сексуальної просвіти й координаторка ініціативи «Дівчата творять» Ольга Кукула нагадує, що культуру згоди важливо формувати з дитячого віку. Перше, що має запам’ятати дитина, — це те, що її тіло належить їй і без її дозволу ніхто не має права його торкатися. Дівчатка і хлопчики, які відвідують дитсадок чи перебувають у будь-яких інших дитячих колективах, повинні пам’ятати про «правило трусиків» та вміти казати фразу «Мені це неприємно». У підлітковому віці діти також повинні розуміти, що на кожен вид взаємодії потрібна згода, хай то обійми, поцілунки, дотики тощо.

«У нас досі панує не культура згоди, а культура зґвалтування. Це видно навіть по реакціях на гучні випадки сексуального насильства. Дівчатам часто закидають, що вони нібито самі винні, бо пішли до когось додому або перебували в стані алкогольного сп’яніння. Проте згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс. Це важливо проговорювати з молоддю», — наголосила Ольга.

Улітку цього року вона була тьюторкою на тренінгах із секспросвіти для дітей і студентів/-ок. Там розглядали й питання сексуального насильства (домагання в транспорті, харасмент, кетколінг) та культури згоди. Після таких зустрічей дехто з дівчат ділилися власними історіями про те, як вони стикалися з домаганнями або чули від дорослих про те, що у зґвалтуваннях винні самі постраждалі.

За словами Ольги, важко виміряти свій успіх під час роботи з такими темами, адже іноді тренер(к)и навіть не здогадуються, як сильно їхня діяльність впливає на інших людей, зокрема на молодь. Однак вона переконана: підліткам дуже потрібні такі лекції. А ще підтримка, бо багато з них уже мали певний негативний досвід, але бояться розповісти про це дорослим, щоб укотре не зіткнутися з обвинуваченням у «неправильній поведінці».

Курси, серіали, книги

Розвиток культури згоди вимагає активної участи суспільства, освіти, свідомости і підтримки з боку медіа, організацій та уряду. Ця культура допомагає створити справедливе й рівноправне суспільство, а також сформувати безпечний простір для жінок і дітей, які найчастіше зазнають домагань і різних видів насильства.

«Гендер в деталях» зібрав кілька корисних ресурсів, які допоможуть краще розібратися в темі культури згоди.

Безплатний онлайн-курс «Сексуальна освіта» на платформі Prometheus. Курс містить відповіді на найчастіші питання підлітків про секс та розвінчує популярні стереотипи про статеве життя.

Серіал «Сексуальне виховання» (Sex Education) від Netflix. У серіалі висвітлюються такі теми, як формування гендерної ідентичности, гіперсексуальність, мастурбація, підліткова сексуальність, вагітність, важливість контрацепції тощо.

Книжка «Про секс. То як, поговоримо?» Ханни Віттон. Книжка стала абсолютним світовим бестселером серед молоді. У ній ідеться про дражливі, але важливі теми — перші стосунки, незайманість і сексуальний досвід, негативні наслідки перегляду порно й секстингу, сприйняття власного тіла й сексуальности.