УКР EN

Категорія: Право

  • Право на рівність: як і навіщо створювати робоче середовище, толерантне до ЛГБТ+ людей

    Право на рівність: як і навіщо створювати робоче середовище, толерантне до ЛГБТ+ людей

    12 листопада 2015 року в Україні відбулася знакова подія: більшість депутатів Верховної Ради, щоправда, лише з п’ятої спроби, після довгих міжфракційних перемовин, під тиском громадянського суспільства і Європейських інституцій проголосували за внесення змін до чинного Кодексу законів про працю, заборонивши будь-яку дискримінацію на робочому місці, зокрема за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности. «Краще гей-парад на Хрещатику, аніж російські танки в столиці», — так пояснив тоді свій голос на підтримку законопроєкту лідер фракції БПП Юрій Луценко, уточнивши, що сам він «спосіб життя ЛГБТ+» не підтримує, але «якщо ми йдемо в Європу, то повинні визнавати всі норми, зокрема й права ЛГБТ+».

    Внесення змін до Кодексу мало б потенційно суттєво покращити життя ЛГБТКІ+ людей у нашій країні, адже заборона дискримінації означає, що людина не мала б переживати, наприклад, що її звільнять або почнуть цькувати на робочому місці, якщо колеги чи керівництво дізнаються про її гомо- чи бісексуальність. Однак що ми знаємо про (не)дискримінацію ЛГБТ+ співробітників українськими роботодавцями майже через десять років після ухвалення змін до Кодексу?

    До початку повномасштабного вторгнення в Україні проводили надзвичайно мало досліджень про умови життя ЛГБТ+ людей, ситуація на ринку праці також не виняток. Наприкінці 2023 року ГО «Точка опори ЮА» провела якісне дослідження «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти»[1], яке дещо проливає світло на досвід ЛГБТ+ людей, котрі проживають та працюють у нашій державі. Докладніше про його результати, а також про найкращі практики українських та іноземних роботодавців — у цій статті.

    Мене не б’ють, отже, не дискримінують. «Зійти за гетеросексуала» та інші стратегії виживання

    Попри те, що норма про недискримінацію на робочому місці існує в Україні майже десять років, за весь цей час не було прецедентів із судовими позовами проти роботодавців на підставі дискримінації працівника чи працівниці через їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Утім це не означає, що такої дискримінації в Україні нема. Натомість одним із пояснень є те, що, всупереч твердженню опонентів про рівні права для ЛГБТ+ людей, довести факт дискримінації на робочому місці й притягнути винного до відповідальности — досить важка й копітка процедура. До того ж у багатьох ЛГБТ+ людей є небезпідставна недовіра до української судової системи та поліції, оскільки в них чи їхніх знайомих уже був негативний досвід спілкування з цими інституціями.

    Ще однією причиною відсутности інформації про випадки дискримінації ЛГБТ+ людей є в цілому низька поінформованість про те, що є і не є дискримінацією та на які права може сподіватися людина в демократичній країні. Багато ЛГБТ+ людей настільки звикли жити у суспільстві, де їх не вважають за норму, що нормалізували для себе такі речі, як гомо- й трансфобні жарти та коментарі, відсутність інклюзивних практик на робочому місці, обмежений доступ до певних послуг, як-от до дружніх лікарів чи оренди житла. Нерідко в інтерв’ю, які я проводила, мої співрозмовники відповідали, що в них усе добре, оскільки вони ніколи не стикалися з безпосереднім насильством чи фізичними погрозами щодо себе, все інше не здавалось їм «доволі серйозним», щоб мати право на це «скаржитися».

    Водночас багато ЛГБТ+ людей в Україні на питання, чи стикалися вони з дискримінацією або порушенням прав на робочому місці, відповідали, що в них не було такого досвіду, оскільки ніхто серед їхнього керівництва або колег не здогадується про їхню сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Іншими словами, вони використовують так звану стратегію straight-passing — «зійти за гетеросексуала».  


    Більшість ЛГБТ+ людей змушені на роботі приховувати свою сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність.

    Однак додержувати такої стратегії означає, що ЛГБТ+ людям доводиться на роботі постійно переховуватися, стежити за своєю поведінкою і словами, нерідко витримувати нетактовні розпитування про особисте життя та буцімто відсутність коханої людини. Такі люди не можуть привести на корпоративне свято своїх партнера чи партнерку або поставити фото з коханою людиною на стіл чи заставку мобільного телефона. Вони мусять контролювати свої соціальні мережі, світлини, контент, на яких фото і з ким їх позначають, під якими дописами вони поставили вподобайку.

    Серед учасників дослідження ГО «Точка опори ЮА» була людина, яка,  зокрема, сказала: «Це як собаці носити нашийник. Ти мусиш весь час сидіти і думати, оцінювати ситуацію. Я ніколи не почувалася в безпеці. Щоразу, перш ніж відкритися комусь і щось сказати, треба продумати 20–50 кроків наперед. Немає легкості, коли ти просто щирий із людьми, просто живеш своїм життям, бо ти такий, який є, ні… треба думати наперед. Бо ти знаєш, що будь-яке необережне слово, будь-який вияв слабкости, цей крихітний шматочок довіри, який ти маєш до будь-якої людини… це все може вплинути на тебе; ти не можеш бути просто незалежним, вільним від усього. Коли ти працюєш, ти залежиш від цієї роботи, ти сподіваєшся на неї. Бо, можливо, в тебе є борг або ж ти відкладаєш гроші, щоб щось купити, наприклад, на свою мрію. І тут ти змушений звільнитися з цієї роботи через цькування або знущання. Це не тому, що ти погано працюєш, ти чудово виконуєш свою роботу, але не можеш працювати з цими людьми, бо вони просто сміються тобі в обличчя».

    Така поведінка, як правило, є відповіддю на атмосферу неприйняття в організації, де людина працює, на її відчуття чи оцінку, що відкритися колегам або керівництву на цьому робочому місці буде небезпечно.  Зазвичай це виражається в недоречних жартах колег, коментарях на відповідні новини, приватних обговореннях тощо. Як погодилися більшість учасників дослідження ГО «Точка опори ЮА», тон в організації задає керівництво, і головно від нього залежить, чи буде колектив приймаючим і толерантним, чи ні. У тих українських компаніях, де чітко проговорювалися цінності й принципи організації і де чітко декларувалося, що дискримінація й утиск будь-яких груп є неприпустимими, і, що головне, де керівництво не відділяло слово від справи — співробітники з більшою ймовірністю зізнавалися деяким колегам чи навіть усьому колективу в своїй гомо- чи бісексуальности або ж почувалися доволі комфортно, щоб зробити трансгендерний перехід, працюючи на тому самому робочому місці. На жаль, кількість таких компаній в Україні поки що невелика.

    Аутинг і цькування: з чим стикаються ЛГБТ+ люди, які працюють в Україні

    Навіть якщо людина свідомо обирає не говорити з колегами та керівництвом про приватне життя, завжди є ризики, що випадково чи навмисне хтось не просто дізнається про її сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, а ще й оприлюднить цю інформацію без дозволу, тобто зробить людині так званий аутинг.


    А́утинг (англ. outing) — оприлюднення, публічне розголошення інформації про сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність людини без її на те згоди. Джерело 

    Учасники дослідження говорили про дуже різні досвіди переживання та наслідки аутингу. Когось колеги побачили разом із партнеркою в кафе, комусь залізли в незапаролений телефон, були й декілька розповідей про те, як інформація, яка прямо вказувала або ж натякала на негетеросексуальність людини, походила з її приватного профілю у соціальних мережах. Відтак на робочому місці ширилися чутки, людина чула на свою адресу недоречні жарти, в декількох ситуаціях було відверте цькування, внаслідок чого людина мусила звільнитися з роботи.

    Такі історії засвідчують те, що побоювання ЛГБТ+ людей, які приховують свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність, мають під собою підґрунтя. Крім небезпеки зіткнутися зі словесним чи навіть фізичним цькуванням з боку керівництва і колег, доводиться брати до уваги й те, наскільки важко буде знайти наступне місце праці. Якщо у великих містах людині легше почати життя з нової сторінки, то в маленьких містах чи сільській місцевості можливості для кар’єрних змін можуть бути обмежені. До того ж відіграє роль професія: дуже важко доводиться ЛГБТ+ людям, пов’язаним із системою шкільної освіти, оскільки в нашому суспільстві все ще велика кількість стигм і стереотипів про гомосексуальну орієнтацію та трансгендерність пов’язана з тим, як це може потенційно впливати на дітей (ніякого, крім здорового розширення розуміння різноманіття в суспільстві). Не кажучи вже про міфічний зв’язок між гомосексуальністю та педофілією, який активно поширюють деякі консервативні та релігійні групи. Наприклад, одна з учасниць дослідження, шкільна вчителька у районному центрі, розповіла, що змушена була піти зі школи через те, що постійно переживала, що хтось дізнається про її стосунки з іншою жінкою. Ба більше, коли вони з партнеркою розійшлися, вона не наважувалася зареєструватися на сайті знайомств, бо боялася, що якщо це раптом знайде хтось із батьків її учнів, наслідки будуть болючі.

    Звісно, є й позитивні приклади. Декілька учасників розповідали про цілковиту підтримку на робочому місці як з боку колег, так і керівництва. Як правило, такі люди говорили, що якщо їм доведеться шукати нову роботу, то вони вже не погодяться працювати в компанії, де їм довелось би приховувати, хто вони насправді. Багато хто з цих людей є професіоналами, тож інклюзивність на робочому місці — невисока ціна, щоб утримувати цінних спеціалістів/ток. А чому ще бізнеси розвертаються в бік створення безпечного й толерантного робочого середовища?

    Чому толерантність — це вигідно?

    Напевно, багато хто бачив, хоча б на фото чи відео, що в західних країнах, наприклад у Німеччині, Нідерландах чи Сполучених Штатах, великі корпорації дуже активно підтримують Місяць гордості (Прайд-місяць): вивішують веселкові прапори, випускають тематичну брендовану продукцію, а також нерідко організують власну платформу на Прайд-марші.


    IKEA на підтримку Прайд-місяця. Джерело


    Джерело

    Так компанії декларують свої цінності (як для співробітників, так і для потенційних споживачів), а також покращують видимість та пізнаваність бренду. У минулі роки багато українських компаній та організацій по-різному підтримували цей тренд. У 2023 і 2024 роках веселкові прапори на логотипах ставили мережі магазинів та українські оператори мобільного зв’язку, дописи на підтримку Прайд-місяця робили деякі українські канали, а ПриватБанк у партнерстві з Гендером в деталях навіть пропонував тематичні пластикові картки.        


    Встановити скіни можна у застосунку Приват24.

    Звісно, ми можемо говорити про загальне покращення ставлення до ЛГБТ+ людей в Україні, яке засвідчують останні соціологічні дослідження, та про принципи власників бізнесів і керівників організацій, які під час повномасштабного вторгнення з більшою ймовірністю підтримують так звані європейські цінності. Однак ми також знаємо, що приватний бізнес — це не в останню чергу про прибутки. Що ж спонукає власників бізнесу наважуватися на кроки, які потенційно містять ризики втрати частки більш консервативної групи споживачів?


    Ставлення українського суспільства до ЛГБТ+ людей, 2022 – 2024 роки. Джерело

    Економіст_ки й експерт_ки таких міжнародних організацій, як Світовий Банк та UN Aids, давно розглядали питання економічних і фінансових наслідків дискримінації та виключення вразливих груп і, зокрема, ЛГБТ+ людей. Ще в 2019 році професорка Лі Баджет з Массачусетського університету в Емгерсті (США), проаналізувавши разом із колегами юридичну й економічну інформацію зі 132 країн за 1966 – 2011 роки, визнала, що існує міцний зв’язок між включенням ЛГБТ+ людей та економічним розвитком країни.

    Дискримінація ЛГБТ+ людей не лише шкодить їм самим, але й завдає шкоди економіці країни. Правова рівність для ЛГБТ+ людей має сильний зв’язок із вищим рівнем ВВП на душу населення.[2] Крім ВВП, експерти вказують на тісну асоціацію між рівнем прав ЛГБТ+ і такими економічними показниками, як індекс конкурентоспроможности Всесвітнього економічного форуму, рейтинг легкості ведення бізнесу за версією Світового банку та Глобальний індекс інновацій (ГІІ) Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ).[3]

    У 2021 році дослідження, проведене об’єднанням Open For Business стосовно економічного ефекту інклюзії ЛГБТ+ в Центральній та Східній Європі, яке також охопило Україну[4], засвідчило: щороку дискримінація ЛГБТ+ людей обходиться Україні в 15,5 – 37,4 млрд грн (553 млн –  1,3 млрд дол. США). Такі високі цифри зумовлені низкою факторів, спричинених дискримінацією та виключенням ЛГБТ+ людей із ринку праці. До цих факторів належать, наприклад, еміграція висококваліфікованих фахівців до більш ЛГБТ+ дружніх країн, зниження привабливости для західних інвесторів, нерівність у сфері охорони здоров’я, яка знижує продуктивність працівників, котрі ідентифікують себе як ЛГБТ+ люди, та розрив у розмірі заробітної плати.

    Що стосується створення безпечного робочого середовища в рамках окремих підприємств, то науковці й тут погоджуються, що недискримінаційний підхід і культивація різноманіття на робочому місці працюють на користь економічних показників. Наприклад, дослідження, опубліковане в 2019 році Американською Торговельною Палатою, показує, що акції компаній, які підтримують політику різноманіття й інклюзії, в середньому на 6,5 % дорожчі за середні акції у відповідній галузі. Звіт також доводить позитивний вплив безпечного робочого середовища на низку таких критичних для бізнесу показників, як лояльність колективу, залучення в робочі процеси, інноваційний підхід у роботі та креативність і загальна задоволеність співробітників. Не дивно, що якщо людина почувається в колективі безпечно й комфортно і не мусить витрачати енергію на те, щоби приховувати, ким вона є, то в неї зростатиме мотивація до плідної праці та, ймовірно, буде меншим бажання змінити місце роботи.

    Найкращі світові практики

    Отже, підштовхувати компанії та організації до більшої інклюзивности може усвідомлення факту економічної вигоди. А які ж є стратегії для заохочення приватних і державних установ до підтримки різноманіття в своїх колективах?

    Окрім внесення відповідних змін до національного законодавства для створення правових механізмів з метою протидії та запобіганню дискримінації (зокрема й на ґрунті сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности), існують також менш формальні інструменти.

    Однією з поширених практик є створення й популяризація рейтингів та індексів, у яких компанії змагаються за статус «більш інклюзивних». Прикладом такого індексу може бути Індекс корпоративної рівності (Corporate Equality Index), опитування провідних американських компаній і юридичних фірм, яке щороку публікує Фундація Human Rights Campaign. У 2023 і 2024 роках майже 1400 компаній взяли участь у цьому рейтингу лише в США. До речі, така сама ініціатива є в Україні, Український Індекс корпоративної рівності, національне дослідження корпоративних політик, правил та практик приватних і державних компаній щодо підтримки рівности й різноманіття, а також заборони дискримінації на робочому місці. Аналогом Індексу в країнах-членах ЄС є Хартія Різноманіття (Diversity Charter), підписуючи яку, організація зобов’язується докладати зусиль до створення різноманітного та інклюзивного робочого середовища. Важливо сказати, що брати участь можуть не лише приватні компанії та корпорації, а й державні структури.

    Окрім створення політик і процедур, ще одним поширеним способом підтримки включення ЛГБТ+ людей на робочому місті є створення мереж і груп всередині організацій або інституцій. Такі групи організовують для того, щоб ЛГБТ+ люди, працюючи в одній установі, мали безпечний простір для спілкування й обговорення своїх проблем, не почувалися самотніми в колективі і мали додаткові безпечні канали для озвучення своїх потреб керівництву компанії. Ці групи можуть бути частково чи повністю анонімними, на випадок якщо не всі співробітники з різних причин почуваються непевно щодо розкриття інформації про свою ідентичність. Крім того що групи можуть створюватися в межах однієї організації, вони можуть бути галузевими, як-от групи ЛГБТ+ поліцейських чи працівників сфери охорони здоров’я (або, як і в Україні, група ЛГБТКІ+ військових).


    Мал. 4. Представники Британської групи ЛГБТ+ поліцейських. Джерело.

    У випадках, коли важливо захистити особливо вразливі групи, однією з опцій може бути впровадження додаткових механізмів державного регулювання ринку праці. Трансгендерні люди залишаються однією з найбільш маргіналізованих та дискримінованих груп в Україні й за кордоном. Через обмежений доступ до медичних послуг, складні юридичні процедури та загальний високий рівень неприйняття в суспільстві багато з них не наважуються або просто не можуть дозволити собі процедуру трансгендерного переходу і далі живуть, маючи документи, які не відповідають їхній гендерній експресії, що часто унеможливлює працевлаштування і може підштовхнути до залучення в проституцію. Тим цікавіший приклад деяких латиноамериканських країн, уряди яких занепокоєні високим рівнем трансфобного насильства і розпочали програми з інклюзивности. Уругвай і Аргентина стали першими країнами в регіоні, які запровадили квоти на працевлаштування трансгендерних людей.


    Мал. 5. Фото з маршу за різноманіття в Монтевідео, Уругвай, 2014 р. Джерело.

    Уряд Уругваю в 2018 році та уряд Аргентини в 2020-му ухвалили законопроєкти, згідно з якими один відсоток позицій у державному секторі мають займати трансгендерні люди. Незважаючи на те, що механізм квот часто критикують за його недосконалість, громадянські активісти й активістки обох країн загалом підтримали ініціативу, сподіваючись, що вона приведе до підвищення видимості трансгендерної спільноти та приверне більше уваги до проблем. На жаль, поки що лише невелика кількість трансгендерних людей реально змогли обійняти такі посади, адже стикаються зі структурною нерівністю та дискримінацією дуже рано в своєму житті, що зменшує доступ до освіти й кваліфікації. Відтак адвокатують за освітні реформи та намагаються привернути більше уваги до проблем цієї групи.

    Консалтинг: як зробити ваше робоче місце безпечним та комфортним і для ЛГБТ+ людей

    Якщо ця стаття вас переконала і ви вже зараз замислюєтеся над тим, як можна зробити вашу компанію чи організацію комфортним місцем праці для всіх, зокрема для ЛГБТ+ людей, пропоную вам декілька простих кроків.

    1. Розробка і впровадження політик. 

    Деяким здається, що розробка політик чи процедур – лише марнування часу команди, який можна було б витратити продуктивніше. Насправді наявність таких політик, як антидискримінаційна або політика рівних можливостей, у яких чітко прописана неприпустимість будь-якої дискримінації в колективі (зокрема за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности), дає чіткий сигнал колективу про принципи та цінності організації. Звичайно, важливо, щоб у розробці політик брали участь працівники й працівниці компанії і щоб усі нові співробітники та співробітниці передусім ознайомлювалися з цими політиками та розуміли їх важливість для всіх членів трудового колективу.

    2. Освіта й підвищення поінформованости.

    Дуже часто люди поводяться нетактовно або несвідомо дискримінують інших через недостатню поінформованість. Підвищення обізнаности колег у питаннях сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности не має бути завданням самих ЛГБТ+ людей, які вже працюють у вашому колективі. Натомість проведення регулярних тренінгів для співробітників на тему різноманіття й інклюзивности, як і специфічні питання, які стосуються ЛГБТ+ спільноти, сприятиме розумінню та прийняттю ЛГБТ+ людей.

    3. Створення середовища підтримки.

    Як доводять українські та світові дослідження, створення середовища підтримки починається з керівництва організації. Якщо керівники компанії, відділів та підрозділів відкрито підтримують і заохочують інклюзивну культуру, де поважають та цінують різноманітність, а також не дозволяють пліток, некоректних жартів і цькування, як правило, підлеглі теж стають більш схильними до відтворення відповідних моделей поведінки та організаційної культури.

    4. Забезпечення гендерної рівности та рівних можливостей.

    Забезпечте за змоги доступність гендерно нейтральних вбиралень і роздягалень, використовуйте гендерно нейтральну мову в усіх офіційних документах і комунікаціях.

    5. Підтримка прав ЛГБТ+ сімей.

    Однією з найкращих практик для співробітників є гарантія того, що всі сімейні пільги (медичне страхування, відпустка для догляду дитини тощо) доступні для всіх незалежно від їхньої сексуальної орієнтації або гендерної ідентичности, що компанія визнає різноманітні партнерські взаємини, навіть якщо вони не є офіційно зареєстрованими.

    6. Відповідальність та прозорість.

    Важливим є впровадження механізмів для зворотного зв’язку від працівників і працівниць щодо питань інклюзивности й безпеки. Ваші працівники і працівниці мусять знати, що у випадку дискримінації чи утиску можуть звернутися по допомогу і що це не матиме для них негативних наслідків (особливо якщо до дискримінації або цькування вдається безпосереднє керівництво людини).

    7. Партнерство та зовнішні ресурси.

    Зрештою, безцінним ресурсом є партнерство з місцевими та національними ЛГБТ+ організаціями, які охоче нададуть вам підтримку та додаткові інформаційні й освітні ресурси для створення інклюзивного місця праці.

    [1] «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти», посилання: https://0f52f536-092c-43b1-93d5-39d5bc8afa0a.filesusr.com/ugd/ae7e39_d0e9ef8d605345e7bf6b2bd971dfded5.pdf?fbclid=IwAR1k4yRDCgVRiEmWDVMNdIDpA71xARwXDbLRSV7XZpBzpx8nQ5dUvqB0g4U

    [2] M.V. Lee Badgett, Kees Waaldijk, Yana van der Meulen Rodgers, The relationship between LGBT inclusion and economic development: Macro-level evidence, World Development, Volume 120, 2019, Pages 1-14, ISSN 0305-750X, https://doi.org/10.1016/j.worlddev.2019.03.011. (https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0305750X19300695)

    [3] Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), с. 10. https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf

    [4] Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), посилання: https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf

  • Невидимі злочини. Чому Україні потрібен законопроєкт №5488

    Невидимі злочини. Чому Україні потрібен законопроєкт №5488

    Уявіть собі, що ви йдете вулицею звичним маршрутом, заглиблені у власні думки. З навушників звучить улюблена пісня, яку раптом перериває крик ззаду. Ви ледь встигаєте зняти навушники, коли вас збивають з ніг, ви відчуваєте різкий біль від удару. Нападник вигукує образливі слова про вашу зовнішність, натякає на вашу сексуальну орієнтацію, коментує зачіску та одяг. Удари не припиняються, люди навколо чомусь не наважуються втрутитися, а ви не можете збагнути, чому він вас б’є, наче безкарний…

    Те, що сталося, має назву «злочин на ґрунті нетерпимости». Кожен такий випадок — не просто статистика, за ним стоїть життя людини, чиє базове право на безпеку було порушене.

    Ненависть, яка стосується кожного та кожної

    Злочини на ґрунті ненависти часто не пов’язані з особистою неприязню до конкретної людини, а радше відображають упередження й стереотипи щодо певної групи людей. Мотиви таких злочинів зазвичай стосуються невіддільних характеристик, які людина не може або не бажає змінювати. Це можуть бути національність, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність або інші особистісні ознаки.

    Упередження часто визначають вибір «жертви» або проявляються під час самого нападу. Наприклад, людина, яка просто випадково опинилася поруч із Прайдом, може стати об’єктом нападу лише через свою присутність на події, що викликала гнів нападників. Злочинці можуть націлюватися на правозахисни_ць або учасни_ць ЛГБТ+ спільноти, навіть не маючи особистої неприязні до конкретної людини, а через її ідентифікацію з певною групою. Або, скажімо, якщо власники крамниці вивісили райдужний прапор, це може стати приводом для вандалізму чи руйнування вітрини. Такі дії є безпосередньою та часто непередбачуваною загрозою, що робить боротьбу з цими злочинами особливо важливою.

    Злочини через мотиви ненависті є яскравим проявом соціальної несправедливости й дискримінації, яка негативно впливає не лише на конкретну людину, а й на суспільство загалом. Вони підривають довіру в спільноті та сприяють поширенню атмосфери страху та напруги.

    Ці акти агресії часто супроводжуються серйозним психологічним тиском і залишають тривалий травматичний досвід у постраждалих. Нападники прагнуть не лише завдати фізичної шкоди, але й підірвати впевненість людини у власній безпеці, що може негативно вплинути на психічний стан, соціальну активність та якість життя.

    Тому важливо розуміти, що боротьба з такими злочинами — це не лише питання захисту окремих груп, а й створення більш безпечного та інклюзивного суспільства, де кожна людина має право на життя без страху перед насильством і дискримінацією.

    Як війна посилює агресію до ЛГБТ+ україн_ок

    Агресія та ненависть глибоко коріняться в стереотипах і упередженнях, що існують у суспільстві. Ці установки формуються через виховання, освіту та медійний вплив. Негативні ставлення до певних груп людей можуть підкріплюватися релігійними, політичними або культурними переконаннями. Війна посилює ці установки, створюючи атмосферу страху й недовіри, що ще більше загострює соціальні конфлікти.

    Невизначеність і страх за майбутнє підштовхують людей до пошуку «ворогів» серед тих, що мають інший вигляд або по-іншому поводяться. В часи соціальної нестабільности і конфліктів представники ЛГБТ+ спільноти опиняються в особливо вразливому становищі через дискримінацію на базі сексуальної орієнтації, зовнішности, гендерної ідентичности.

    Протягом останніх двох років в Україні спостерігається тривожне зростання злочинів на ґрунті ненависти, зокрема гомофобії та трансфобії. В своєму звіті за 2022 рік Freedom House наголошує на почастішанні випадків насильства й дискримінації щодо ЛГБТ+ осіб під час війни. Зазначено, що війна посилила ксенофобські настрої та сприяла збільшенню злочинів на ґрунті ненависти. Проте реальна кількість таких інцидентів залишається невідомою через нерегулярний моніторинг і недостатню обізнаність постраждалих про свої права. Багато випадків насильства й дискримінації проти ЛГБТ+ людей не реєструють через недовіру до правоохоронних органів та потенційну загрозу повторної травматизації.

    У публікації «Становище ЛГБТК в Україні у січні — червні 2024 року» було зафіксовано 39 випадків таких злочинів, що вже перевищує показники за весь 2023 рік. Це зростання, ймовірно, пов’язане як із активізацією ЛГБТ+ організацій, так і з антиЛГБТ+ угрупованнями. Часто стаються випадки фізичного насильства, напади на ЛГБТ+ центри і активісток/активістів, а також умисне знищення чи пошкодження майна в межах заходів на підтримку ЛГБТ+ спільноти, таких як прайд-місяць і кінофестиваль Sunny Bunny. Варто зауважити, що ця статистика відображає лише розголошені випадки. Реальна кількість злочинів на ґрунті нетерпимости значно більша через труднощі в отриманні інформації з окупованих територій та загальні проблеми з документуванням таких випадків.

    Правоохоронні органи часто кваліфікують мотив ненависти як звичайні випадки завдання тілесних ушкоджень, не враховуючи гомофобний або трансфобний мотив. Лише два випадки притягнення злочинців до відповідальности з урахуванням мотиву ненависти за 2023 рік залишаються єдиними в судовій практиці України.

    Правовий вакуум у боротьбі з проявами нетерпимости

    В українському законодавстві бракує чітких визначень і специфічних покарань за акти насильства, мотивованих ненавистю до раси, національности, особливо сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности. Цей правовий вакуум дозволяє злочинцям уникати справедливого покарання.

    Експертки з департаменту адвокації Gender Stream зазначають, що універсальні статті кримінального кодексу не враховують особливості злочинів на ґрунті ненависти. Це призводить до того, що такі злочини вважають просто насильством або хуліганством без урахування мотивів. Отже, виявлення й розслідування дискримінаційних злочинів, які можуть мати більш глибокі соціальні причини, ускладнюються. Відсутність спеціальних підрозділів у системах МВС для таких справ також створює проблему, адже часто бракує досвіду й ресурсів для належного реагування.

    У законодавстві України вже є стаття, дотична до злочинів за дискримінаційною ознакою. Чинна стаття 161 Кримінального кодексу України визначає відповідальність за порушення рівноправности громадян залежно від їхньої расової, національної належности, релігійних переконань, інвалідности та інших ознак. Але ця стаття має кілька суттєвих обмежень, які ускладнюють ефективну боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. Зокрема, не містить конкретних згадок про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, що є критично важливими для захисту ЛГБТІК+ спільноти.

    Унаслідок цього випадки дискримінації та насильства проти ЛГБТ + осіб не отримують повної юридичної оцінки та покарання. Такі злочини вимушено залишаються поза увагою правоохоронних органів і судової системи. Це не лише ускладнює процес покарання злочинців, але й створює ситуацію, коли особи, які постраждали від дискримінації або насильства через свою ідентичність, можуть почуватися незахищеними законом, що, натомість, знижує їхню довіру до правової системи.

    Для ефективного розв’язання проблеми злочинів на ґрунті ненависти необхідно не лише доповнити статтю 161 Кримінального кодексу ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, але й забезпечити всебічний підхід до боротьби з такими злочинами.

    Законопроєкт №5488 як комплексна система протидії нетерпимости

    Законопроєкт №5488 був ініційований Кабміном України чинним прем’єром Денисом Шмигалем саме з метою впровадження кримінальної відповідальности за злочини на ґрунті ненависти. Його ухвалення стане важливим кроком у боротьбі з дискримінацією та насильством в Україні. Основна мета цього законопроєкту — створити правовий механізм, який дозволить чітко визначати й карати за злочини, мотивовані ненавистю на основі раси, національности, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичности або інших особистих характеристик. Цей законопроєкт не лише заповнює наявні прогалини в Кримінальному кодексі України, але й забезпечує правову основу для захисту вразливих груп населення, які часто стають мішенями для насильства й дискримінації.

    Законопроєкт №5488 пропонує комплексний підхід до боротьби з ненавистю. Це передбачає створення чітких механізмів для реєстрації і розслідування злочинів на ґрунті ненависти, навчання правоохоронців, розробку національних стратегій для протидії дискримінації та насильству, а також підвищення обізнаности суспільства. Для того, щоб забезпечити захист від подібних випадків, необхідно ввести систематичний моніторинг та оцінку ситуації.

    Громадські організації як рушійна сила змін

    Шлях до ухвалення законопроєкту №5488 в Україні виявився складним і тернистим. З моменту реєстрації в травні 2021 року цей документ пройшов численні обговорення, доопрацювання й перешкоди. Комітет з питань правоохоронної діяльности рекомендував його до ухвалення в травні 2023 року, але ще належить пройти чимало етапів, перш ніж законопроєкт набуде чинности чи навіть буде винесений на голосування.

    Наразі законопроєкт №5488 перебуває в порядку денному у Верховній Раді України. Його подальша доля залежить від голосування у другому і третьому читаннях, підписання головою Верховної Ради та затвердження президентом, а також від того, чи винесуть його взагалі на голосування. Громадський сектор не перестає активно працювати над підтримкою законопроєкту, залучаючи міжнародну допомогу та мобілізуючи ресурси для досягнення остаточного успіху. Повномасштабне вторгнення відкинуло увагу та пріоритет у просуванні законопроєкту №5488. Але вже з 2022 року адвокаційна робота була поновлена.

    У цьому процесі громадські організації відіграють критичну роль у промоції антидискримінаційного законодавства. Одна з провідних організацій у процесі адвокації №5488 — Gender Stream активно працює над просуванням законопроєкту. Впродовж останніх двох років команда Gender Stream на основі власної адвокаційної стратегії ініціювала створення коаліції правозахисних організацій для просування проєкту закону №5488, провела низку стратегічних зустрічей для його підтримки як в Україні, так і на міжнародній арені. Це, зокрема, зустрічі з європарламентар_ями та міжнародними організаціями, звернення до міжнародних інституцій, офіційні та неформальні зустрічі з ключовими особами в Україні та партнерами країни, робота з Європарламентом та Єврокомісією і тісне партнерство з Радою Європи, участь у тіньових звітах тощо. 

    З липня 2024 року Gender Stream увійшла до складу Експертної ради з питань дотримання рівних прав при представникові Уповноваженого з рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів. Це ще одна можливість впливати на ухвалення рішень і політичний контекст в Україні, щоби потреби та виклики ЛГБТ+ були враховані на державному рівні.

    Завдяки цим та іншим крокам у міжнародній адвокаційній діяльности Gender Stream просування законопроєкту №5488   пожвавилося. Станом на сьогодні результатами цієї роботи вже стали партнерства організації з народними депутат_ками, потужна робота з МВС, інформаційна підтримка Ради Європи, національних та міжнародних партнерів. Із офіційною позицією щодо необхідности ухвалення законопроєкту виступають окремі міністерства, Офіс омбудсмена, голова партії «Слуга Народу» Олена Шуляк, ряд народних депутатів і депутаток, а також міжнародні організації.

    Паралельно з адвокаційною роботою Gender Stream продовжує надавати допомогу постраждалим від злочинів на ґрунті ненависти. Маючи успішний досвід єдиного в Україні прикладу, де суд виніс вирок про злочин на ґрунті трансфобії, організація не перестаєсупроводжувати постраждалих, надаючи їм юридичну підтримку. Після ухвалення законопроєкту наші зусилля будуть зосереджені на забезпеченні його ефективної імплементації. Ми плануємо співпрацювати з державними установами для створення чітких інструкцій і протоколів для правоохоронних органів, що передбачатимуть кроки для реєстрації, розслідування та вирішення випадків злочинів на ґрунті ненависти. Це стане гарантією, що нові норми будуть правильно впроваджені на практиці та відповідатимуть міжнародним стандартам.

    Робота в цьому напрямку також триває: в квітні був підписаний меморандум про співпрацю між Gender Stream і Департаментом головної інспекції Національної поліції України, що дозволило створити робочу групу з превенції злочинів на ґрунті ненависти. Цей крок є важливим для забезпечення ефективного реагування на злочини і виявлення тенденцій дискримінації. Організація проводить тренінги і семінари для поліцейських, адвокатів, суддів та інших ключових фахівців, щоб забезпечити їх належну підготовку до застосування нових норм закону. Це також передбачає розробку навчальних матеріалів і ресурсів, які допоможуть краще зрозуміти вимоги та процедури, що будуть впроваджені.

    Міжнародний досвід боротьби з нетерпимістю

    Злочини на ґрунті ненависти – глобальна проблема. Навіть у країнах з високим рівнем захисту прав людини, таких як США, Канада або країни Західної Європи, вони трапляються регулярно. Проте ці країни мають розвинені правові механізми для протидії таким злочинам і забезпечення справедливости. Україна може багато чого почерпнути з їхнього досвіду, адаптувавши найкращі практики до своїх реалій.

    Міжнародний досвід боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти демонструє важливість комплексного підходу до цього явища, що включає законодавчі ініціативи, спеціалізовані органи й активну участь громадськости. В США, наприклад, існує Закон про злочини на ґрунті ненависті (Hate Crimes Prevention Act), ухвалений у 2009 році. Цей закон дозволяє розширити визначення злочинів на ґрунті ненависти, зокрема й насильство, вчинене через расову, релігійну, етнічну належність, сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Він також надає федеральним правоохоронним органам більше повноважень для розслідування таких злочинів і забезпечення належного покарання злочинців.

    У Європейському Союзі боротьба зі злочинами на ґрунті ненависти є частиною загальної стратегії захисту прав людини. Європейська Комісія постійно переглядає й удосконалює законодавство, що стосується таких злочинів, забезпечуючи його відповідність міжнародним стандартам. Наприклад, Директива ЄС 2012/29/EU про права жертв передбачає, що кожна країна-членкиня повинна мати чіткі правові норми, які охоплюють злочини на ґрунті ненависти, та забезпечувати адекватний захист постраждалих. Важливою складовою є також національні стратегії та програми, які підтримують розслідування й судове переслідування таких злочинів.

    Швеція є прикладом країни, яка систематично підходить до питання рівности й недискримінації. Уряд Швеції запровадив систематичну стратегію боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти, яка передбачає навчання правоохоронних органів, покращення обізнаности населення і запровадження чітких процедур для фіксації та розслідування таких злочинів. У Швеції також діє омбудсмен з питань рівности, який розглядає скарги на дискримінацію та проводить розслідування. Такий підхід сприяє зниженню рівня злочинів на ґрунті ненависти та підвищенню рівня довіри до інституцій.

    Нідерланди відомі своєю толерантністю та прогресивними законами щодо ЛГБТ+ спільноти. Уряд цієї країни активно працює над упровадженням програм інтеграції та толерантности, спрямованих на підвищення обізнаности про права ЛГБТ + осіб та боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. В Нідерландах діють спеціалізовані поліцейські підрозділи, які розслідують злочини на ґрунті ненависти, також існує система моніторингу таких злочинів. Завдяки цьому в країні вдалося значно зменшити кількість злочинів на ґрунті ненависти й створити безпечне середовище для всіх громадян.

    Канада є однією з країн, яка активно впроваджує антидискримінаційну політику та протидіє злочинам на ґрунті ненависти. Канадське законодавство передбачає суворі покарання за злочини, мотивовані ненавистю. Закон про права людини забороняє дискримінацію на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, а Кримінальний кодекс Канади містить положення про злочини на ґрунті ненависти. Ба більше, там діє програма підтримки жертв злочинів на ґрунті ненависти, завдяки якій надають психологічну допомогу та юридичні консультації. Такий підхід допомагає знизити рівень повторних злочинів і підтримує жертв у складних ситуаціях.

    Необхідний крок для євроінтеграції

    Ухвалення законопроєкту №5488 є необхідним кроком для євроінтеграції України, оскільки цей документ відповідає основним стандартам і вимогам Європейського Союзу щодо прав людини та антидискримінаційного законодавства. “Дорожня мапа” від UNDP показує, як саме усунути основні прогалини в українському представництві, використовуючи потенціал роботи громадянського суспільства, синергію рекомендацій міжнародних органів і волю урядових органів, котрі потенційно можуть очолити процес. Інтеграція чітких норм, які захищають права ЛГБТ+ осіб від дискримінації та злочинів на ґрунті ненависти, є невід’ємною складовою європейських принципів рівности та захисту прав людини. Імплементація таких стандартів не лише наближає Україну до європейського правового поля, але й демонструє її прихильність до загальних цінностей ЄС та прагнення до створення суспільства, в якому всі громадяни мають рівні права і можливості.

    Посібник з європейського антидискримінаційного права наводить низку прикладів дискримінаційних порушень за ознакою сексуальної орієнтації, що стосуються основних життєвих аспектів кожної людини: освіти, сімейного життя, соціальної допомоги і трудових відносин. Всі ці сфери мають бути захищені від дискримінації, і законопроєкт №5488 дозволить зробити це більш ефективно. Його ухвалення стане суттєвим кроком у розвитку української правової системи, що забезпечить захист ЛГБТ+ осіб на рівні з іншими вразливими групами.

    Окрім того, ухвалення проєкту закону №5488 сприятиме покращенню іміджу України на міжнародній арені, наголошуючи, що наша країна готова до системних змін і виконує свої зобов’язання перед міжнародними партнерами. Підтримка антидискримінаційних законів також створить більш сприятливі умови для розвитку бізнесу й соціальних ініціатив, оскільки інвестори та міжнародні організації зацікавлені в країнах з прогресивним та стабільним правовим полем.

    Важливо, що законопроєкт №5488 не тільки має значення для міжнародних відносин, але й відіграє ключову роль у забезпеченні соціальної стабільности в Україні. Він дозволить більш ефективно боротися зі злочинами на ґрунті ненависти, зміцнюючи правову захищеність уразливих груп населення та підвищуючи рівень безпеки в суспільстві. Це суттєво сприятиме покращенню якості життя, особливо тих, що потерпають від дискримінації та насильства.

    Ухвалення законопроєкту №5488 є не просто формальним кроком у вдосконаленні законодавства, але й потужним сигналом для всіх громадян, що Україна рішуче виступає проти дискримінації та насильства. Це законодавча ініціатива, яка не лише дасть захист ЛГБТ+ спільноті, але й підвищить рівень правової захищености всіх людей, які можуть стати жертвами ненависти через свою національність, релігію, гендерну ідентичність чи інші ознаки. Підтримка цього законопроєкту є важливою для створення суспільства, де кожен може почуватися безпечно, без страху зіткнутися з агресією або дискримінацією.

  • Стамбульська конвенція і протидія насильству: кроки України

    Стамбульська конвенція і протидія насильству: кроки України

    Навіщо Україні Стамбульська конвенція

    Одним із міжнародних договорів, навколо якого народжувалися численні міфи й стереотипи, тривали маніпуляції, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству і боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція). 

    Як на мене, це пов’язане з тим, що цей документ є ціннісним і цілісним. Він містить норми, які зобов’язують держави переглянути усталені практики протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству, передусім викорінити гендерні стереотипи. Адже стереотипи щодо «бажаної» чи «прийнятної» поведінки жінки або чоловіка в українському суспільстві є не просто шкідливими, а й призводять до толерування насильства та порушення права людини стосовно тих, які, на нашу думку, поводяться «невідповідно до правил», або ж стосовно тих, які мають менше влади, можливостей захисту тощо.  

    Марина Стародубська в своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» досліджує наш національний менталітет, культуру, цінності, що пояснює наше ставлення і сприйняття тих чи інших процесів у країні. Авторка зазначає, що на особистому рівні для українців найважливіша цінність — свобода (83,9%), проте в той самий час нижчою за свободу є справедливість (72,5%), а запит на гідність (60,4% ) та рівність (56,5%) із року в рік зменшується. 

    «Не дивно, що за таких умов домовлятися людям із різних спільнот (ми їх часто називаємо “бульбашками”) так складно, адже кожен прагне максимальної свободи вибору й вигоди для себе та не міркує про її справедливість чи доступність для інших».   

    Ми пройшли цей шлях гострих дискусій, розвінчування міфів і постали перед тим, що все-таки нам необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже в країні справді бракує інструментів протидії домашньому насильству та насильству стосовно жінок. 

    Ми зіткнулися з новими викликами, породженими повномасштабною війною росії проти України, зрештою, ми є тими, що впевнено крокують до ЄС, а отже, маємо приводити не лише своє законодавство у відповідність, але й працювати над тим, щоб системно змінювати підходи в роботі з постраждалими від гендерно зумовленого насильства на практиці. 

    Я почала працювати з постраждалими від домашнього насильства в 2007 році. На той час у нас діяв старий Закон України «Про попередження насильства у сім’ї». Практика застосування цього закону показала, що в нас недостатньо інструментів реагування на насильство, що саме поняття «насильство в сім’ї» значно обмежує коло осіб, яких можна притягти до відповідальности. 

    Наприклад, у той час за насильство неможливо було притягти до відповідальности колишнього чоловіка чи дружину, які не проживали разом і не мали спільного побуту, оскільки це не входило у визначення «сім’я» в розумінні Сімейного кодексу України. Також не було інструментів ізолювати кривдника від постраждалої особи. Правоохоронні органи часто нарікали на недостатність механізмів призупинення насильства й відсторонення кривдника, на недієвість наявних адміністративних заходів тощо. До 2017 року в Кримінальному кодексі України не було такого злочину, як «домашнє насильство». І якщо потерпіла не мала тілесних ушкоджень, кривдник міг понести лише адміністративну відповідальність, навіть якщо це насильство тривало роками. 

    У 2016 році була спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію і паралельно з цим ухвалити новий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і внести відповідні зміни в Кримінальний кодекс України. 

    Конвенція не була ратифікована, проте закон був ухвалений і паралельно з цим внесені зміни до Кримінального кодексу України. 

    Отже, з 2017 року в нас діє Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 126-1 Домашнє насильство, а також у статтях 152 КК та 153 КК України, які стосуються сексуального насильства, було впроваджене таке поняття, як «добровільна згода», відсутність якої означає, що було вчинене зґвалтування чи сексуальне насильство, не пов’язане з проникненням у тіло особи.

    Дуже важливим є й те, що у випадку вчинення будь-якого злочину стосовно  подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, це вважатиметься обтяжувальною обставиною, яка дає право суду застосувати більш суворе покарання. 

    Отже, українське суспільство на рівні законодавства змінило підходи до розслідування випадків домашнього насильства, які стали злочинами, а не лише адміністративними правопорушеннями.

    Здавалось би, навіщо нам ратифіковувати Стамбульську конвенцію, якщо ми й так ухвалили новий закон, внесли зміни до Кримінального кодексу і можемо працювати без Конвенції.

    Проте цього виявилося замало. На практиці почали виникати проблеми з розслідуванням випадків домашнього насильства, водночас ми не навчилися ідентифікувати й розслідувати сексуальне насильство, тому що нам складно зрозуміти, що таке концепція «добровільної згоди». 

    І тут ми повертаємося до того, що Стамбульська конвенція є ціннісним і цілісним документом. Не може запрацювати система, спрямована тільки на застосування формального підходу. Ухвалити закон недостатньо. 

    Нам важливо розуміти дух Стамбульської конвенції, адже недарма в ній мовиться про комплексний, системний і скоординований підхід до боротьби з явищами насильства стосовно жінок та домашнього насильства. 

    Формула 4P, закладена в змісті Стамбульської конвенції:

    Prevention — запобігання

    Protection — захист 

    Prosecution — переслідування 

    Coordination policies — скоординована політика

    Усі ці чотири напрямки мають паралельно розвиватися, бо інакше ми не досягнемо результату.

    Щодо цінностей і розуміння проблеми Стамбульська конвенція в своїй преамбулі окреслює основні корені та глибоке розуміння явища насильства стосовно жінок та домашнього насильства, а саме наголошує: 

    • реалізація de jure та de facto рівности між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок;
    • насильство стосовно жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил між жінками та чоловіками, яке призвело до домінування над жінками і дискримінації жінок чоловіками та до недопущення повноцінної емансипації жінок;
    • структурний характер насильства стосовно жінок як насильства за гендерною ознакою, а також те, що насильство стосовно жінок є одним із головних соціальних механізмів, завдяки якому жінок змушують зайняти підпорядковане положення порівняно з чоловіками.

    Долучаючись до держав, які прагнуть «створити Європу, вільну від насильства стосовно жінок і домашнього насильства», у червні 2022 року Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Стамбульської конвенції. 

    Цей важливий документ був прийнятий у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну. Варто звернути увагу, що в своїй преамбулі Конвенція наголошує на тому, що держави, ратифікувавши її, визнають «триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них» і з огляду на це домовилися впроваджувати заходи запобігання, захисту й переслідування за такі злочини та будувати скоординовану політику. 

    Імплементація Стамбульської конвенції: стан справ на початок 2025 року

    Попри повномасштабну війну, робота над імплементацією норм Стамбульської конвенції триває. Всі ключові сторони, а саме Уряд, парламент і громадські організації, продовжили роботу над аналізом та змінами до законодавства і паралельно з цим над зміною підходів у роботі всіх відповідальних суб’єктів.

    Важливо зазначити, що час із моменту ухвалення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік), внесення змін до Кримінального кодексу України в частині домашнього та сексуального насильства й донині показав нам, які прогалини виникли з огляду на практику застосування і що важливо врахувати як у роботі з приведення законодавства у відповідність, так і в роботі над формуванням підходів на практиці.  

    Необхідно усвідомити й зрозуміти, що закони — це живі документи, які шліфуються практикою їх застосування. 

    З часу ратифікації Стамбульської конвенції й донині була низка законодавчих та інших ініціатив, спрямованих на імплементацію норм. Про окремі з них, над якими працювали Міністерство внутрішніх справ, Національна поліція України, низка депутатів і депутаток, зокрема Марина Бардіна, Інна Совсун, Громадська організація «Ла Страда — Україна», Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», суддівська й наукові спільноти, згадаю в цій публікації. 

    19 грудня 2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок i домашньому насильству та боротьбу з цими явищами». 

    Можемо виокремити такі зміни, впроваджені цим законом: 

    • У статті 173-7 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання, в тому числі у сфері електронних комунікацій, а також стосовно особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності. До ухвалення цього закону в законодавстві України не було окремої статті щодо відповідальности саме за сексуальні домагання. На практиці такі дії кваліфікувалися як насильство за ознакою статі у КУпАП або ж як сексуальне насильство відповідно до ст. 153 КК України.
    • Насильство за ознакою статі виведене в окрему статтю 173-6 КУпАП. Отже, у нас тепер передбачена стаття 173-2 Вчинення домашнього насильства і окрема стаття щодо насильства за ознакою статі. Це дає змогу правильно кваліфікувати та збирати дані про вчинення правопорушення.
    • Окремо в статті 269 КУпАП наголошено, що якщо «домашнє насильство та насильство за ознакою статі було вчинене в присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди».

    Також 19 грудня 2024 року набув чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі”.

    Серед багатьох важливих положень цього нормативного документа хочу виокремити внесення змін до Сімейного кодексу України, а саме до статей 110 та 111, які дають право на звернення до суду із заявою про розірвання шлюбу в період вагітности дружини та у випадку наявности дитини до одного року, а також забороняють суду застосовувати примирення під час розлучення у випадку домашнього насильства. 

    Здавалося б, дуже прості норми про найважливіший принцип «добровільности шлюбу», проте водночас надзвичайно потужний спротив з боку в тому числі юридичної спільноти. 

    До прийняття цих змін подружжя (або тільки чоловік чи тільки дружина) навіть не могло звернутися до суду із заявою про розірвання шлюбу, якщо дружина перебувала в стані вагітности чи мала дитину до одного року. Якщо така заява була подана, суд відмовляв у відкритті провадження через формальні підстави. Тобто фактично чоловік і дружина втрачали право на доступ до правосуддя. І що важливіше, у випадку домашнього насильства саме кривдник, який намагався тримати потерпілу під контролем, користувався цією нормою як одним із способів неможливости розірвання шлюбу, а отже, залежности від нього. 

    Ну і, звісно, зловживання правом на примирення також часто використовувалося кривдником як спосіб тиску на потерпілу особу, тому з огляду на це у випадку розірвання шлюбу за наявности домашнього насильства таке примирення не може бути застосоване. 

    Надзвичайно важливим є законопроєкт, зареєстрований 9 грудня 2024 року, №12297 «Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення повноти імплементації положень міжнародного права з питань протидії домашньому та іншим видам насильства, у тому числі щодо дітей».

    Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, які існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції. 

    Законопроєктом, зокрема, пропонується врегулювати такі важливі питання: 

    • Дати визначення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Так, у нас із 2017 року в Кримінальному кодексі передбачена окрема стаття щодо вчинення домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), однак це не єдина стаття, за якою можуть притягти до кримінальної відповідальности за домашнє насильство. Наприклад, кривдник може завдати тілесних ушкоджень потерпілій уперше або вчинити побої чи мордування, чи інші злочини, які будуть пов’язані саме з домашнім насильством та відповідальність за які буде передбачена іншими статтями Кодексу. Тож для того, щоби підкреслити вчинення злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, важливо передбачити в Кримінальному кодексі поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Це важливо не лише для статистики, але й для права потерпілої особи та уникнення тиску з боку кривдника, який намагатиметься змусити потерпілу закрити справу. Після нововведень закрити справу, коли має місце кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством, стане неможливо навіть у випадку відмови потерпілої від заяви.
    • Пояснити, що варто розуміти під «систематичністю вчинення домашнього насильства», яке дає підстави говорити про кримінальну відповідальність. Адже на практиці виникали різні трактування систематичности.
    • Дуже важливо, що цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, у тому числі з використанням електронних комунікацій, що викликає у неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.
    • Окрема увага в законопроєкті привернена до застосування обмежувальних заходів у справах не лише з приводу домашнього насильства, але й сексуального.
    • Надзвичайно важливим питанням, яке до того вже намагалися регулювати іншими законопроєктами, є виключення справ домашнього насильства, зґвалтування, сексуального насильства з переліку справ приватного обвинувачення. Це означає, що не потрібно покладати відповідальність на потерпілу особу за відкриття кримінального провадження шляхом відповідного звернення. Це означатиме, що якщо правоохоронцям стане відомо про такі злочини з будь-яких джерел чи від будь-яких осіб, то вони зобов’язані відкрити кримінальне провадження і його розслідувати.

     
    З моменту реєстрації законопроєкту до часу його ухвалення, як показує практика, він може значно змінитися: одні норми можуть прибрати, а другі додати. Проте в теперішньому вигляді цей законопроєкт вирішує значне коло питань, що виникають на практиці та є вкрай необхідними для ефективного захисту та розслідування справ стосовно домашнього та сексуального насильства. 

    4 лютого 2025 року Комітет Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу надав свій висновок, згідно з яким цей законопроєкт відповідає вимогам Стамбульської конвенції, не суперечить праву ЄС та міжнародним зобов’язанням у сфері євроінтеграції. 

    Що ще потрібно зробити

    За два з половиною роки від часу ратифікації Стамбульської конвенції, в умовах війни зроблені значні кроки щодо її імплементації. Звісно, багато роботи ще попереду як на рівні законодавчого поля, так і на практиці впровадження.

    Нормативні документи є основою, проте їх застосовують люди, які працюють у правоохоронній, судовій, соціальній сферах, громадських організаціях тощо. Тому паралельно із законодавчими ініціативами необхідно впроваджувати підходи, орієнтовані на потерпілих, особливо забезпечувати локалізацію тих підходів і документів, які були сформовані на національному рівні. 

    Комплексна допомога потерпілій особі, уникнення повторної травматизації, комунікація із суспільством та руйнування стереотипів, що призводять до віктимізації та стигматизації постраждалих, є тим, з чим нам потрібно працювати. 

    Останні два роки «ЮрФем» у партнерстві з Офісом Генерального прокурора, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, за участі Міністерства соціальної політики та системи безоплатної правової допомоги і громадських організацій проводить щорічну конференцію “Правосуддя, орієнтоване на постраждалих від гендерно зумовленого насильства”. За її результатами ми зажди разом зі спільнотою формуємо наступні кроки. Зокрема, в 2023 році поставили собі завдання підготувати спільно з ОГП стандарти досудового розслідування справ домашнього насильства із застосуванням підходів, орієнтованих на потерпілих. Такі стандарти були підготовлені й представлені спільноті на конференції в листопаді 2024 року. 

    Окрім того, були виокремлені три блоки рекомендацій, які окреслюють наші наступні кроки.

    Перший блок — це питання інституційних змін. Під час одного з воркшопів суддя Віра Левко зазначила, що ініціативи тримаються на окремих людях, але важливо будувати інституційну пам’ять, посилювати ефективну взаємодію, співпрацю, в якій є не лише правоохоронний сектор, а й судово-медичні експерт(к)и, соціальні працівники/ці, система безоплатної правничої допомоги, громадські організації. 

    Має бути наскрізне включення підходу, орієнтованого на потерпілих.  Важливо пам’ятати про людські ресурси, які вичерпуються, тому потрібно думати про те, як підтримувати ментальний ресурс. 

    Другий блок рекомендацій — це підходи та внутрішні політики в роботі. Всі говорять про уніфікацію, стандартизацію підходів, процедур, документів щодо оцінки потреб і не тільки. Треба стандартизувати і водночас шукати підходи до кожної людини, бо кожна людина є особистістю.

    Третій блок — законодавство. Впровадження інституту адвоката й адвокатки за призначенням для потерпілих від гендерно зумовлених злочинів, розширення кола санкцій, поняття кримінальних проваджень, пов’язаних із домашнім насильством, систематичности. Ці питання на порядку денному й вирішуються. 

    У процесі імплементації важливо пам’ятати, що всі зміни творять люди для людей. Тому якщо виходитимемо з цього принципу, то зможемо не лише формально виконати вимоги до імплементації Стамбульської конвенції, але й перейняти її дух та сформувати орієнтовані на потерпілих механізми і послуги. 

  • Юридична vs репутаційна відповідальність: уроки з «справи Темляка»

    Юридична vs репутаційна відповідальність: уроки з «справи Темляка»

    Скандал навколо Костянтина Темляка: коротка хронологія подій

    9 серпня фотографка Анастасія Соловйова (Чорнобай) публічно звинуватила свого колишнього хлопця, актора Костянтина Темляка у багаторічному домашньому насильстві та приниженнях. Вона описала численні випадки фізичного та психологічного насильства. За її словами, Темляк піднімав на неї руку, шарпав за волосся, виламував руки, штовхав, контролював її життя, забороняв спілкуватися з друзями, носити відвертий одяг тощо.

    Анастасія оприлюднила фото з синцями на своєму тілі, відео з неадекватною поведінкою актора та скриншоти образливих листувань як докази насильства. Після цього музикантка Moonmanita заявила, що в 15-річному віці отримувала від Темляка непристойні пропозиції. Сам Темляк публічно підтвердив, що застосовував фізичну силу до Соловйової у їхніх стосунках, хоча на інші звинувачення, зокрема еротичні листування з неповнолітньою, поки не відреагував.

    Після того як ми, адвокати юридичної компанії Miller, стали представниками Анастасії, її офіційно визнали потерпілою у кримінальній справі. За нашої участи з нею провели першочергові слідчі дії. Ми зібрали й передали поліції факти, що свідчать не лише про насильство над нею, а й про інші випадки насильства щодо жінок і навіть про ймовірне розбещення неповнолітньої.

    Ситуація набула повторного розголосу саме напередодні церемонії вручення Національної кінопремії «Золота Дзиґа» 2025 року.

    Суперечлива реакція спільноти

    Рішення вручити премію викликало хвилю обурення у суспільстві та кінематографічній спільноті. Думки кінематографістів розділилися: частина вважала, що Академії слід було хоча б відкласти відзначення актора до завершення слідства, інші ж наголошували, що престижна нагорода має уособлювати не лише талант, а й моральний авторитет її власника.

    До критиків долучилася акторка Олеся Жураківська, членкиня кіноакадемії: у дописі вона різко засудила нагородження Темляка. На її думку, люди, які ухвалюють такі рішення, «знущаються з жертв і руйнують основи існування цивілізованого суспільства». Жураківська нагадала, що раніше в Україні вже траплялися подібні ситуації, наприклад, після звинувачень режисера Андрія Білоуса в сексуальних домаганнях тому все одно присвоєно вчене звання.

    Відмова від премії

    Сам Костянтин Темляк фактично підтримав вимоги спільноти — наступного дня після церемонії він добровільно відмовився від отриманої кінопремії. У офіційній заяві актор повідомив, що повертає нагороду, оскільки ситуація навколо його імені вимагає особистого та юридичного вирішення. Він вважає некоректним залишати собі відзнаку, що є символом публічного визнання, в такий момент, і хоче зосередитись на роботі та чесному проходженні всіх необхідних процедур розслідування.

    «Відмова від премії для мене є проявом поваги до кінематографічної спільноти, глядачів і самої відзнаки», — пояснив Темляк. Цю заяву позитивно сприйняли у мережі: багато коментатор_ів відзначили, що актор продемонстрував більшу відповідальність, ніж організатори премії, які фактично провалили цей репутаційний іспит.

    Після шквалу критики Українська кіноакадемія пообіцяла переглянути регламент премії. Виконавча директорка Ганна Мачух повідомила, що на момент голосування і вручення нагород — не передбачені інструменти для відкликання вже врученої премії. Тому зараз Академія проводить опитування серед своїх член_ів щодо можливості анулювати нагороду Темляка, і напрацює зміни до регламенту наступного року, щоб такі рішення можна було переглядати. У заяві Академії також підкреслили, що голосування по цій номінації відбулося до публікації звинувачень і відкриття провадження, а сам Темляк не є членом Академії. Водночас Кіноакадемія зобов’язалася оперативніше інформувати спільноту про свою позицію та дії у подібних випадках у майбутньому.

    Чому Академія провалила тест на репутацію та як треба було діяти

    По-перше, часу було більш, ніж достатньо.

    З моменту, коли 9 серпня були оприлюднені факти насильства, і до церемонії 13 вересня минуло 35 днів. Це понад місяць, протягом якого Академія могла скликати правління чи збори й ухвалити будь-яке рішення: принаймні, заморозити нагороду або заявити про її відкликання. Для порівняння: у Голлівуді реакції займали лічені дні.

    Після звинувачень проти Гарві Вайнштейна Американська кіноакадемія і BAFTA виключили його зі своїх лав протягом тижня. Netflix і Міжнародна телеакадемія скасували співпрацю та нагороду Кевіну Спейсі буквально за кілька днів після появи звинувачень. BAFTA відкликала нагороду Ноела Кларка одразу після журналістського розслідування The Guardian. У всіх цих випадках рішення були швидкими й принциповими — без вироків і без бюрократичних відмовок.

    По-друге, Академія — це приватна організація.

    Українська кіноакадемія зареєстрована як громадська організація (ГО). Відповідно до закону, громадські організації — це приватноправові об’єднання, які створюють приватні особи, а не держава. Вони не є органами влади й не обмежені принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Для них діє принцип приватного права: «дозволено все, що не заборонено». Це означає, що навіть без спеціально прописаних процедур Академія мала повне право діяти — ухвалити репутаційне рішення з міркувань етики й цінностей. Усі розмови про «немає інструментів у регламенті» чи «зміни тільки на наступний рік» — маніпуляція. Жоден закон не забороняв Академії швидко зібратися й ухвалити виняткове рішення. Так само робили їхні колеги на Заході: виключали, відкликали нагороди, розривали контракти без прописаних «попередніх процедур» — просто тому, що це вимагала ситуація.

    По-третє, Академія показала репутаційну «імпотенцію».

    Замість відповідальних дій, вона сховалася за ширмою неіснуючих «юридичних процедур», відсутності вироку суду, обіцянок публічної дискусії та змін на майбутнє. Це не захист цінностей, а відмова від них. Репутаційна відповідальність завжди була незалежною від юридичної: вона стосується не покарання в кримінальному сенсі, а довіри спільноти. І коли на кону престиж головної кінопремії країни, демонстрація принциповості мала б бути безумовною. Інакше відзнака дискредитується, а довіра до Академії падає.

    Правильний алгоритм дій був очевидний:

    1. Оперативне засідання правління чи загальних зборів.
    2. Чітка публічна позиція: нагорода заморожується чи відкликається.
    3. Захист власної репутації та солідарність із постраждалими від насильства.

    Це — стандарт світової практики, і саме цього очікувало українське суспільство. Академія ж, замість продемонструвати принциповість, обрала бюрократичну відмовку і втратила шанс довести, що в українській кіноспільноті справді діють цінності, а не формальності.

    Юридична та репутаційна відповідальність: у чому різниця

    Випадок із Темляком оголив ключову проблему: нерозуміння різниці між юридичною та репутаційною відповідальністю.

    Юридична відповідальність настає в межах правового поля — тобто коли винуватість особи доведена в суді або є офіційне рішення компетентних органів. Людину можна притягнути до кримінальної чи адміністративної відповідальності лише за наявності достатніх доказів, відповідно до процедури, з дотриманням принципу презумпції невинуватості. Це тривалий процес: спочатку розслідування, потім суд, вирок, який набуде законної сили тощо. Лише тоді держава застосовує покарання — наприклад, ув’язнення або штраф.

    Репутаційна відповідальність — зовсім інше явище. Це не про суд чи поліцію, а про реакцію суспільства, спільноти або професійного середовища на неприпустимі аморальні вчинки. Репутаційна відповідальність настає тоді, коли навіть без рішення суду людина несе наслідки для своєї кар’єри, статусу та стосунків із колегами через втрату довіри та поваги. Іншими словами, це своєрідний «санкційний механізм» громади: з такою особою можуть відмовитися співпрацювати, її можуть не допустити до певних проєктів, позбавити неформальних привілеїв чи навіть нагород.

    Відомі випадки в кіноіндустрії підтверджують, що репутаційні наслідки настають задовго до судових рішень. Так, після багатьох звинувачень голлівудських осіб у домаганнях чи насильстві, студії та організації розривали з ними контракти, незалежно від того, чи існували офіційні обвинувачення. 

    Ключове розуміння: репутаційна відповідальність не замінює юридичну, але й не залежить від неї. Не потрібно чекати рішення суду, щоб зробити морально правильний крок. Коли мова про нагороди, публічні почесті чи довіру аудиторії – установи та колеги мають право і навіть зобов’язані реагувати на серйозні обвинувачення, якщо ті видаються обґрунтованими.

    Презумпція невинуватости працює в кримінальному процесі, але у сфері репутації діє інший принцип: презумпція безпечного середовища. Спільнота повинна передусім дбати про безпеку і цінності своїх членів і членкинь, особливо, якщо йдеться про творчі колективи, навчальні заклади, театри чи кіноіндустрію, де важливий рівень довіри та взаємоповаги.

    Репутаційна відповідальність у світовому кінематографі

    У світовому кіно ця практика негайної реакції на обвинувачення давно стала нормою, особливо після руху #MeToo. Ба більше, статистика свідчить, що подібні репутаційні наслідки є масовим явищем. За даними Axios, з 2017 року сотні впливових чоловіків у різних галузях були звинувачені в сексуальних домаганнях або насильстві; принаймні 201 особа втратила роботу чи високі посади через ці звинувачення, тоді як реальних судових вироків за перші роки руху було лише кілька.

    Згадаємо кілька з таких прикладів:

    • Гарві Вайнштейн (США): Коли у 2017 році десятки жінок відкрито звинуватили відомого продюсера у сексуальних домаганнях та насильстві, він одразу втратив посаду голови власної копродукційної компанії, а Академія кінематографічних мистецтв і наук США одноголосно виключила його зі своїх лав. Це стало безпрецедентною репутаційною санкцією: правління Академії підкреслило, що повинен піти час «поблажливості до хижої поведінки» і встановлені жорсткі етичні стандарти. Зауважимо, що на момент виключення підозру Вайнштейну ще офіційно не пред’явили, але кіноспільнота не захотіла чекати.
    • Кевін Спейсі (США): У жовтні 2017 року низка чоловіків звинуватила Спейсі у сексуальних домаганнях. Індустрія відреагувала миттєво: сервіс Netflix зняв серіал «Картковий будинок» з ефірного розкладу, де Спейсі грав головну роль, а з фільму «Усі гроші світу» було перезнято всі сцени за участю Спейсі — з іншим актором. Всі ці рішення були ухвалені без усякої судової постанови — виключно через репутаційні ризики.
    • Бретт Ретнер (США): У листопаді 2017 року шість жінок звинуватили режисера Ретнера в сексуальних домаганнях і грубій поведінці. У відповідь студія Warner Bros. негайно розірвала з ним усі контракти та відмовилася продовжувати спільні проєкти. Після таких звинувачень Ретнер був фактично усунений від роботи у кіно і телевізії, хоча судових обвинувальних вироків у цій справі досі немає.

    Ці та аналогічні приклади з усього світу демонструють: у творчих індустріях репутація — це капітал. Сумнівна моральна поведінка призводить до негайних наслідків, навіть якщо юридичний процес ще не завершено або він неможливий. Після серйозних звинувачень організації часто обирають захищати свої цінності та учасників, накладаючи «кару суспільства» незалежно від суду.

    Навіщо потрібна репутаційна відповідальність?

    Світовий досвід показує, що репутаційні механізми — це спосіб саморегуляції суспільства, особливо там, де офіційний закон діє повільно або не може дати ради. Коли індустрія сама очищає свої ряди від людей, чия поведінка суперечить базовим нормам, вона тим самим:

    • Захищає потенційних постраждалих. Репутаційні санкції допомагають запобігти подальшим знущанням. Наприклад, відсторонення з роботи підозрюваного педагога-кривдника відразу після першої скарги убезпечить студентство навіть під час розслідування. У випадку Темляка його колишня дівчина зізналася, що мовчала роками через страх і сором. Система репутаційного контролю створює середовище, у якому постраждалі бачать реакцію спільноти й відчувають підтримку: їм легше говорити про пережите, знаючи, що їх почують та захистять.
    • Підтверджує декларовані цінності. Якщо організації заявляють, що «насильству не місце в індустрії», то логічним кроком є не підтримувати тих, кого звинувачують у насильстві. Інакше слова розходяться з діями.
    • Зберігає репутацію самої спільноти та бренду нагород. Престиж нагороди «Золота Дзиґа» або будь-якої іншої премії падає, якщо лауреатом стає людина із сумнівною моральною репутацією. Відзнака має асоціюватися з найкращими представниками професії не лише за талантом, а й за доброчесністю. Репутаційний контроль дозволяє захистити авторитет бренду та довіру публіки: якщо ігнорувати скандал, це може дискредитувати всю премію.
    • Сприяє змінам у суспільстві. Коли відомого актора або продюсера карають репутаційно, це слугує сигналом для всіх: так не можна, наслідки неминучі. Це профілактика для інших потенційних кривдників і своєрідна підтримка для тих, хто постраждав. Рух #MeToo досяг успіху саме тому, що викриття тягнули за собою швидкі наслідки, і культура поступово почала змінюватися.

    Підсумовуючи, ситуація з Костянтином Темляком стала своєрідним тестом для української кіноспільноти. Спочатку цей тест не було пройдено належним чином — відмовки перемогли моральні імперативи. 

    Головний урок: невинуватий до вироку — не означає гідний нагород чи довіри до вироку. Юридична відповідальність займе свій час і винесе вердикт, а репутаційна — вже зараз окреслює, що насильство і зловживання не матимуть виправдань у творчій спільноті, і що для захисту її цінностей не треба чекати печатки суду.