Одним із міжнародних договорів, навколо якого народжувалися численні міфи й стереотипи, тривали маніпуляції, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству і боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція).
Як на мене, це пов’язане з тим, що цей документ є ціннісним і цілісним. Він містить норми, які зобов’язують держави переглянути усталені практики протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству, передусім викорінити гендерні стереотипи. Адже стереотипи щодо «бажаної» чи «прийнятної» поведінки жінки або чоловіка в українському суспільстві є не просто шкідливими, а й призводять до толерування насильства та порушення права людини стосовно тих, які, на нашу думку, поводяться «невідповідно до правил», або ж стосовно тих, які мають менше влади, можливостей захисту тощо.
Марина Стародубська в своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» досліджує наш національний менталітет, культуру, цінності, що пояснює наше ставлення і сприйняття тих чи інших процесів у країні. Авторка зазначає, що на особистому рівні для українців найважливіша цінність — свобода (83,9%), проте в той самий час нижчою за свободу є справедливість (72,5%), а запит на гідність (60,4% ) та рівність (56,5%) із року в рік зменшується.
«Не дивно, що за таких умов домовлятися людям із різних спільнот (ми їх часто називаємо “бульбашками”) так складно, адже кожен прагне максимальної свободи вибору й вигоди для себе та не міркує про її справедливість чи доступність для інших».
Ми пройшли цей шлях гострих дискусій, розвінчування міфів і постали перед тим, що все-таки нам необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже в країні справді бракує інструментів протидії домашньому насильству та насильству стосовно жінок.
Ми зіткнулися з новими викликами, породженими повномасштабною війною росії проти України, зрештою, ми є тими, що впевнено крокують до ЄС, а отже, маємо приводити не лише своє законодавство у відповідність, але й працювати над тим, щоб системно змінювати підходи в роботі з постраждалими від гендерно зумовленого насильства на практиці.
Я почала працювати з постраждалими від домашнього насильства в 2007 році. На той час у нас діяв старий Закон України «Про попередження насильства у сім’ї». Практика застосування цього закону показала, що в нас недостатньо інструментів реагування на насильство, що саме поняття «насильство в сім’ї» значно обмежує коло осіб, яких можна притягти до відповідальности.
Наприклад, у той час за насильство неможливо було притягти до відповідальности колишнього чоловіка чи дружину, які не проживали разом і не мали спільного побуту, оскільки це не входило у визначення «сім’я» в розумінні Сімейного кодексу України. Також не було інструментів ізолювати кривдника від постраждалої особи. Правоохоронні органи часто нарікали на недостатність механізмів призупинення насильства й відсторонення кривдника, на недієвість наявних адміністративних заходів тощо. До 2017 року в Кримінальному кодексі України не було такого злочину, як «домашнє насильство». І якщо потерпіла не мала тілесних ушкоджень, кривдник міг понести лише адміністративну відповідальність, навіть якщо це насильство тривало роками.
У 2016 році була спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію і паралельно з цим ухвалити новий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і внести відповідні зміни в Кримінальний кодекс України.
Конвенція не була ратифікована, проте закон був ухвалений і паралельно з цим внесені зміни до Кримінального кодексу України.
Отже, з 2017 року в нас діє Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 126-1 Домашнє насильство, а також у статтях 152 КК та 153 КК України, які стосуються сексуального насильства, було впроваджене таке поняття, як «добровільна згода», відсутність якої означає, що було вчинене зґвалтування чи сексуальне насильство, не пов’язане з проникненням у тіло особи.
Дуже важливим є й те, що у випадку вчинення будь-якого злочину стосовно подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, це вважатиметься обтяжувальною обставиною, яка дає право суду застосувати більш суворе покарання.
Отже, українське суспільство на рівні законодавства змінило підходи до розслідування випадків домашнього насильства, які стали злочинами, а не лише адміністративними правопорушеннями.
Здавалось би, навіщо нам ратифіковувати Стамбульську конвенцію, якщо ми й так ухвалили новий закон, внесли зміни до Кримінального кодексу і можемо працювати без Конвенції.
Проте цього виявилося замало. На практиці почали виникати проблеми з розслідуванням випадків домашнього насильства, водночас ми не навчилися ідентифікувати й розслідувати сексуальне насильство, тому що нам складно зрозуміти, що таке концепція «добровільної згоди».
І тут ми повертаємося до того, що Стамбульська конвенція є ціннісним і цілісним документом. Не може запрацювати система, спрямована тільки на застосування формального підходу. Ухвалити закон недостатньо.
Нам важливо розуміти дух Стамбульської конвенції, адже недарма в ній мовиться про комплексний, системний і скоординований підхід до боротьби з явищами насильства стосовно жінок та домашнього насильства.
Формула 4P, закладена в змісті Стамбульської конвенції:
Prevention — запобігання
Protection — захист
Prosecution — переслідування
Coordination policies — скоординована політика
Усі ці чотири напрямки мають паралельно розвиватися, бо інакше ми не досягнемо результату.
Щодо цінностей і розуміння проблеми Стамбульська конвенція в своїй преамбулі окреслює основні корені та глибоке розуміння явища насильства стосовно жінок та домашнього насильства, а саме наголошує:
реалізація de jure та de facto рівности між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок;
насильство стосовно жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил між жінками та чоловіками, яке призвело до домінування над жінками і дискримінації жінок чоловіками та до недопущення повноцінної емансипації жінок;
структурний характер насильства стосовно жінок як насильства за гендерною ознакою, а також те, що насильство стосовно жінок є одним із головних соціальних механізмів, завдяки якому жінок змушують зайняти підпорядковане положення порівняно з чоловіками.
Долучаючись до держав, які прагнуть «створити Європу, вільну від насильства стосовно жінок і домашнього насильства», у червні 2022 року Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Стамбульської конвенції.
Цей важливий документ був прийнятий у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну. Варто звернути увагу, що в своїй преамбулі Конвенція наголошує на тому, що держави, ратифікувавши її, визнають «триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них» і з огляду на це домовилися впроваджувати заходи запобігання, захисту й переслідування за такі злочини та будувати скоординовану політику.
Імплементація Стамбульської конвенції: стан справ на початок 2025 року
Попри повномасштабну війну, робота над імплементацією норм Стамбульської конвенції триває. Всі ключові сторони, а саме Уряд, парламент і громадські організації, продовжили роботу над аналізом та змінами до законодавства і паралельно з цим над зміною підходів у роботі всіх відповідальних суб’єктів.
Важливо зазначити, що час із моменту ухвалення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік), внесення змін до Кримінального кодексу України в частині домашнього та сексуального насильства й донині показав нам, які прогалини виникли з огляду на практику застосування і що важливо врахувати як у роботі з приведення законодавства у відповідність, так і в роботі над формуванням підходів на практиці.
Необхідно усвідомити й зрозуміти, що закони — це живі документи, які шліфуються практикою їх застосування.
З часу ратифікації Стамбульської конвенції й донині була низка законодавчих та інших ініціатив, спрямованих на імплементацію норм. Про окремі з них, над якими працювали Міністерство внутрішніх справ, Національна поліція України, низка депутатів і депутаток, зокрема Марина Бардіна, Інна Совсун, Громадська організація «Ла Страда — Україна», Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», суддівська й наукові спільноти, згадаю в цій публікації.
Можемо виокремити такі зміни, впроваджені цим законом:
У статті 173-7 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання, в тому числі у сфері електронних комунікацій, а також стосовно особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності. До ухвалення цього закону в законодавстві України не було окремої статті щодо відповідальности саме за сексуальні домагання. На практиці такі дії кваліфікувалися як насильство за ознакою статі у КУпАП або ж як сексуальне насильство відповідно до ст. 153 КК України.
Насильство за ознакою статі виведене в окрему статтю 173-6 КУпАП. Отже, у нас тепер передбачена стаття 173-2 Вчинення домашнього насильства і окрема стаття щодо насильства за ознакою статі. Це дає змогу правильно кваліфікувати та збирати дані про вчинення правопорушення.
Окремо в статті 269 КУпАП наголошено, що якщо «домашнє насильство та насильство за ознакою статі було вчинене в присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди».
Серед багатьох важливих положень цього нормативного документа хочу виокремити внесення змін до Сімейного кодексу України, а саме до статей 110 та 111, які дають право на звернення до суду із заявою про розірвання шлюбу в період вагітности дружини та у випадку наявности дитини до одного року, а також забороняють суду застосовувати примирення під час розлучення у випадку домашнього насильства.
Здавалося б, дуже прості норми про найважливіший принцип «добровільности шлюбу», проте водночас надзвичайно потужний спротив з боку в тому числі юридичної спільноти.
До прийняття цих змін подружжя (або тільки чоловік чи тільки дружина) навіть не могло звернутися до суду із заявою про розірвання шлюбу, якщо дружина перебувала в стані вагітности чи мала дитину до одного року. Якщо така заява була подана, суд відмовляв у відкритті провадження через формальні підстави. Тобто фактично чоловік і дружина втрачали право на доступ до правосуддя. І що важливіше, у випадку домашнього насильства саме кривдник, який намагався тримати потерпілу під контролем, користувався цією нормою як одним із способів неможливости розірвання шлюбу, а отже, залежности від нього.
Ну і, звісно, зловживання правом на примирення також часто використовувалося кривдником як спосіб тиску на потерпілу особу, тому з огляду на це у випадку розірвання шлюбу за наявности домашнього насильства таке примирення не може бути застосоване.
Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, які існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції.
Законопроєктом, зокрема, пропонується врегулювати такі важливі питання:
Дати визначення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Так, у нас із 2017 року в Кримінальному кодексі передбачена окрема стаття щодо вчинення домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), однак це не єдина стаття, за якою можуть притягти до кримінальної відповідальности за домашнє насильство. Наприклад, кривдник може завдати тілесних ушкоджень потерпілій уперше або вчинити побої чи мордування, чи інші злочини, які будуть пов’язані саме з домашнім насильством та відповідальність за які буде передбачена іншими статтями Кодексу. Тож для того, щоби підкреслити вчинення злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, важливо передбачити в Кримінальному кодексі поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Це важливо не лише для статистики, але й для права потерпілої особи та уникнення тиску з боку кривдника, який намагатиметься змусити потерпілу закрити справу. Після нововведень закрити справу, коли має місце кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством, стане неможливо навіть у випадку відмови потерпілої від заяви.
Пояснити, що варто розуміти під «систематичністю вчинення домашнього насильства», яке дає підстави говорити про кримінальну відповідальність. Адже на практиці виникали різні трактування систематичности.
Дуже важливо, що цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, у тому числі з використанням електронних комунікацій, що викликає у неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.
Окрема увага в законопроєкті привернена до застосування обмежувальних заходів у справах не лише з приводу домашнього насильства, але й сексуального.
Надзвичайно важливим питанням, яке до того вже намагалися регулювати іншими законопроєктами, є виключення справ домашнього насильства, зґвалтування, сексуального насильства з переліку справ приватного обвинувачення. Це означає, що не потрібно покладати відповідальність на потерпілу особу за відкриття кримінального провадження шляхом відповідного звернення. Це означатиме, що якщо правоохоронцям стане відомо про такі злочини з будь-яких джерел чи від будь-яких осіб, то вони зобов’язані відкрити кримінальне провадження і його розслідувати.
З моменту реєстрації законопроєкту до часу його ухвалення, як показує практика, він може значно змінитися: одні норми можуть прибрати, а другі додати. Проте в теперішньому вигляді цей законопроєкт вирішує значне коло питань, що виникають на практиці та є вкрай необхідними для ефективного захисту та розслідування справ стосовно домашнього та сексуального насильства.
4 лютого 2025 року Комітет Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу надав свій висновок, згідно з яким цей законопроєкт відповідає вимогам Стамбульської конвенції, не суперечить праву ЄС та міжнародним зобов’язанням у сфері євроінтеграції.
Що ще потрібно зробити
За два з половиною роки від часу ратифікації Стамбульської конвенції, в умовах війни зроблені значні кроки щодо її імплементації. Звісно, багато роботи ще попереду як на рівні законодавчого поля, так і на практиці впровадження.
Нормативні документи є основою, проте їх застосовують люди, які працюють у правоохоронній, судовій, соціальній сферах, громадських організаціях тощо. Тому паралельно із законодавчими ініціативами необхідно впроваджувати підходи, орієнтовані на потерпілих, особливо забезпечувати локалізацію тих підходів і документів, які були сформовані на національному рівні.
Комплексна допомога потерпілій особі, уникнення повторної травматизації, комунікація із суспільством та руйнування стереотипів, що призводять до віктимізації та стигматизації постраждалих, є тим, з чим нам потрібно працювати.
Останні два роки «ЮрФем» у партнерстві з Офісом Генерального прокурора, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, за участі Міністерства соціальної політики та системи безоплатної правової допомоги і громадських організацій проводить щорічну конференцію “Правосуддя, орієнтоване на постраждалих від гендерно зумовленого насильства”. За її результатами ми зажди разом зі спільнотою формуємо наступні кроки. Зокрема, в 2023 році поставили собі завдання підготувати спільно з ОГП стандарти досудового розслідування справ домашнього насильства із застосуванням підходів, орієнтованих на потерпілих. Такі стандарти були підготовлені й представлені спільноті на конференції в листопаді 2024 року.
Окрім того, були виокремлені три блоки рекомендацій, які окреслюють наші наступні кроки.
Перший блок — це питання інституційних змін. Під час одного з воркшопів суддя Віра Левко зазначила, що ініціативи тримаються на окремих людях, але важливо будувати інституційну пам’ять, посилювати ефективну взаємодію, співпрацю, в якій є не лише правоохоронний сектор, а й судово-медичні експерт(к)и, соціальні працівники/ці, система безоплатної правничої допомоги, громадські організації.
Має бути наскрізне включення підходу, орієнтованого на потерпілих. Важливо пам’ятати про людські ресурси, які вичерпуються, тому потрібно думати про те, як підтримувати ментальний ресурс.
Другий блок рекомендацій — це підходи та внутрішні політики в роботі. Всі говорять про уніфікацію, стандартизацію підходів, процедур, документів щодо оцінки потреб і не тільки. Треба стандартизувати і водночас шукати підходи до кожної людини, бо кожна людина є особистістю.
Третій блок — законодавство. Впровадження інституту адвоката й адвокатки за призначенням для потерпілих від гендерно зумовлених злочинів, розширення кола санкцій, поняття кримінальних проваджень, пов’язаних із домашнім насильством, систематичности. Ці питання на порядку денному й вирішуються.
У процесі імплементації важливо пам’ятати, що всі зміни творять люди для людей. Тому якщо виходитимемо з цього принципу, то зможемо не лише формально виконати вимоги до імплементації Стамбульської конвенції, але й перейняти її дух та сформувати орієнтовані на потерпілих механізми і послуги.
Чи знаєте ви, що відбувається з жінкою, в якої почалися пологи так само добре, як це, здається, знають кіношники? За моїми відчуттями таємниця творення життя в масовій культурі передається рекурсивно з екранів до сценаристів і назад.
Що не так із обслуговуванням стереотипів і яка насправді роль жінки під час пологів? Це важливо, бо одного разу я завагітніла і дізналася, що весь цей час з усіх екранів мені брехали…
Міф перший: води відійшли, зараз почнуться пологи
Відходження вод — перша ознака того, що «почалося». Так було в Рейчел Грін і Фібі Буффе — персонажок, які складали опорні конструкції моєї підліткової ідентичности.
А в реальности, яку начебто зображують у маскульті, води дійсно відходять у першому періоді пологів, який триває (в першороділь) до вісімнадцяти годин. Овва! Колись у цьому проміжку це трапиться. Або ні. Або між відходженням вод і пологами минає тиждень — таке теж буває, хоч і нечасто. Так само нечасто, як і епічне відходження вод, популярне в кіно.
Для більшості жінок пологи починаються з (барабанний дріб) усвідомлення того, що почалися пологи. Жінка відчуває перейми, і їй треба зрозуміти — це чергові тренувальні чи «бойові».
А ще перейми не виглядають по-кіношному епічно: я, мої подруги і слухачки мого подкасту про вагітність, переживаючи перейми, гуляли в парках, забирали посилки з пошти чи рутинно вели прямі ефіри. А знаєте, чого ми не робили? Не хапалися за животи, різко згинаючись із криком: «Я народжую! Рятуйте! Швидку!». Початок пологів — це здебільшого нудно.
Міф другий: пологи — це швидкий процес
Вплив кіно і серіалів на мої очікування від власних пологів був настільки сильним, що я точно знала: між початком переймів і «я бачу голівку», як і в кіно, мине хвилин десять. Наукова інформація і хор лікарів не лунали так переконливо, як сцени з улюблених серіалів. Деніель із «Відчайдушних домогосподарок» ледве встигла дійти додому із сусіднього будинку, перш ніж почула крик новонародженого. Хіба я гірша?
Після трьох годин неболючих переймів я тарабанила в двері пологового так зухвало, наче вони незаконно утримують дитину всередині мене. Але правда в тому, що і медичні протоколи, і статистика були правдиві. Пологи для більшости — це не лише нудно, але й довго.
Ось вам історія про war-life balance і пологовий таймінг. Мої знайомі готуються до парних пологів. Вона в Києві, а він у ЗСУ за 400 кілометрів звідси. Коли вона зрозуміє, що пологи почалися, він мусить негайно приїхати в лікарню. Цей план реалістичний, бо 400 кілометрів — це п’ять годин у дорозі. Більшість перших пологів у цей таймінг не вкладаються.
Це, звісно, ламає велику кількість сценаріїв. Із останнього, “Потяг у 31 грудня”, де вагітна під час восьмигодинної подорожі з Києва до Львова встигає не тільки провести час без жодних ознак пологової активности, а й народити і відпочити після пологів у вагоні-ресторані.
Міф третій: народжувати — це лежати на спині й виконувати команди лікаря
Ось як пологи у фільмі «Аннет».
«Золотий стандарт» пологів маскульту — лежати на спині й кричати. Деякі, як Рейчел Грін чи вагітна з фільму «Потяг у 31 грудня», лежать навіть під час переймів і потуг. Шкоди в цьому стереотипі набагато більше, аніж може здатися на перший погляд.
Як мінімум тому, що ця позиція найболючіша для жінки. І так, коли ти народжуєш, буває більш боляче і менш боляче. Для цього треба рухатись і шукати, як тобі краще на кожному етапі. Це не моя думка — це поради сучасних медичних протоколів. І моя практика.
Тисячоліттями жінки народжували в тих позах, у яких їм було комфортніше це робити. Ситуація почала змінюватися у ХVІІІ столітті, коли пологи почали приймати в лікарнях, а лікарі-чоловіки поступово витіснили традиційних повитух. Жінок до медичних шкіл не допускали. Вважалося, що людина без пеніса не здатна розумітися на пологах. Звісно, звідки ж їй!
Чоловіки проголосили себе головними в питаннях народження: медичні втручання (як-от використання щипців) стали пріоритетними, а природний перебіг пологів часто ігнорувався.
Жінка перетворювалася на об’єкт, з якого лікарі діставали дитину. Ось такі неочікувані «досягнення» серед іншого приніс нам розвиток медицини. Лише в ХХ столітті жінки почали здобувати медичну освіту, а разом із цим право на суб’єктність у власних пологах.
Сучасна медицина радить лікарям заохочувати жінку рухатися під час пологів. Ми могли б дізнатися про це з кіно, але маскульт і досі орієнтується на стандарт ХVІІІ століття: розгублена й налякана жінка на лопатках і герой-рятівник, який нею «народжує».
Саме так було в «Потязі у 31 грудня», де роділлю поклали на лопатки на столі вагону-ресторану. Уявіть себе на спині на столі у вагоні-ресторані з розведеними ногами. Зручно? А тепер додайте рух потяга і потуги. Неймовірно, правда?
Гірше тільки те, що жінку героїчно рятує чоловік, який телефонує ще трьом чоловікам. Жінок, які мають дітей, звісно, ніхто про пологи не питає.
Продовжуючи мислиннєвий експеримент, припущу, що пологи в потязі могли б пройти так: дівчина лишилась би в своєму купе, саме туди прийшла б людина, щоб допомогти їй, і навряд чи роділля лізла б на стіл за наявности ліжка.
Чому важливо показувати суб’єктність жінки під час пологів
А не лише залякувати страхом і болем, від якого жінок героїчно рятують.
Підімо від зворотного: з якою метою ми маємо залякувати жінок? Показувати, як людина вмить втрачає усякий контроль, сподіваючись, що хтось скаже їй, як рятуватися. Щоби що? Страх — це адреналін, він сповільнює пологову діяльність. Хіба не краще, коли жінка, переступаючи поріг лікарні, не є заляканою, не перебуває в очікуванні жаху, а має можливість подумати: чи має/може мені бути комфортно під час пологів? Як? Чи маю я право рухатися, пити, їсти (пологи можуть тривати 20 годин, врешті)? Чиї потреби на пологах головні – мої чи лікарів?
Відповідь на останнє питання ключова: якщо головні — лікарі/лікарки (або ті, що приймають пологи), то, можливо, доведеться коритися їм, навіть якщо вони чинять наді мною насильство (кричать, втручаються в пологи без моєї усвідомленої згоди, тиснуть на живіт, забороняють рухатися, визначають спосіб, у який відбуватимуться пологи проти моєї волі). Це все акушерське насильство, порушення прав роділлі, неприпустима поведінка медперсоналу. І про це теж важливо знати «до».
Я вірю і знаю, що на пологах головною є жінка, бо, врешті-решт, вона єдина людина, без якої пологи не відбудуться. Всі інші присутні тільки для того, щоб полегшити її досвід, підтримати, допомогти. І врятувати у тих рідкісних ситуаціях, коли це справді необхідно.
Такі пологи, до слова, теж показують у серіалах.
Наприклад, This Is Us. Через форс-мажор героїня Бет народжує вдома. Вона знаходить зручну позицію (о диво, не на спині на обідньому столі, на відміну від Пайпер Галлівел, наприклад). І ніхто її героїчно не рятує, її підтримують інша жінка та її чоловік.
Що робити. Консалтинг для кіноіндустрії і не тільки
Маскульт має визнати свій вплив на формування уявлень жінок про пологи і перестати експлуатувати екстрені пологи й застарілі практики. Це дозволить зрозуміти, що штампи про безпорадну жінку, якій потрібні рятівники-лікарі, лише закріплюють культуру страху і підсилюють толерування акушерського насильства.
Сценарист(к)ам і режисер(к)ам, перш ніж писати й знімати сцени пологів, варто дослідити тему. В кіно є консультанти з криміналістики, медицини, бойових мистецтв, то чому пологи досі «малюють» із серіального шаблону? Візьміть консультацію в акушерок, лікарок, доул, подивіться, врешті, документалки про медикалізацію пологів, спитайте в ChatGPT, які штампи про пологи не відповідають дійсности.
Глядачки теж мають голос. Ми можемо ділитися історіями власних пологів. Здається, це крапля в морі, але кожна історія може стати цеглинкою, з якої інша жінка зможе побудувати свою впевненість. Ми можемо коментувати й розбирати сцени пологів у фільмах та серіалах, запитувати, чому вкотре героїня кричить від болю, а їй не пропонують знеболення, чому лікарі поводяться, ніби вона не має права голосу. Попит створює пропозицію.
Маскульт не просто відтворює реальність — він її конструює. Тож якщо ми не хочемо бачити заляканих жінок, готових до насильства в пологових, то, може, варто показувати не лише пологові горори? Страх блокує пологову діяльність. А от сприяє її відновленню відчуття безпеки, власної сили і спокою. Хороші слова для опису пологів, шановні творці масового контенту.
У червні-липні 2025 року «Гендер в деталях» в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center for Disaster Philanthropy реалізували проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» — кампанію з підтримки ЛГБТ+ людей та надання видимості їхнім досягненням і щоденним викликам. Ми об’єднали ряд українських бізнесів навколо ідеї наскрізної підтримки. Це була спроба показати: прайд — це не лише марш або разова акція, це щоденність, і ЛГБТ+ люди існують, творять, воюють, кохають в цій щоденності, не маючи базових прав, як інші люди.
Чому саме ця ідея?
Назва і відповідно слоган «Ми були. Ми є. Ми будемо» став основою кампанії, адже він говорить про тяглість. ЛГБТ+ люди завжди були частиною української культури, історії та мистецтва. Так само вони творять українську історію сьогодні — на фронті, у бізнесі, у волонтерстві, поруч із усіма. Вони будуть у майбутньому, яке ми спільно будуємо.
У час війни, коли частину суспільства намагаються витіснити або маргіналізувати, важливо нагадати: видимість і підтримка — це не розкіш, це питання гідності й права на життя.
Як долучився бізнес?
До кампанії приєднались декілька українських бізнесів — і це було більше, ніж просто партнерство. У час, коли відкрита підтримка ЛГБТ+ людей в Україні все ще потребує сміливості, кожна з цих компаній зробили важливий крок: сказали своїм клієнтам «ви не самі».
Наприклад, разом із видавництвом «Лабораторія» ми розповідали про книги, які створюють простір для дослідження, у тому числі — себе. Видавництво «Лабораторія» послідовно підтримують ідеї рівності прав як в україномовних виданнях, так і в перекладах, тож добірка їхніх книг стала надзвичайно різноплановою. Серед інших можна згадати співпрацю із проєктом «Агенти крові», адже «Кров не про гендер, кров про життя», і разом з ними до Дня донора ми проаналізувати стереотипи та заборони на донацію для трансгендерних людей.
Усі ці дописи, добірки інформації і навіть лаконічні символічні публікації разом стали знаками безпеки та підтримки для ЛГБТ+ людей, які щодня шукають простір, де можна дихати вільно.
Що ми отримали?
Ця кампанія стала не лише кількома публікаціями чи добірками — вона стала символічним знаком часу. «Ми були. Ми є. Ми будемо» відгукнулося як у тих, хто належить до ЛГБТ+ людей, так і у тих, хто просто хоче бачити Україну відкритою і сильною. Люди впізнавали знайомі бренди й логотипи, і це викликало у них відчуття безпеки: якщо навіть бізнес наважується сказати це вголос, значить, ми рухаємося вперед.
У соцмережах кампанія отримала багато теплих слів — коментарів, повідомлень, реакцій. Для когось це було перше нагадування, що Прайд-місяць існує навіть під час війни. Для когось — несподіваний момент підтримки від улюбленої компанії. Для самих бізнесів це стало важливим досвідом: публічно заявити про солідарність, попри ризики і можливі хейтерські коментарі.
Такі кроки не завжди вимірюються цифрами охоплень чи статистикою тематичних продажів. Їхній справжній результат — у зміні атмосфери та ставлення, у відчутті, що ЛГБТ+ люди є видимими й бажаними у публічному просторі. І саме це є найбільшою цінністю: кампанія відкрила двері для розмови, яка ще вчора здавалася занадто ризикованою.
Розмова триває
Ми створили практичні інструменти, які залишаються й після завершення кампанії:
Брендбук із візуальними рекомендаціями, що допомагає бізнесам говорити про Прайд і ЛГБТ+ підтримку сучасною, стильною мовою, без кліше і банальностей, а також дозволяє об’єднати компанії в спільній комунікації. Саме в такій стилістиці були підготовлені всі наші спільнодописи. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
Текстовий брендбук, який дає готові покрокові рекомендації, як писати про ЛГБТ+ людей поважно і коректно, уникаючи стереотипів та образливих формулювань, а також демонструючи наскрізну підтримку. Це не просто набір порад, а своєрідна мапа тональності, яка дозволяє бізнесу приєднуватися до розмови впевнено й без страху зробити помилку. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
Загальна мапа дружніх бізнесів по Україні, де зібрані ті, хто вже сьогодні відкрито заявив: «Ми з вами». Ця мапа — більше, ніж перелік адрес книгарень чи інший магазинів. Це мережа безпечних просторів, які утворюють нову географію солідарності. Переглянути дружні бізнеси поруч можна за посиланням.
Таким чином, «Ми були. Ми є. Ми будемо» стало проєктом, який вийшов за межі Прайд-місяця. Він дав людям відчуття, що зміни можливі, що навіть кілька сміливих бізнесів можуть запустити суспільну дискусію. Ми не зупиняємося на цьому: брендбук, тексти та мапа залишаються інструментами, які працюватимуть далі, і доступні до постійного використання і у наступні роки, адже Прайд — це не дата в календарі, а цінність, яку ми втілюємо щодня.
Проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» створено в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center For Disaster Philantropy. Зміст не обов’язково відображає погляди цих організацій.
Осмислюючи хронологічну ретроспективу й тривалу еволюцію українського жіночого руху, зазвичай згадують його визначних засновниць – Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Софію Русову, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську, а згодом Мілену Рудницьку, Олену Кисілевську, Костянтину Малицьку та інших. Водночас за лаштунками перших емансипаційних змагань українського жіноцтва стояла й вагома чоловіча передісторія та діяльна підтримка авторитетних «апологетів жіночої квестії».
Феміністичні ідеї Кобринської в Галичині вже мали своїх попередників серед чоловіків – Миколи Ганкевича, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Василя Полянського, Івана Франка, Володимира Шухевича. Проте ця чоловіча рецепція жіночого руху була ідеологічно маркована подекуди соціалістичними гаслами й залишалася концептуально неоформленою в суспільстві. Серед прихильників не було одностайности щодо суті жіночого питання та шляхів його реалізації.
Показовим є лист Франка до Михайла Павлика (бл. 10 жовтня 1879 р.), де він застерігає від виокремлення жіночого питання з інших суспільних проблем: «Ані питання жіноче у нас не визначується особливо різко з-поміж прочих питань, — противно, воно перед многими геть-геть уступає назад (господарство людове, школи і т. д.), ані тим, що ми говорили торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі з наших навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі» [17: т. 48, с. 214]. Далі Франко висловлює переконання, що на світоглядний розвиток жіноцтва ефективніше впливати через точні науки, аніж через літературу побутового життя: «Вірте мені, що з жінок, особливо молодших, ви швидше поробите соціалісток при помочі фізіології та економічної теорії, ніж при помочі хоч би й як досадливих образів з жіночого життя» [17: т. 48, с. 215].
Попри обережні характеристики Івана Франка як профемініста — людини, яка поділяє феміністичні погляди, хоча й не належить до самого руху, в його життєтворчости та суспільній діяльности знаходимо чимало підтверджень щирої прихильности до ідей жіночої емансипації. Франко випереджав суспільні уявлення про роль жінки, обстоював потребу жіночої освіти, рівноправности, економічної незалежности, підтримував і наставляв початкуючих письменниць, активно взаємодіяв із відомими феміністками, трактував і популяризував жіноче питання в листуванні, публіцистиці, художніх творах. Як слушно зазначає Марта Госовська, Франка часто незаслужено маргіналізують у дискурсії українського фемінізму [4: 273]. Цікаво, що сам Франко терміном «фемінізм» не послуговувався, натомість активно вживав його семантичні варіанти: «жіноче питання», «жіноча справа», «емансипація», «рівнорядне становище», «рівноуправнення».
Обкладинка книжки Ірени Книш «Іван Франко та рівноправність жінки»
Про Франкову роль у започаткуванні й популяризації ідей українського жіночого руху в різних контекстах писали Лариса Бондар, Марта Богачевська-Хомяк, Марта Госовська, Ірена Книш, Богдан і Наталія Тихолози, Алла Швець, Катерина Шмега та інші. Осмислюючи профіль Франка-профемініста, в цій статті я спробую показати, як через власну творчість, громадську діяльність і співпрацю з діячками жіночого руху він наближав зародження українського фемінізму, впливав на концептуалізацію й поширення своїх ідей, з ким із відомих жінок найбільше співпрацював, які емансипаційні ідеї підтримував, а які критикував, наскільки Франкові погляди суголосні з сучасним розумінням фемінізму.
Ідеями жіночої емансипації Франко зацікавився в середині 1870-х років ще студентом Львівського університету, перебуваючи тоді на хвилі своїх соціалістичних захоплень. Про жіноче питання він не раз листовно дискутував із найближчим побратимом і таким самим прихильником рівноправности Михайлом Павликом, задумавши навіть спільно перекласти тогочасний популярний маніфест фемінізму Стюарта Мілля «Поневолення жінок». Прикметним у цьому плані є лист Михайла Павлика до Франка в травні 1877 року, в якому він напучував приятеля, аби той застеріг своїх знайомих сільських панянок від «підневільного заміжжя», натомість заохотив їх до інтелектуального розвитку літературної праці, збирання етнографічних матеріалів. «Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені — якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити», — нарікав Павлик на недостатнє усвідомлення молодими паннами власної особовости, які звикли в усьому «потакати мужчинам», не виявляючи «ні свого імени, ні погляду, ні волі, ні роботи, нічого в світі» [5: 74–75].
З раннього дитинства Франко виніс високий пієтет і повагу до жінки, що згодом трактував як одну з ознак національної ментальности. В своїх художніх споминах «У столярні», спостерігаючи за родинами дрогобицьких ремісників, письменник відзначив помітну «духову перевагу над мужами» жінок, які завдяки своєму хистові провадити домашнє ґаздівство, виховувати дітей, вести справи чоловіків поступово «набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі». Франко згадував: «Я виніс враження, що жінки в цих родинах займають, коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленим язиком» [17: т. 21, с. 182–183].
Ольга Рошкевич
Важливі засновки феміністичних ідей у дусі позитивістичного світогляду й модерних на той час ідей жіночої рівноправности Стюарта Мілля прострумовують у Франковому листуванні з його нареченою Ольгою Рошкевич. Властиво, згаданий його лист від 20 вересня 1878 року сприймається не як любовне послання, а радше як ґрунтовна антропологічна й соціологічна студія, в якій молодий Франко свідомо маніфестує ідею соціальної та гендерної рівноправности в поглядах на взаємини чоловіка та жінки, інституцію подружжя, ідеал жінки: «Я признаю для женщини право і обов’язок зовсім рівного розвою і становища в суспільності, як і для мужчини» [17: т. 48, с. 116]. В цьому самому контексті він представляв Ользі Рошкевич свою візію новочасної ідеальної жінки: «Ідеал мій є женщина в повнім значенні слова, женщина — чоловік [тобто людина. — А.Ш.], женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана…, а впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру — і се ввесь мій ідеал» (лист до О. Рошкевич від 28 грудня 1878 р.) [17: т. 48, с. 134].
Цікаво, що орієнтовно в той самий час, наприкінці 1870-х років, Франко виношував ідею формування в Галичині, зокрема у Львові, дієвого жіночого осередку, який би став у авангарді новочасних емансипаційних рухів, як це було, за його спостереженнями, в знаменитих політично-літературних салонах Франції, коли «історичні славні кружки людей творилися довкола геніальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь і др.» [17: т. 48, c. 132]. Захоплений новими течіями у Європі, Франко з побратимами ініціював проєкт майбутнього жіночого осередку ідейних однодумниць, щоправда, бідкаючись, що поки «в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львові» [17: т. 48, c. 132]. Утім Франкова ідея створити жіноче товариство зреалізується щойно через шість років, у грудні 1884-го, коли за його істотного організаційного сприяння і медійного супроводу в Станіславові постало «Товариство руських женщин».
Франкова студія «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) — одна з перших праць в історії жіночого питання
Обкладинка видання «Жіноча неволя в руських піснях народних»
Цією студією Франко фактично заклав основи нового підходу до осмислення жіночої проблематики в широкому соціально-економічному та звичаєвому зрізі, що згодом засадничо виявиться в настановах жіночого руху та сприятиме формуванню феміністичної думки в українській культурі. Уже в першому реченні цієї праці Франко наголошує, що «мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками». А далі, стверджуючи, що «русько-український народ після сеї міри покажеться високо культурним у відношенні до других сусідніх народів» [17: т. 26, с. 210], Франко акцентує на тому, що повага до жінки, її рівноправне становище в родині та суспільстві є не лише моральною, а й цивілізаційною цінністю, яка вирізняє українців з-поміж інших національних спільнот. Така позиція Франка є важливою для розуміння його профеміністичних поглядів.
Базуючись на мотивах народних пісень, які образно називає «жіночими невольничими псальмами», Франко аналізує різноманітні форми поневолення жінки: примусове заміжжя, знущання свекрухи, страждання поруч із нелюбом чи чоловіком-п’яницею. Водночас, як проникливий соціолог і економіст, він прагне знайти глибинні суспільні причини «жіночої недолі» та, спираючись на позитивістичні теорії, доходить висновку, що «її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних на життя родинне» [17: т. 26, с. 244–245]. Саме тому дослідник висловив сподівання, що з послабленням соціального й економічного гніту жінки зможуть вільно розвиватися разом із поступом усього народу.
У цій праці, написаній за рік до офіційного створення першої жіночої організації, Франко вже передбачив симптоми новітніх емансипаційних зрушень у суспільстві: «Доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі» [17: т. 26, с. 211]. Заснування 8 грудня 1884 року «Товариства руських женщин» і стало саме цим суспільним переломом, який маніфестував появу нової жіночої спільноти.
Знайомство Франка з Наталією Кобринською
Наталія Кобринська
Знайомство Франка з Наталією Кобринською стало подією, що мала визначальний вплив на історію українського жіночого руху та заклала підґрунтя для їхньої подальшої тісної співпраці. Обмінявшись до того кількома листами, Франко з Кобринською запізналися 7 серпня 1884 року на вічі українських студентів у Коломиї, яке відбувалося в межах мандрівки української молоді селами Підгір’я. Саме на цьому вічі жіноче питання набуло чи не першого публічного розголосу в Галичині у виступах учительок Емілії Ничай та Анни Підляшецької, а також відомого члена студентського товариства «Січ» Василя Полянського. Натхненний цими ідеями, Франко опублікував інформаційний звіт про коломийське віче, заявивши про потужну активізацію галицького жіноцтва: «Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий рух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що й в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору» [5: 120].
Роль Франка в заснуванні «Товариства руських женщин»
Надалі Франко всіляко сприяв створенню першої жіночої організації в Станіславові – «Товариства руських женщин». Як згадувала Кобринська, «З мужчин інтересувався Товариством найбільше Франко» [6: 322]. Як тогочасний кореспондент львівської газети «Діло», він забезпечив цій події потужний медійний супровід: опублікував статут станіславівського товариства, анонсував та звітував про перші його збори, зумисне дбаючи про публічність та масштабність цього заходу, а згодом надрукував вітальну промову Кобринської, виголошену на установчих зборах товариства (Діло. 1884, № 148, с. 1–2; 1885, № 4). Такі дописи посилювали суспільний резонанс події.
В анонсі перших зборів «Товариства руських женщин» Франко патетично відзначав суспільну важливість жіночої консолідації й активізму: «Єсть се правда, стверджена многими і очевидними доказами, що тілько той народ здужає оснувати тривале і повне життя національне, у котрого женщини перейняті свідомостею і ідеалами того життя… Годі в наших часах заперечити великого і важного впливу женщин на загальний хід людської мислі і праці» (Діло. 1884. № 134).
Від часу заснування «Товариства руських женщин» за активної підтримки й присутности на цьому заході Франка його сучасники й біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи письменникового життєпису — участі в зародженні жіночого руху в Галичині. Мав рацію Іван Куровець, коли писав, що Франко «палкими дискусіями дав почин до емансипаційного руху серед нашого жіноцтва» [11: 98].
Саме завдяки Франковим пресрелізам тепер вдається реконструювати, як відбувалися перші установчі збори товариства. У вщерть заповненій головній залі станіславівського товариства «Руська бесіда» зібралися жінки з різних місць Галичини: «Виділи ми там обіч молоденьких красавиць, також поважні віком і жизненним досвідом пані, з молодим жаром і невигасною щиростею принимаючих участь в здвигненню нового діла» (Діло. 1884. № 134). «Також мужчини з другої кімнати через отворені двері прислухувались ходові нарад» (Діло. 1884. № 138). Загалом за офіційними даними до організації тоді зареєструвалися 95 членкинь, а протягом першого року діяльности товариства їх кількість становила 125. У «жіночій» залі з чоловіків був присутній тоді лише Франко, маючи місію зачитати 37 вітальних телеграм на адресу «Товариства руських женщин». Як поет, він також урочисто привітав новозасновану жіночу інституцію власною поетичною присвятою «Женщина (алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові)». Зокрема, там були такі слова:
З богині женщину зроблю, людину,
І з п’єдесталу божества зіпхну.
Зате у груди серце дам любляче
І в мозок вложу думку запальну.
Хай чоловік її своєю баче,
У всьому рівною собі, і к ній
Не молиться, та не клене й не плаче.
Нехай вона по стежці життьовій
Іде з ним спільно, думає і вчиться,
Учасниця всіх трудів, втіх, надій [т. 3, с. 266–267].
Іван Франко та нова генерація українських письменниць
Головною настановою «Товариства руських женщин» стала ідея «розбудження жіночого духа через літературу», як це декларувала в своїй програмовій промові Наталія Кобринська, прагнувши в такий спосіб об’єднати все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [7: 299]. В умовах української бездержавности, коли мовчала преса і парламентаризм, політично розділене кордонами двох імперій українське жіноцтво єдналося за допомоги літератури. З іншого боку, письмо ставало для жінки формою самовиявлення власної суб’єктности й набуттям самостійного голосу, з чого почалася тягла літературна традиція та з’явилися нові імена літераторок.
Саме Іван Франко вплинув на формування цілої генерації українських письменниць, утверджуючи думку про вагомість та актуальність жіночої літературної праці як однієї з форм емансипації. Показовими з цього погляду є його ранні листи до Ольги Рошкевич, де він висловлював переконання, що літературна праця «щонайбільше веде з собою свободи, розвою думки, незалежності, вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені. Се немала річ…» [17: т. 48, с. 134] (лист до Ольги 26 грудня 1878 р.). Франкова думка була надзвичайно прогресивною як на той час, визнаючи не лише право жінки на творчість, а й підкреслюючи роль літературної діяльности для її особистісного розвитку та суспільного визнання. Ба більше, Франко наводить приклади європейського досвіду літературної заангажованости жінок, своєрідної моди на письмо в Англії, Франції, Німеччині, де освічені жінки масово «кидаються на поле літературне, і рідко котра з них не вспіває добитися поважного місця в сучасній літературі» [17: т. 48, с. 134]. На його думку, факт жіночої присутности в літературному процесі був важливим кроком до емансипації. Притім Франко зауважив, що «роботи тих, голосних на всю Європу женщин, дуже плохі, не раз такі плохі, що ми не друкували б щось подібного, і що всі майже женщини-писательки на Заході (з винятком хіба Уйди, Джордж Еліота, Жорж Занда) — таланти дуже невеликі» [17: т. 48, с. 134]. Тому й був переконаний, що українські жінки мають усі шанси не лише досягти рівня європейських письменниць, а й перевершити їх завдяки глибшому знанню народного життя, серйозному ставленню до тем і простоті стилю. Така Франкова позиція щодо жіночої літературної праці була не просто підтримкою початкуючих письменниць, а цілісною програмою розширення прав і можливостей жінок у суспільстві: «Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею» [17: т. 48, с. 134].
Франкове творче наставництво і приклад стали потужним стимулом для багатьох жінок сміливо заявляти про себе в літературі та суспільному житті. Як згадував його сучасник, Франко «підготовляв лектурою тодішнє жіноцтво, підготовляв і учив їх писати, виправляв їх перші твори й виробляв їх письменницький хист» [11: 98]. Якщо говорити про становлення жіночого письма, то воно значною мірою розвинулося саме завдяки тісним зв’язкам Франка з початкуючими літераторками. Часто ці стосунки виходили за межі суто творчих і набували особистісного, навіть інтимного характеру, переростаючи в захоплення та інспіруючи мотиви творчости. Яскравим прикладом були Франкові взаємини з Уляною Кравченко, яка під його впливом стала першою в Галичині поеткою — авторкою збірки поезій Prima vera, виданої за сприяння Франка.
Уляна Кравченко
Климентина Попович
Олеся Бажанська
Христя Алчевська
Окрім Уляни Кравченко, в силовому полі Франкового наставництва формувалися інші відомі письменниці: Наталія Кобринська, Євгенія Бохенська, Климентина Попович, Олеся Бажанська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Олена Сіменович (Кисілевська), Анна Павлик, Христя Алчевська. Саме появу молодих літературних талантів Франко вважав «доказом росту національної сили» [17: т. 41, с. 501] й розбудженням нового суспільного руху. Без його літературного менторства становлення українського жіночого письменництва було б неможливим у такому масштабі та розмаїтті.
До того ж жіноче письмо завжди перебувало в полі зору Франка, його літературно-критичних зацікавлень, що відобразилося в низці його рецензій, відгуків і принагідних згадок про творчість українських та європейських письменниць. Передусім Лесі Українки, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Наталії Кобринської, Христі Алчевської, Марії Бартус, Ґабріели Запольської, Гелени-Яніни Рогозінської, Марії Конопніцької.
Кеті Шірмахер
Письменник завжди з неабиякою цікавістю стежив за розвитком жіночого руху в Європі, аналізував його національний характер і вивчав досвід інших країн. 1898 року переклав та опублікував популярну на той час статтю відомої німецької письменниці, журналістки й феміністки Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і в Німеччині» (Літературно-науковий вістник. 1898. Т. 3. Кн. 8/9. С. 136–144) одразу ж після її виходу в багатьох авторитетних виданнях Швейцарії, Німеччини та Франції. Мабуть, розуміючи перепони доволі складного поширення емансипаційних ідей у Галичині, Франко зацікавився цією працею, щоби показати європейський досвід, новочасні напрями і стратегії феміністичного руху як своєрідний орієнтир для діяльности українського жіноцтва.
Натхненник і неформальний редактор альманаху «Перший вінок»
Олена Пчілка і Наталія Кобринська
Однак чи не найбільше причетність Франка до становлення жіночого письма спостерігається в історії альманаху «Перший вінок». Попри те що на титулі цього видання були зазначені лише прізвища обох редакторок і меценаток — Олени Пчілки від Наддніпрянщини та Наталії Кобринської від Галичини, усім видавничим процесом, по суті, керував Іван Франко, допомагаючи цьому проєкту «і радою, і ділом, і матеріалами» (лист Кобринської до Франка від 5 вересня 1885 р.) [1: ф. 3, № 1603, арк. 642]. Про свою роль як редактора Франко зізнався дещо пізніше, зауваживши: «під моєю редакцією вийшов у Львові “Перший вінок, жіночий альманах”…» [17: т. 41, с. 453].
Обкладинка альманаху «Перший вінок»
Роль Франка у «Першому вінку» була вирішальною на всіх етапах його видавничої історії — від укладання плану й структури, посередництва в доборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльности, згодом коректури й аж до важливої участи в популяризації книжки у численних публікаціях, зокрема польській періодиці, а також у розповсюдженні збірника. На думку Уляни Кравченко, саме він забезпечив збірникові гідну суспільну репрезентацію: «Що альманах зложений спільними силами галичанок і наддніпрянок – це заслуга І. Франка» [9: 4]. Особливо інтенсивно він працював над альманахом на останньому етапі, лагодячи його до друку, в той час як Кобринська перебувала на навчанні в Цюріху.
Попри роль нетитульного редактора, Франко активно долучався до складного комунікативного процесу між авторками альманаху. Як згадував його сучасник Денис Лукіянович, «важка, безплатна та безіменна була Франкова праця. Одинокою заплатою для великого, жертвенного громадянина була свідомість, що він поміг важній громадянській справі» [14: 2–3].
Разом із тим під прискіпливе, принципове редагування Франка потрапили в альманасі тексти чи не всіх авторок, зокрема й офіційних редакторок Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Відомо, що саме Франко забракував нарис Кобринської «Учителька», запропонувавши написати власні «Спогади учительки» досвідченій педагогині Уляні Кравченко. Щоправда, і цей текст не ввійшов до альманаху через надто великий обсяг збірника. Доволі непроста видавнича історія склалася з публікацією в «Першому вінку» повісти Олени Пчілки «Товаришки», яку Франко скоротив на третину, спричинивши обурення авторки: «Яке гірке розчарування: власне, “Товаришки” зостались порізані Вами (навіть не спільничкою, панею Кобринською) в такій мірі, як ще ніколи не різала мого писання й російська цензура!» [1: ф. 3, од. зб. 1602. арк. 83–85].
Саме Франка багато сучасників вважають причетним до неучасті в альманасі Ольги Кобилянської, підозрюючи, що саме він на останньому етапі підготування збірника вилучив з нього текст буковинки. Зрештою, згодом про це зізнався й він сам, пояснюючи, що відхилив твір Кобилянської через його «солодкаво сентиментальний, марлітівський стиль» [17: т. 37, с. 413–414].
Докладніше про це читайте в статті Алли Швець [20].
Чому Франко не підтримав ідею видання «Другого альманаху»
Очевидно, що внаслідок тривалого й виснажливого видавничого процесу «Першого вінка» Франко згодом відмовився підтримати ідею продовження альманахової традиції у форматі «Другого вінка». Натомість заохочував жіноцтво обрати «середній шлях» між альманахом і газетою — тобто видавати журнал, обґрунтувавши свої міркування в статті «Альманах чи газета» (Народ. 1891, № 22, с. 304). Франкові вдалося переконати в цьому і наддніпрянських, і галицьких авторок, навіть почати спільно готувати до друку новий журнал «Рівність», щоправда, вже без Кобринської.
«Відчепитися від усіх галичанок Вам не удасться»: як галичанки сприйняли Франкове одруження з Ольгою Хоружинською
Подружжя Франків
На тлі інтенсивних редакторських і видавничих перипетій із «Першим вінком» у особистому житті Івана Франка відбулася визначна подія: в травні 1886 року в Києві він одружився з випускницею вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською та привіз молоду дружину до Львова. Ця несподівана звістка, як і факт Франкового одруження поза Галичиною, стала для його знайомих галичанок і літературних посестер справжньою сенсацією з огляду на всі його попередні динамічні love stories і пошуки життєвої спільниці у взаєминах з Ольгою Білинською, Уляною Кравченко, Анною Павлик, Климентиною Попович, Юзефою Дзвонковською. Здається, з найближчого жіночого кола Франкових літературних протеже лише із вдовою Наталею Кобринською в нього не було «ніколи навіть тіни личних відносин», попри те вони дуже «сильно разом держали», як зізналася сама Кобринська (в листі до М. Павлика від 17 грудня 1888 р.) [12]. Хоча і її факт Франкового одруження таки заскочив.
Кобринська першою з галичанок привітала приятеля з цією подією (в листі від 3 червня 1886 р.), іронічно дорікнувши за надмірну конспіративність: «Повинна Вам гратулювати, але не буду, бо чи ж давні знакомі не заслуговали собі на те, аби-сте були уважали за відповідне повідомити, що дня того а того, женюся з тов а тов? Може, Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не удасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоби борше чи пізніше віддане Вам було неограничене проводирство в нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися» [1: ф. 3, № 1608, арк. 341].
Виправдовуючись перед приятелькою через утаємничення свого одруження, Франко так само жартівливо пояснив, що не збирався «відриватися і відкараскуватися від галичан і від галичанок», і «як був, так і надальше хочу бути добрим товаришем і добрим другом і готов по змозі служити їм усім» [17: т. 49, с. 65]. Ба більше, задля введення молодої дружини в галицьке жіноче товариство попросив приятельку прийняти їх до себе на гостину. На Зелені свята Франки приїхали до Болехова, а потім ще не раз усім сімейством вчащали сюди на літні ферії. До речі, Кобринська була хрещеною матір’ю Франкового первістка Андрія. Франкова дружина також охоче переймала ідейні віяння своєї куми. Якось в одному з листів до чоловіка з Болехова влітку 1888 року Ольга Франко розповідала: «Ми с Кобринской рождаємо о жіночім вопросі, но ти не бійся, я завше терпеливо буду відноситись до своїх обов’язків» [18: 167].
Франкова критика проєкту Кобринської «Наша доля»
Не вельми прихильно Франко сприйняв і нову видавничу ініціативу Кобринської — проєкт «Жіноча бібліотека», який вийшов трьома книгами під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893, Львів, 1895, 1896).
Видання «Наша доля»
На першу з книг Франко відгукнувся рецензією в журналі «Житє і слово» (1894, т. 1, кн. 2, с. 36–38). Хоч і висловив підтримку емансипаційним заходам Кобринської, солідаризуючись «з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення» [17: т. 29, с. 203], але вважав, що своєю художньою творчістю вона би більше прислужилася жіночій справі, ніж публіцистикою. Серед істотних зауваг у Франковій рецензії на «Нашу долю» були й такі: невдало підібрана лектура для жінок, яку у вигляді невеликих оглядів популярних німецьких книжок (Ніцше, Гауптмана, Ібсена) представив М. Дамян (псевдонім Вацлава Морачевського), а також недосконалий технічний бік видання — обкладинка, друк, коректура, мовленнєві помилки. У пізніших своїх відгуках на «Нашу долю» Франко зауважив, що вона «не станула на тій самій висоті», що колись “Перший вінок”»[17: т. 41, с. 455]. Ба більше, Франко не лише критично оцінив згадане трикнижжя, але, попри прохання Кобринської, відмовився подавати свої матеріали до цього видання.
Іван Франко в полеміці з Кобринською про «вільну любов»
У середині 1890-х років між Франком, Михайлом Павликом і Наталією Кобринською неочікувано спалахнула гостра дискусія довкола теми «вільної любови». І якщо спочатку Кобринська була прихильницею ідей Русько-української радикальної партії, яку 1890 року у Львові заснували Павлик і Франко, навіть знаходила в ній надійне партійне опертя для ідей жіночого руху, публікувалася в спеціально створеній рубриці «Жіноча справа» в радикальному часописі «Народ», то поступово в неї виникали розходження з політикою радикалів. Вони, на думку Кобринської, хотіли взяти під контроль увесь жіночий рух. Істотним розходженням між ними стала тема «вільної любови», перерісши в гостру дискусію. Приводом слугували висловлювання Кобринської в листі до Омеляна Огоновського, який він опублікував у біографічному огляді про письменницю: «Радикали ставлять її [вільну любов. — А.Ш.] яко майже одиноку ціль емансипації жіночої, наколи я ніколи того питання не підношу, а перше хотіла би вибороти економічну незалежність жінки від мужчини»; «і після мене говорити тепер жінці про вільну любов, значить ще більше її понизити і зробити іграшкою мужчини» [15: 77]. Ця дражлива фраза загострила стосунки Кобринської не лише з Франком, а й з Павликом і Драгомановим та ледь не переросла в запекле протистояння на сторінках «Народу» та «Зорі». Павлик, попри все, хотів вивести цю дискусію на публічний рівень і планував разом із Франком відкрито спростувати закиди Кобринської на сторінках «Зорі» й «Народу». Спочатку Франко підготував нотатку з іронічною критикою поглядів Кобринської, додавши її до Павликової статті «Радикали і д[обродійка] Наталія Кобринська», яка призначалася для друку в «Зорі». У гострій Франковій нотатці містяться не зовсім коректні висловлювання про жіноче кокетство, за яке Кобринська дорікала радикалам. Ба більше, Франко також убачав вияви кокетства в словах самої Кобринської про її молодечі захоплення: «Чудно трохи чути такий докір з уст тої самої пані Кобринської, котра в тій же біографії каже про себе, що в пору своїх консервативних поглядів займалася “студіованнєм журналів моди та движеннєм свого власного тіла”. А втім кокетерія кокетерії нерівна» [2: 114]. Та згодом Франко, усвідомивши, мабуть, що зайшов занадто далеко в своїх відвертих шпилькуваннях Кобринської та не бажаючи зчиняти газетний скандал з цього непорозуміння, порадив Павликові (у листі від 1 квіт. 1893 р.) відступити від попереднього плану: «Я був би за тим, щоб дати спокій цілій тій справі і не рушити її в “Народі” (є ж деякі важніші справи)» [17: т. 49, с. 389]. Зрештою, ні в «Зорі», ні в «Народі» спростування Франка так і не з’явилося. Павлик таки прислухався до його порад, хоча й нарікав, що «Франкові байдужа честь товаришів» (лист до Драгоманова від 22 квітня 1893 р.) [16: 199–200].
Докладніше про перебіг дискусії про «вільну любов» читайте в монографії Алли Швець [19: 308–312].
Як жіноцтво вітало Франка з 25-літнім ювілеєм творчої діяльности
Франко був одним із перших, хто системно порушував жіноче питання в українському контексті, тож не дивно, що його сучасник писав: «Наталія Кобринська й інші передові жінки тих часів — це духові діти Франка» [11: 98].
Показовим стало відзначення 25-літнього ювілею літературної діяльности Івана Франка 30 жовтня 1898 року у Львові. Про цей захід цікаво згадувала Уляна Кравченко: «А був це торжественний день ювілею Івана Франка в році 1898. Серед наших зірок, побіч Наталі Кобринської, явилася на ювілейнім святі авторка “Царівни” — Ольга Кобилянська і авторка “Золотого серця” — Євгенія Ярошинська» [10: 4]. Під час «святочних вечорниць» Наталія Кобринська, вітаючи ювіляра від імені всього жіноцтва, особливо наголосила на ролі Івана Франка як активного натхненника жіночого руху та автора, який у своїй творчости створив цілу галерею жіночих образів. Звертаючись до типології цих образів, Кобринська виокремила найяскравіші та найбільш новаторські з них: «упавші», як героїня оповідання «Між добрими людьми»; «невільниця подружнього життя» (Анна з «Украденого щастя»); «дуже освічена, а через те більше чутлива на свою залежність від батьків» (Ганя з повісті «На дні»); «новий тип жінки-емансипантки» («Маніпулянтка»); амбівалентний образ Анелі Ангарович, «поставленої між дві суперечності: найнижчої деморалізації і ніби високої моральності» («Для домашнього огнища») [ЛНВ, 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123]. Цей перелік творів Франка можна доповнити романами «Перехресні стежки», «Великий шум», «Основи суспільності», «Лель і Полель», драматичним образком «Чи вдуріла», поетичним образком «Баба Митриха» та низкою інших.
Свою візію жіночого руху як досвіду гуртування, солідарности та спільної праці Франко розвинув у сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою»:
В Болехові баталія,
Там Кобринська Наталія
В величезний будинок
Всіх зібрала русинок.
Одна варить, друга місить,
Третя хлопські діти тішить,
Ті годують маленьких,
А ті миють пеленки.
А Натальця з старшенькими,
Пильно держить школу з ними,
Учить хлопців і дівчат,
Як з Бідою воювать.
Каже русин: “Щасть вам Боже!
Оце справді, діло гоже!
Вперве бачу не в жарті,
Що й попівни щось варті!” [17: т. 1, с. 134].
Зображуючи в творі Кобринську організаторкою, яка об’єднує навколо себе русинок задля спільної роботи, Франко підкреслює важливість колективних зусиль жінок у подоланні соціальних проблем.
Кобринська 1880-ті
Сама ж Кобринська на честь його 25-літнього творчого ювілею сказала: «Автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва» [8, 325].
Франко як аналітик жіночого руху
Іван Франко був не лише прихильником і популяризатором емансипації, а й прагнув виявити чинники, що перешкоджали успіху. Серед них називав відсутність систематичної праці, «відповідно приготованого ґрунту», «рідної традиції», інертність загалу жіноцтва: «Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух» [17: т. 41, с. 502]. Водночас, спостерігаючи за розвитком жіночого питання, Франко розглядав його в одному контексті з загальними суспільними й національними процесами, наголошуючи на суспільній «вазі жіноцтва в розвої національної свідомості і національної літератури» [17: т. 41, 502]. Був переконаний, що саме жінки можуть стати рушіями позитивних змін, а в жіночому русі бачив не лише соціальний, а й глибоко національний потенціал.
Іван Франко посідає особливе місце в історії українського феміністичного дискурсу, оскільки його діяльність і творчість значною мірою сприяли формуванню гендерної чутливости в національній літературі та суспільній думці. Його аналітичний підхід до проблем жіночого руху вирізнявся глибиною та об’єктивністю. У своїх художніх творах Франко створив складні й психологічно місткі жіночі образи, які виходили за межі традиційних патріархальних стереотипів, репрезентуючи нову модель жіночої суб’єктности в українській культурі. Важливою є його роль як наставника й промоутера жіночого руху, виховника цілої генерації талановитих письменниць. Франко підтримував визначних діячок, сприяв їхній творчій і громадській активності та самореалізації, гуртував жіноцтво, здобувши серед нього беззаперечний авторитет. Отже, Франко виступав і як активний учасник жіночого руху, і як популяризатор феміністичних ідей, а його діяльність стала важливим чинником у формуванні нової ролі жінки в українському суспільстві та культурі.
1. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В тексті при посиланні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
2. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
3. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
4. Госовська М. На марґінесах: І. Франко в українському феміністичному дискурсі // Парадигма. 2013. Вип. 7. С. 273–283.
5. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: у 100-річчя з дня народин. Вінніпег, 1956
6. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
7. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
8. Кобринська Н. Промова Наталії Кобринської на ювілеї 25-літньої літературної діяльності Івана Франка у 1898 році // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
9. Кравченко У. Новим шляхом // Нова хата. 1937. № 13. С. 3–4.
10. Кравченко У. Уривки спогадів // Жіноча доля. Коломия, 1930.
11. Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге. Львів: Каменяр, 2011. С. 92–98.
12. Лист Н. Кобринської до М. Павлика // Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). Ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 12
13. Літературно-науковий вісник. 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123.
14. Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. 1936. Ч. 11/12. С. 2–3.
15. Огоновський О. Історія літератури руської. Період новий. Б. Проза. Наталія Кобринська // Зоря. 1893. № 4. С. 7–9.
16. Павлик М. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895). Т. 7. Чернівці, 1911.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. У тексті зазначаємо том і сторінку.
18. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2001. Вип. 2. С. 145–207.
19. Швець А. Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів, 2018. 752 с.
20. Швець А. Іван Франко за лаштунками «Першого вінка», або Десять контроверз видавничої історії альманаху. Слово і Час, 2023. № 2. С. 69–88.
Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.
Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.
«Феміністична майстерня»
Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.
Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.
Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.
Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.
У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.
Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.
«Жіночі перспективи»
Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.
Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.
Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.
Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.
У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.
«Інсайт» і «Марш жінок»
Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.
«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.
З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.
«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.
У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.
Фото шелтера у Львові
«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.
Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.
Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».
Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.
Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.
Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.
«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.
«Сфера» і «ХарківПрайд»
«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.
Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.
За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.
Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.
Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.
LaStrada
Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.
«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.
Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.
Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.
До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.
Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.
Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.
На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.
Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.
Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.
Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.
Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.
«ЮрФем»
Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.
За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.
Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.
Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.
«Вісь»
Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».
«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.
До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.
У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.
Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.
Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.
Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.
Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.
Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.
«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.
Український жіночий фонд
Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.
Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.
Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.
Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.
ГО «Дівчата»
За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.
Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.
До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.
Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.
У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.
Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.
Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.
До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.
На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.
Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.
KyivPride
Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.
Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.
За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.
У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.
Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.
KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.
«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».
Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.
Історично армії світу були і є інституціями з переважним чоловічим складом, а отже, не вільні від сексизму. Українська армія не виняток, проте, захищаючи від російської збройної агресії, вона виконує надзвичайно важливу роль не лише в обороні власної території, а й у світовій військовій, продовольчій та екологічній безпеці.
Це вимагає від неї бути максимально ефективною, зокрема долати упередження й перешкоди, які можуть заважати жінкам-військовослужбовицям виконувати свої функціональні обов’язки. Крім того, Україна будує толерантне людиноцентричне суспільство, і гендерна рівність — один з аспектів цього. Саме тому подолання сексизму в Збройних Силах таке важливе.
Цей текст — стислий огляд основних проявів сексизму в армії в динаміці і розповідь про найкричущіші випадки. Наприкінці статті наведено рекомендації для змін, що їх доцільно адвокатувати громадянському суспільству.
Період до незалежности України
Експертний ресурс Гендер в деталях уже писав[1] про спадкові пробле,ми української армії, що їх вона запозичила з радянської як своєї безпосередньої попередниці. Радянська гендерна політика лише зовсім попервах мала на меті емансипацію жінок; досить швидко вона змінилася на таку, де і чоловіки, і жінки були тільки ресурсом для недемократичної держави, з невеликими специфічними відмінностями. У Другій світовій війні СРСР активно залучав жінок як мобілізаційний ресурс до участи в бойових діях, але їхній внесок дуже неповно відбито в комеморативних практиках. Узагалі, видимість жінок-військовослужбовиць і ветеранок була надзвичайно низькою.
Пізніше, щоб стимулювати народжуваність і маскуючи це формулою «захист матері та дитини», жінок усунули від скільки-небудь шкідливих і важких видів фізичних робіт, віднісши до таких, зокрема, бойові посади в армії. Це остаточно закріпило розподіл на «жіночі» й «чоловічі» посади та військові професії. У такому вигляді радянська армія переросла в пострадянську українську і без суттєвих змін проіснувала до 2014 року.
Тимчасом в українських нерадянських військових формуваннях ситуація була не набагато кращою. Історія жіночої участи у формуваннях Українських січових стрільців показує, що ставлення чоловіків до жінок, котрі служили разом з ними, не було засадничо рівноправним: на жінок чекали «об’яв карности» та «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів».
Олена Степанів, перша жінка-офіцерка того часу, зізнавалася, що жіноча участь у військових формуваннях була хаотичною, а роль, яку можна було б відвести жінкам свідомо, з огляду на практичні реалії боротьби, залишалася неосмисленою; до 1919 року вона й сама поступово стала проти масової участи жінок у бойових діях[2].
Пізніше, вже в УПА, жінки виконували функції зв’язкових, медикинь, друкарок, розвідниць, займалися господарством — переважно допоміжні, хоч і небезпечні ролі, а безпосередньої участи в бойових діях не брали[3]. Гендерна нерівність тут так само існувала не лише в розподілі функцій: жінки час від часу ставали коханками своїх безпосередніх керівників. На думку історикині Марти Гавришко, це прозоро натякає на те, що чоловіки зловживали своїм статусом[4].
Олена СтепанівОкружний керівник УЧХ Ярославщини, провідниця жіночої мережі ОУН округи «Батурин» на Закерзонні Марія Лабунька (уроджена Ровенчук)
На відміну від радянської армії, де внутрішні політики великою мірою диктувалися згори, учасники й учасниці низових збройних формувань радше самостійно відтворювали поведінкові норми й уявлення, що їх узяли з цивільного життя. Проте і там, і там реальної гендерної рівности не спостерігалося.
Сексизм до 2014 року
До російського військового вторгнення 2014 року і ще трохи пізніше українська армія спадкувала переважно радянську з усіма її проблемами, серед яких і відсутність права жінок обіймати переважну більшість бойових та керівних посад.
Військові посади, що їх можуть обіймати військовослужбовиці-жінки рядового, сержантського і старшинського складу було затверджено наказом № 337 міністра оборони України від 27.05.2014. Жінки могли працювати лише на посадах, які передбачають головно догляд і обслуговування бойових посад, тобто бути медсестрами, начальницями їдальні, телефоністками чи швачками, але не могли бути гранатометницями, кулеметницями, дресирувальницями службових собак і навіть перекладачками.
Змін у цьому питанні вдалося добитися лише 2016 року завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон», яка засвідчила потужну участь жінок в АТО від 2014 року без належної видимости, без юридичного й інфраструктурного визнання та винагороди.
Загалом до 2014 року в армії спостерігалося явище, типове для непрестижних сфер зайнятости, — фемінізація бідности. Відсоток жінок поступово зростав, але тільки тому, що чоловіки уникали такого типу працевлаштування. Протягом 2001–2006 років загальна чисельність військовослужбовців зменшувалася, натомість кількість військовослужбовиць-жінок зростала в усіх категоріях. Здебільшого це були дружини, доньки й родички військовослужбовців[5].
А проте 2008 року рішенням міністра оборони України було запроваджено посаду «офіцер за напрямком роботи гендерної політики», яку обійняла військовослужбовиця Наталія Дубчак. У 2010 році посаду скасували, Наталія Дубчак перейшла стала радницею міністра оборони України з питань гендерної політики на громадських засадах[6].
Про ставлення декого з колег-чоловіків до допуску жінок до військових професій пані Дубчак розповідає: «ми зробили два нові (робили мої колеги, департамент кадрової політики) накази міністра оборони про затвердження переліку військово-облікових спеціальностей, які можуть займати жінки-військовослужбовці. Чому їх два? Тому що один стосується жінок-офіцерів, а інший стосується жінок служби за контрактом… Я пам’ятаю оці дебати, де сиділи деякі представники управління генерального штабу і говорили: “Да нечего там делать этим женщинам, куда они лезут, да они не захотят служить, да они не захотят. Что, они пойдут на передовую, если нужно?”»[7]
Про те, наскільки в реальності армія не готова була інкорпорувати жінок, існує й відверто курйозна історія. Обов’язкова в жіночій військовій формі краватка кріпилася до сорочки спеціальною застібкою у формі тризуба, але дизайнер(к)и форми не врахували, що жіноча сорочка застібається з лівого, а не правого боку, тому жінкам-військовим доводилося носити державний символ-застібку догори дриґом[8].
Наталія Дубчак
Дискримінація за гендерною ознакою була і в Міністерстві оборони України. Наприклад, жінку, яка працювала на посаді головного спеціаліста в департаменті воєнної політики, мала досвід роботи вісім років у міністерстві й відзнаку «кращий спеціаліст», без жодних законних підстав звільнив разом з іншими працівницями новопризначений директор департаменту. Пізніше їй запропонували нову посаду, вдвічі нижчою за категорією і оплатою. Начальник відділу пояснив, що жінка не може обіймати посаду головного спеціаліста, бо не має стажу військової служби. Після цього жінка отримала посаду в міністерстві, але в іншому відділі. Щодо неї безпідставно було ініційовано службову перевірку. Після того як розслідування закрили, керівник відділу особисто погрожував, що коли жінка відмовиться звільнитися, він ініціює нове розслідування і створить їй неможливі умови для роботи[9].
У навчально-методичному посібнику «Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України» (2011) за загальною редакцією Бориса Андресюка відзначено «здатність жінок, присутніх у військовому середовищі, культурно збагачувати, облагороджувати стосунки у військовому колективі, стимулювати соціальну і службову активність чоловіків»[10]. Слово «здатність» тут указує на нібито природну ознаку, носійками якої є жінки, а не на набуту роками соціалізацію в жіночому гендері. Сам перелік «здатностей» — класичний приклад доброзичливого сексизму: наведено позитивні якості жінок, які слугують чоловічій частині колективу. У тому самому тексті є посилання на «Стать і характер» Отто Вайнінгера, класичну сексистську працю, яка вплинула на традиціоналістську думку, зокрема на Юліуса Еволу.
Було б несправедливо лише критикувати, не відзначивши позитивні сторони. У посібнику одночасно йдеться про необхідність протидіяти гендерній дискримінації, зокрема таким її аспектам, як сексуальні домагання, вертикальна і горизонтальна сегрегація. Позитив — це те, що проблему озвучили, але для її вирішення не було вжито жодних кроків.
Наталія Дубчак ще вказувала на необхідність забезпечити належне медичне обслуговування жінок-військовослужбовиць, — запровадити обов’язковий облік і аналіз захворюваности жінок-військовослужбовиць з метою визначити вплив умов виконання обов’язків на певних посадах на специфіку їх захворюваности і репродуктивні функції; вивчити питання і за можливости збільшити у шпиталях кількість жіночих палат[11].
Цю проблему не вирішено досі. 22 серпня 2022 року бійчиня Сил спеціальних операцій Андріана Арехта виступала на VI Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Захисники. Майбутнє», де описувала свій досвід реабілітації після підриву на міні. У військовому госпіталі, де Андріана перебувала після поранення, не було окремої жіночої палати у відділенні політравми, її змогли покласти окремо лише в гастроентерології, що спричинило додаткові болі при пересуванні від палати до операційної.
Сексизм після 2014 року
Наприкінці 2015 року за підтримки Українського жіночого фонду та за сприяння ООН Жінки було проведено дослідження «Невидимий батальйон», яке стало початком однойменної адвокаційної кампанії за гендерну рівність у секторі безпеки. Від 2015 року і дотепер кампанія має такі здобутки:
– законодавча увага до забезпечення гендерної рівности у військовій сфері (Міністерство оборони зняло обмеження на бойові посади для жінок, зокрема офіцерські; внесено зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в напрямі підсилення гендерної рівности; розроблено за участи Генштабу механізм реагування на сексуальні домагання);
– часткове подолання вертикальної гендерної сегрегації в ЗСУ (кількість офіцерок зросла втричі, кілька жінок отримали генеральські звання);
– поступовий відхід від патерналістської державної політики щодо жінок (скасовано список із 450 заборонених професій для цивільних жінок, хоча граничні норми підняття вантажів для жінок досі актуальні);
– початок облаштування інфраструктури ЗСУ під потреби жінок (затверджено літню жіночу форму, варіант білизни);
– частковий відхід від сексистської риторики з боку публічних осіб щодо військових жінок (до назви державного свята Дня захисників було додано слово «захисниць»);
– помітне зростання в медіа видимости жінок у секторі безпеки та висвітлення їхніх актуальних проблем;
– внесення жінок у секторі безпеки як цільових груп до Національного плану дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека»;
– зростання суб’єктности жінок-військовослужбовиць і ветеранок у житті громадянського суспільства (зокрема, утворення Жіночого ветеранського руху).
Однак і під час кампанії, і взагалі в роботі громадянського суспільства й державних структур над виробленням і ствердженням нових цінностей, попри загальну тенденцію до подолання сексизму та здобуття гендерної рівности, траплялися відкочення від здобутків і скандали. На початку січня 2016 року військовослужбовицям і активісткам довелося пікетувати Міністерство оборони. Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора Сергія Наєва від 5 грудня 2015 року тимчасово припинити набір жінок на військову службу на контрактній основі[12]. За результатами акції наказ було скасовано, але робота з проблемою дискримінації жінок тільки почалася.
У 2017 році було започатковано всеармійський конкурс із доброзичливо-сексистською назвою «Берегиня в погонах». Авторами цієї невчасної ідеї були Головне військово-медичне управління, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, управління комунікацій і преси Міністерства оборони України, його центральний друкований орган — газета «Народна армія» та Українська військово-медична академія. Конкурс проводився до серед військових медикинь і передбачав дефіле у вечірніх сукнях, демонстрацію творчих талантів, оцінку професійних медичних навичок і спортивних показників[13]. Існував конкурс до 2020 року.
Учасниці конкурсу «Берегиня в погонах 2018»
Участь у конкурсі брали не лише представниці тилових частин, а й учасниці АТО. Видання «Zaxid.net» коментувало це так: «Усі учасниці вже пройшли відбір у своїх підрозділах та закладах. Пишуть тести, плавають та співають бойові дівчата впродовж двох днів. Морський піхотинець Олена відтиснулась 32 рази за хвилину. Після окопів Широкиного для неї це дрібнички»[14].
Історично армії світу були і є інституціями з переважним чоловічим складом, а отже, не вільні від сексизму. Українська армія не виняток, проте, захищаючи від російської збройної агресії, вона виконує надзвичайно важливу роль не лише в обороні власної території, а й у світовій військовій, продовольчій та екологічній безпеці.
Це вимагає від неї бути максимально ефективною, зокрема долати упередження й перешкоди, які можуть заважати жінкам-військовослужбовицям виконувати свої функціональні обов’язки. Крім того, Україна будує толерантне людиноцентричне суспільство, і гендерна рівність — один з аспектів цього. Саме тому подолання сексизму в Збройних Силах таке важливе.
Цей текст — стислий огляд основних проявів сексизму в армії в динаміці і розповідь про найкричущіші випадки. Наприкінці статті наведено рекомендації для змін, що їх доцільно адвокатувати громадянському суспільству.
Період до незалежности України
Експертний ресурс Гендер в деталях уже писав[1] про спадкові пробле,ми української армії, що їх вона запозичила з радянської як своєї безпосередньої попередниці. Радянська гендерна політика лише зовсім попервах мала на меті емансипацію жінок; досить швидко вона змінилася на таку, де і чоловіки, і жінки були тільки ресурсом для недемократичної держави, з невеликими специфічними відмінностями. У Другій світовій війні СРСР активно залучав жінок як мобілізаційний ресурс до участи в бойових діях, але їхній внесок дуже неповно відбито в комеморативних практиках. Узагалі, видимість жінок-військовослужбовиць і ветеранок була надзвичайно низькою.
Пізніше, щоб стимулювати народжуваність і маскуючи це формулою «захист матері та дитини», жінок усунули від скільки-небудь шкідливих і важких видів фізичних робіт, віднісши до таких, зокрема, бойові посади в армії. Це остаточно закріпило розподіл на «жіночі» й «чоловічі» посади та військові професії. У такому вигляді радянська армія переросла в пострадянську українську і без суттєвих змін проіснувала до 2014 року.
Тимчасом в українських нерадянських військових формуваннях ситуація була не набагато кращою. Історія жіночої участи у формуваннях Українських січових стрільців показує, що ставлення чоловіків до жінок, котрі служили разом з ними, не було засадничо рівноправним: на жінок чекали «об’яв карности» та «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів».
Олена Степанів, перша жінка-офіцерка того часу, зізнавалася, що жіноча участь у військових формуваннях була хаотичною, а роль, яку можна було б відвести жінкам свідомо, з огляду на практичні реалії боротьби, залишалася неосмисленою; до 1919 року вона й сама поступово стала проти масової участи жінок у бойових діях[2].
Пізніше, вже в УПА, жінки виконували функції зв’язкових, медикинь, друкарок, розвідниць, займалися господарством — переважно допоміжні, хоч і небезпечні ролі, а безпосередньої участи в бойових діях не брали[3]. Гендерна нерівність тут так само існувала не лише в розподілі функцій: жінки час від часу ставали коханками своїх безпосередніх керівників. На думку історикині Марти Гавришко, це прозоро натякає на те, що чоловіки зловживали своїм статусом[4].
Олена Степанів
Окружний керівник УЧХ Ярославщини, провідниця жіночої мережі ОУН округи «Батурин» на Закерзонні Марія Лабунька (уроджена Ровенчук)
На відміну від радянської армії, де внутрішні політики великою мірою диктувалися згори, учасники й учасниці низових збройних формувань радше самостійно відтворювали поведінкові норми й уявлення, що їх узяли з цивільного життя. Проте і там, і там реальної гендерної рівности не спостерігалося.
Сексизм до 2014 року
До російського військового вторгнення 2014 року і ще трохи пізніше українська армія спадкувала переважно радянську з усіма її проблемами, серед яких і відсутність права жінок обіймати переважну більшість бойових та керівних посад.
Військові посади, що їх можуть обіймати військовослужбовиці-жінки рядового, сержантського і старшинського складу було затверджено наказом № 337 міністра оборони України від 27.05.2014. Жінки могли працювати лише на посадах, які передбачають головно догляд і обслуговування бойових посад, тобто бути медсестрами, начальницями їдальні, телефоністками чи швачками, але не могли бути гранатометницями, кулеметницями, дресирувальницями службових собак і навіть перекладачками.
Змін у цьому питанні вдалося добитися лише 2016 року завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон», яка засвідчила потужну участь жінок в АТО від 2014 року без належної видимости, без юридичного й інфраструктурного визнання та винагороди.
Загалом до 2014 року в армії спостерігалося явище, типове для непрестижних сфер зайнятости, — фемінізація бідности. Відсоток жінок поступово зростав, але тільки тому, що чоловіки уникали такого типу працевлаштування. Протягом 2001–2006 років загальна чисельність військовослужбовців зменшувалася, натомість кількість військовослужбовиць-жінок зростала в усіх категоріях. Здебільшого це були дружини, доньки й родички військовослужбовців[5].
А проте 2008 року рішенням міністра оборони України було запроваджено посаду «офіцер за напрямком роботи гендерної політики», яку обійняла військовослужбовиця Наталія Дубчак. У 2010 році посаду скасували, Наталія Дубчак перейшла стала радницею міністра оборони України з питань гендерної політики на громадських засадах[6].
Про ставлення декого з колег-чоловіків до допуску жінок до військових професій пані Дубчак розповідає: «ми зробили два нові (робили мої колеги, департамент кадрової політики) накази міністра оборони про затвердження переліку військово-облікових спеціальностей, які можуть займати жінки-військовослужбовці. Чому їх два? Тому що один стосується жінок-офіцерів, а інший стосується жінок служби за контрактом… Я пам’ятаю оці дебати, де сиділи деякі представники управління генерального штабу і говорили: “Да нечего там делать этим женщинам, куда они лезут, да они не захотят служить, да они не захотят. Что, они пойдут на передовую, если нужно?”»[7]
Про те, наскільки в реальності армія не готова була інкорпорувати жінок, існує й відверто курйозна історія. Обов’язкова в жіночій військовій формі краватка кріпилася до сорочки спеціальною застібкою у формі тризуба, але дизайнер(к)и форми не врахували, що жіноча сорочка застібається з лівого, а не правого боку, тому жінкам-військовим доводилося носити державний символ-застібку догори дриґом[8].
Наталія Дубчак
Дискримінація за гендерною ознакою була і в Міністерстві оборони України. Наприклад, жінку, яка працювала на посаді головного спеціаліста в департаменті воєнної політики, мала досвід роботи вісім років у міністерстві й відзнаку «кращий спеціаліст», без жодних законних підстав звільнив разом з іншими працівницями новопризначений директор департаменту. Пізніше їй запропонували нову посаду, вдвічі нижчою за категорією і оплатою. Начальник відділу пояснив, що жінка не може обіймати посаду головного спеціаліста, бо не має стажу військової служби. Після цього жінка отримала посаду в міністерстві, але в іншому відділі. Щодо неї безпідставно було ініційовано службову перевірку. Після того як розслідування закрили, керівник відділу особисто погрожував, що коли жінка відмовиться звільнитися, він ініціює нове розслідування і створить їй неможливі умови для роботи[9].
У навчально-методичному посібнику «Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України» (2011) за загальною редакцією Бориса Андресюка відзначено «здатність жінок, присутніх у військовому середовищі, культурно збагачувати, облагороджувати стосунки у військовому колективі, стимулювати соціальну і службову активність чоловіків»[10]. Слово «здатність» тут указує на нібито природну ознаку, носійками якої є жінки, а не на набуту роками соціалізацію в жіночому гендері. Сам перелік «здатностей» — класичний приклад доброзичливого сексизму: наведено позитивні якості жінок, які слугують чоловічій частині колективу. У тому самому тексті є посилання на «Стать і характер» Отто Вайнінгера, класичну сексистську працю, яка вплинула на традиціоналістську думку, зокрема на Юліуса Еволу.
Було б несправедливо лише критикувати, не відзначивши позитивні сторони. У посібнику одночасно йдеться про необхідність протидіяти гендерній дискримінації, зокрема таким її аспектам, як сексуальні домагання, вертикальна і горизонтальна сегрегація. Позитив — це те, що проблему озвучили, але для її вирішення не було вжито жодних кроків.
Наталія Дубчак ще вказувала на необхідність забезпечити належне медичне обслуговування жінок-військовослужбовиць, — запровадити обов’язковий облік і аналіз захворюваности жінок-військовослужбовиць з метою визначити вплив умов виконання обов’язків на певних посадах на специфіку їх захворюваности і репродуктивні функції; вивчити питання і за можливости збільшити у шпиталях кількість жіночих палат[11].
Цю проблему не вирішено досі. 22 серпня 2022 року бійчиня Сил спеціальних операцій Андріана Арехта виступала на VI Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Захисники. Майбутнє», де описувала свій досвід реабілітації після підриву на міні. У військовому госпіталі, де Андріана перебувала після поранення, не було окремої жіночої палати у відділенні політравми, її змогли покласти окремо лише в гастроентерології, що спричинило додаткові болі при пересуванні від палати до операційної.
Сексизм після 2014 року
Наприкінці 2015 року за підтримки Українського жіночого фонду та за сприяння ООН Жінки було проведено дослідження «Невидимий батальйон», яке стало початком однойменної адвокаційної кампанії за гендерну рівність у секторі безпеки. Від 2015 року і дотепер кампанія має такі здобутки:
– законодавча увага до забезпечення гендерної рівности у військовій сфері (Міністерство оборони зняло обмеження на бойові посади для жінок, зокрема офіцерські; внесено зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в напрямі підсилення гендерної рівности; розроблено за участи Генштабу механізм реагування на сексуальні домагання);
– часткове подолання вертикальної гендерної сегрегації в ЗСУ (кількість офіцерок зросла втричі, кілька жінок отримали генеральські звання);
– поступовий відхід від патерналістської державної політики щодо жінок (скасовано список із 450 заборонених професій для цивільних жінок, хоча граничні норми підняття вантажів для жінок досі актуальні);
– початок облаштування інфраструктури ЗСУ під потреби жінок (затверджено літню жіночу форму, варіант білизни);
– частковий відхід від сексистської риторики з боку публічних осіб щодо військових жінок (до назви державного свята Дня захисників було додано слово «захисниць»);
– помітне зростання в медіа видимости жінок у секторі безпеки та висвітлення їхніх актуальних проблем;
– внесення жінок у секторі безпеки як цільових груп до Національного плану дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека»;
– зростання суб’єктности жінок-військовослужбовиць і ветеранок у житті громадянського суспільства (зокрема, утворення Жіночого ветеранського руху).
Однак і під час кампанії, і взагалі в роботі громадянського суспільства й державних структур над виробленням і ствердженням нових цінностей, попри загальну тенденцію до подолання сексизму та здобуття гендерної рівности, траплялися відкочення від здобутків і скандали. На початку січня 2016 року військовослужбовицям і активісткам довелося пікетувати Міністерство оборони. Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора Сергія Наєва від 5 грудня 2015 року тимчасово припинити набір жінок на військову службу на контрактній основі[12]. За результатами акції наказ було скасовано, але робота з проблемою дискримінації жінок тільки почалася.
У 2017 році було започатковано всеармійський конкурс із доброзичливо-сексистською назвою «Берегиня в погонах». Авторами цієї невчасної ідеї були Головне військово-медичне управління, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, управління комунікацій і преси Міністерства оборони України, його центральний друкований орган — газета «Народна армія» та Українська військово-медична академія. Конкурс проводився до серед військових медикинь і передбачав дефіле у вечірніх сукнях, демонстрацію творчих талантів, оцінку професійних медичних навичок і спортивних показників[13]. Існував конкурс до 2020 року.
Учасниці конкурсу «Берегиня в погонах 2018»
Участь у конкурсі брали не лише представниці тилових частин, а й учасниці АТО. Видання «Zaxid.net» коментувало це так: «Усі учасниці вже пройшли відбір у своїх підрозділах та закладах. Пишуть тести, плавають та співають бойові дівчата впродовж двох днів. Морський піхотинець Олена відтиснулась 32 рази за хвилину. Після окопів Широкиного для неї це дрібнички»[14].
Мем зі сторінки «Х-вий прес-офіцер»
У 2021 році українські соцмережі обурилися офіційним анонсом параду до Дня незалежности, де курсантки Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка готувалися до участи в марші «прусським кроком» у туфлях на високих підборах, які є частиною парадної жіночої військової уніформи. Після тривалого скандалу, який сягнув навіть трибуни Верховної Ради, взуття замінили на зручніше[16].
Курсантки на підборах
Стабільно залишається проблема сексистського ставлення до жінок у Збройних Силах. ЗМІ наводять приклади: бійчиня Леся Ганжа при переведенні з одного підрозділу до іншого дізналася, що її майбутній командир роти «категорично проти жінок», а командир розвідувального взводу Юлія Микитенко засвідчила, що після її призначення на цю посаду бійці-чоловіки не захотіли служити під командуванням жінки. У її досвіді є й неетичні коментарі щодо неї після загибелі її чоловіка[17].
Юлія Микитенко
Окремо варто поговорити про проблему сексуальних домагань у Збройних Силах України. Це явище трапляється в усіх країнах світу в абсолютно різних сферах життя, зокрема у військовій. Як і деінде, постраждалі не мають великого бажання публічно говорити на цю тему, а у нас вони ще й бояться бути звинуваченими в дискредитації армії в країні, яка воює.
Наразі військовослужбовиці, які зазнали сексуальних домагань, можуть отримати допомогу лише від правозахисних організацій. Станом на початок 2023 року відомо, що чотири такі справи супроводжує асоціація жінок-юристок «ЮрФем», на «гарячі лінії» громадських організацій «Ла Страда» і «Юридична сотня» надійшло відповідно два й одне звернення[18]. У дійсності таких історій може бути набагато більше, але які там реальні цифри — невідомо. Правозахисні організації можуть забезпечити лише юридичну підтримку, а якісний розгляд справи залишається на совісті судових органів, тому гарантії вирішення справ на користь постраждалих немає, і це теж демотивує звертатися по допомогу.
А проте останніми роками дві військовослужбовиці вирішили публічно говорити на цю тему. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. У 2021 році підполковниця Ольга Деркач заявила, що довгий час терпіла систематичні домагання з боку полковника Олександра Криворучка. В обох випадках жінки стверджували, що є й інші постраждалі. Було порушено кримінальні справи, але через повномасштабне вторгнення обидві справи призупинилися[19]. Це не править за оптимістичний приклад ні для кого.
Певний прогрес у протидії сексуальним домаганням у військовій сфері спостерігався 2021 року. За участі радниці головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань, ГО «Юридична сотня», ГО «Інститут гендерних програм» та ГО «Жіночий ветеранський рух» було розроблено детальний алгоритм ідентифікації випадків сексуального домагання, порядок реагування, розслідування і службової перевірки. Алгоритм передбачав створення інституційних механізмів для належного реагування й надання допомоги. На той момент єдиним спеціалізованим механізмом реагування була формальна «гаряча лінія», яка не мала встановлених алгоритмів обробки і зберігання отриманих даних, реагування на заявлені випадки, а також кваліфікованих працівників/ць для роботи зі зверненнями постраждалих від сексуальних домагань. Напрацювання було представлено на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували ЗСУ у жовтні 2021 року, але відтоді механізм так і не було імплементовано[20].
Позаяк у ЗСУ немає дієвої політики протидії сексуальним домаганням, то немає і політики протидії сексизму як такому. У результаті військовослужбовці можуть вільно висловлювати сексистські упередження щодо жінок приватно й публічно, без жодних застережень і наслідків.
У 2023 році набрав розголосу публічний сексизм бійців Третьої штурмової бригади на ютуб-каналі ДВІЖ. Комік у цивільному житті Вітя Розовий порівняв жінок, які воюють, з дітьми й собаками. У випуску пролунали також жарти про те, як жінки можуть бути корисними у війську — з масними натяками. Детальніше про це розповідали тут.
Після публічних обурень жінок-військових ніхто з представництва бригади не вибачився. Вітя Розовий далі жартував у своїх соцмережах, а в новорічномувипускуДВІЖА військові вирішили закріпити свій сексистський статус. Дівчині, яка озвучила бажання служити в бригаді, військовий з позивним «Бот» порадив варити борщ. Потім він видав гнівну тираду про війну як «чоловічий світ», про жінок, які «кругом позалазили» і хочуть «квоти» і «равні права».
Невдовзі після скандалу з Третьою штурмовою про свою позицію заявив командир штурмової роти «Кракен» Антон Чіча. «Я — проти [дівчат в армії]. У свою роту я не візьму дівчинку», — заявив Антон у ютуб-шоу «ВІДДУШІВДУШУ»[21]. Боєць зазначив, що в армії є дівчата, які виконують багато функцій. Проте сам Чіча проти дівчат на бойових посадах нібито через їхню «нестабільну психіку».
Наразі єдиний опір публічному сексизму від військових — реакція суспільства, адже командування такі випадки ігнорує. Це ускладнює ситуацію, адже критика військових цивільними, хай і за сексизм та мізогінію, викликає несприйняття у самих військових і частини суспільства.
Проблемним залишається питання гендерного мейнстримінгу ветеранської політики в умовах майже повної відсутности самої такої політики. З одного боку, реєстр ветеранів і ветеранок, який був у розпорядженні Міністерства у справах ветеранів до 2022 року, втратив чинність, громадські організації, які надавали послуги ветеранам і ветеранкам, великою мірою перепрофілювалися на волонтерську допомогу армії, а повне повернення до мирного життя неможливе, бо Україна воює. З іншого боку, міністерство досі не запропонувало бодай приблизного варіанту концепції ветеранської політики, з якою можна було б працювати на предмет її гендерної чутливости. В умовах такої всебічної неясности продуктивність дальшої роботи у цьому напрямі під питанням, принаймні до прояснення ситуації.
Гендерний консалтинг. Рекомендації
Стисло, наразі найнагальніші проблеми для жінок-військовослужбовиць — це нерівноправне ставлення при обійманні бойових посад і підвищенні, відсутність дієвого механізму протидії сексуальним домаганням і сексизму, недостатнє забезпечення форменим одягом, елементами бронезахисту відповідно до антропометричних даних, медичними послугами й засобами гігієни, для жінок-ветеранок — відсутність ветеранської політики як такої. Проте є й інші побажання до гендерної політики в секторі безпеки.
Громадські організації рекомендують ухвалити два законопроекти, які посилюють гендерну рівність у ЗСУ. Законопроєкт № 5713 має на меті врегулювати питання, що стосуються надання відпусток для догляду за дитиною, у зв’язку з народженням дитини; виплати компенсацій за невикористані відпустки для осіб, які мають дітей; забезпечення санаторно-курортним лікуванням, речовим та іншим забезпеченням; рівного доступу до офіцерських посад; обов’язковости службових розслідувань у разі виявлення ознак дискримінації за переконаннями й підставами, визначеними статтею 24 Конституції України. Законопроєкт № 5714 пропонує урівняти чоловіків і жінок військовослужбовців у сфері притягнення до відповідальности за військові правопорушення і злочини шляхом зняття обмежень на накладання на жінок таких видів стягнення й покарання, як утримання на гауптвахті та тримання в дисциплінарному батальйоні.
Рекомендується також збільшити кількість штатних посад для гендерних радників і радниць (нині їх у складі ЗСУ 142 особи, але майже всі поза штатом), навчати й атестувати кандидаток і кандидатів на цю позицію.
Висновки
Проблема сексизму в арміях світу існувала й існує. Армія незалежної України, як і військові структури, що були її попередницями, не була і не є винятком із цього правила. Ця стаття лише стисло окреслює найкричущіші випадки і найпоширеніші проблеми.
Лише систематична робота з вирішення конкретних проблем, пропозиції для якої наведено в статті, може якось змінити ситуацію на краще. Адвокаційний проект «Невидимий батальйон», як і інші організації громадянського суспільства, довгий час уже ведуть роботу в цьому напрямі.
Проте, безумовно, головні зацікавлені у зменшенні сексизму в секторі безпеки, як і головний рушій позитивних змін, — самі жінки-військовослужбовиці. Позитивним власним прикладом для жінок, які служитимуть пізніше, та щоденною боротьбою за рівне ставлення вони виборюють гендерну рівність і безпечну толерантну державу. У цьому її треба якнайширше підтримувати.
Ілюстрації: Вікіпедія; особистий архів Василя Гаврищука / Локальна історія; особиста сторінка Наталії Дубчак на Facebook; Алла Корнієнко / Життєві обрії. Новини Хмільника; Х-вий прес-офіцер; Армія Інформ; особиста сторінка Юлії Микитенко на Facebook
Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.
[1]Гриценко, Ганна. Як жінки змінили українську армію // Гендер в деталях. — 2019. — 10 жовтня: https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/yak-zhinki-zminili-ukrainsku-armiyu-1341190.html
[2]Байдак, Мар’яна. Олена Степанів: одна з перших українських воячок // Гендер в деталях. — 2021. — 30 березня: https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/zhinky-yaki-toruyit-novi-shliachy/olena-stepaniv.html
[3]Попелюк, Роксолана. Фронт підтримки: жінки в українському Русі опору // Локальна історія. — 2022. — 1 лютого: https://localhistory.org.ua/texts/statti/front-pidtrimki-zhinki-v-ukrayinskomu-rusi-oporu/
[4]Гавришко, Марта. Гендерні аспекти сексуальної моралі в ОУН і УПА у 1940–50-х роках // Український визвольний рух. — 2015. — № 20. — C. 199–213.
[5]Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми гендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9).
[6] «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО: (соціологічне дослідження) / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2015. — С. 19–20.
[8] Жінки в добу змін, 1989–2009: Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Східна Німеччина та Україна. — Представництво фонду ім. Г. Бьолля в Україні, 2012. — С. 114.
[9] На межі: вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні // The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 58–59.
[10] Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України: Навчально-методичний посібник за заг. ред. Б. П. Андресюка. — К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. — С. 26.
[11]Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми гендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9).
[12]Плохотнюк, Наталя. Ми не кухарки, а повноцінні бійці, у війни не жіноче обличчя? // Вечірній Київ. — 2016. — 24 січня: https://vechirniy.kyiv.ua/news/3205/
[14]Герун, Юрій. У Трускавці військові медсестри змагались у конкурсі краси // Zaxid.net. — 2017. — 10 березня: https://zaxid.net/u_truskavtsi_viyskovi_medsestri_zmagalis_u_konkursi_krasi_n1420215
[16]Масний В’ячеслав, Погребна Анна. Парад на підборах. Жінкам-військовослужбовицям замінили туфлі на черевики з нижчим каблуком // Суспільне. Новини. — 2021. — 2 липня: https://suspilne.media/144081-parad-na-pidborah-nardepi-vimagaut-vid-minoboroni-provesti-rozsliduvanna-gendernogo-skandalu/
[17]Соколова-Стех, Ганна. Жінки в ЗСУ: «Бажання служити сприймають за примху» // Deutsche Welle. — 2023. — 9 жовтня: https://www.dw.com/uk/zinki-v-zsu-bazanna-sluziti-sprijmaut-za-primhu/a-66995226
[18] НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С. 54–55.
Проблема сексуальних домагань і сексуального насильства на військовій службі існує в арміях усіх країн світу, і страждають від неї не лише жінки, хоча жінки страждають частіше. Американські дослідниці Валері Штандер і Синтія Томсен уважають, що сексуальним домаганням сприяють внутрішні чинники військової структури, такі як легітимність насильства взагалі, деіндивідуалізація, повне підкорення вищому керівництву, а також поширене до сьогодні домінування чоловіків у цьому керівництві[1].
Інші дослідники, як-от Карл Кастро, стверджують, що розвиток стресостійкости знижує кількість рапортів про насильство, а командний дух тисне на постраждалих і змушує їх думати, нібито повідомленням про насильство вони «зраджують» свою команду[2].
Інституційний ризик, який уможливлює домагання або насильство щодо інших осіб, — позиція влади. Армія взагалі — ієрархічна структура, і що вище в цій ієрархії особа, то більше у неї можливостей безкарно чинити насильство. «Скляна стеля» в цій сфері досі існує, тому високі посади в армії обіймають переважно чоловіки.
Сексуальні домагання — це також частина ширших проблем — мізогінії, токсичної маскулінности і дискримінації за ознакою статі, браку професіоналізму, у випадку української армії це ще й радянська спадщина в професійній культурі.
«Це був підполковник. Він на великій лекції, яка абсолютно не стосувалась гендерної тематики, говорив про все на світі і в тому числі наговорив, що “коли ви будете у військах, в жодному разі не беріть жінок… От ніколи не беріть жінок на полігони або в АТО, тому що всі їх будуть ї…ть крім вас. От запам’ятайте моє слово, я вам кажу, ви молоді, недосвідчені, — ніколи їх не беріть на полігони, тому що всі будуть ї…ть, крім вас»[3].
Проблему сексуальних домагань супроводжують споріднені негативні явища — гомофобія і трансфобія із застосуванням цькування, насильницька поведінка чоловіків щодо чоловіків.
Наявність проблеми сексуальних домагань не може бути підставою для того, щоб відраджувати жінок служити в армії в принципі, з міркувань «захисту». Так само як наявність сексуальних домагань на цивільній роботі — це не привід не заохочувати жінок самостійно заробляти гроші. А проте домагання у військовій структурі відрізняються від домагань в офісі чи на виробництві, насамперед тим, що з військової служби неможливо звільнитися по факту домагань так легко, як із цивільної роботи. До того ж невирішеність цієї проблеми може демотивувати жінок, які хотіли б служити взагалі, а армії України потрібні доброволиці.
Правильніший шлях до вирішення проблеми — створити дієві механізми протидії домаганням, насильству за ознакою статі, цькуванню, а також сексизму й дискримінації взагалі. Коректна, дружня, довірча атмосфера — запорука ефективної служби і жінок, і чоловіків.
Винесення в публічний простір обговорення проблем сексуальних домагань і сексуального насильства не може делегітимізувати всю українську армію, так само як інші армії світу. Так уважаю не лише я, а й українське суспільство. У 2020 році Київський міжнародний інститут соціології на замовлення проєкту «Невидимий батальйон», що його здійснює громадська організація «Інститут гендерних програм», провів загальнонаціональне репрезентативне опитування. За його даними, 23 % респондентів/ок уважають, що варто, бо це проблема, яку часто ігнорує керівництво Збройних Сил; 24 % заявляють, що варто, бо це чи не єдиний спосіб для постраждалих добитися справедливости; ще 8 % кажуть, що варто, бо дискримінація в Збройних Силах існує. Лише 17 % опитаних уважають, що публічність може зашкодити постраждалим, і лише 8 % пояснили, що публічність таких проблем шкодить іміджу ЗСУ[4].
Проблему сексуальних домагань засвідчено і на рівні Генерального штабу України. Радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова публічно заявила: «Збройним Силам потрібно визнати як цивілізованій інституції, що таке явище є, й адекватно реагувати»[5].
Міжнародний досвід
Дослідження 2015 року в арміях країн-членів НАТО показало, що у 80 % збройних сил проводять регулярні тренінги для попередження сексуальних домагань і насильства в армії, а більше ніж 60 % мають розроблені стратегії, кваліфікований персонал і формальні процедури для попередження й реєстрації скарг про випадки сексуальних домагань жінок чи чоловіків[6].
Розгляньмо для прикладу армію США. Проблему сексуальних домагань моніторять, ведучи статистику отриманих скарг та через щорічне анонімне дослідження гендерних і робочих відносин. Перше число набагато менше, ніж кількість тих, хто повідомляють про домагання анонімно: за даними 2012 року, скарги на домагання надійшли від 6 % американських військовослужбовиць, а зазнали домагань близько чверті з них. Серед чоловіків 1 % повідомив про домагання шляхом скарги, а 10 % повідомили анонімно. Дані 2018 року засвідчують схожі пропорції; однак через незамовчування цієї проблеми кількість скарг суттєво зросла.
Американський досвід підкреслює важливість превентивної роботи і важливу роль командира підрозділу, який має вести цю роботу і сприяти поданню скарг, взагалі, відповідати за здорову робочу атмосферу в підрозділі. Там, де командир нечутливий до проблематики сексуальних домагань, ризики зростають[7].
У 2020 році у США набрала розголосу справа Ванесси Гільєн, двадцятилітньої військовослужбовиці, яка зникла під час служби. Перед тим вона розповідала родині, що зазнає сексуальних домагань з боку сержанта, що скарги на нього інших постраждалих жінок відхилили, але вона свої проблеми вирішить сама. За два місяці знайшли рештки її тіла. Вбивцею виявився спеціаліст армії США Аарон Девід Робінсон; його дівчина Сесілі Енн Агілар допомагала розчленувати тіло й заховати останки. Робінсон застрелився під час затримання, Агілар засудили до 30 років ув’язнення[8]. Розслідування також постановило, що вбивство стало прямим наслідком лідерської неспроможности й атмосфери потакання сексуальному насильству та сексуальним домаганням у військовій частині. Ще чотирнадцятьом військовослужбовцям призначили дисциплінарні покарання[9][10]. Наслідком справи Ванесси Гільєн стало внесення 2022 року сексуального домагання до Єдиного кодексу військової юстиції США як правопорушення.
Мурал у пам’ять про Ванессу Гільєн
У Канаді близько чверті військовослужбовиць зазнають домагань чи насильства під час своєї кар’єри, серед чоловіків ця цифра становить близько 4 %. Щодня здійснюється близько трьох випадків сексуальних домагань чи насильства. Після того як незалежне дослідження опублікувало звіт про «культуру, ворожу до жінок і ЛГБТ+ в армії», канадські військовослужбовиці й ветеранки два роки (2016 і 2017) подавали позови до Міністерства оборони. Багатьом із них суд присудив матеріальну компенсацію. Проблему сексуальних домагань у збройних силах у Канаді оголошено такою, що загрожує національній безпеці. Постійний комітет національної безпеки і захисту при Сенаті Канади вважає, що культура конформности, ієрархічности, безвідмовного виконання наказів, ставлення групових інтересів вище за індивідуальні створюють атмосферу, сприятливу для сексуальних домагань і насильства. Щоб виправити цю ситуацію, треба впливати на таку культуру, а не просто збільшувати кількість жінок у війську[11]. З 2015 по 2021 рік здійснювалася «Операція “Честь”», у рамках якої комплексно вивчали проблему і шукали шляхів її вирішення.
У 2021 році в Канаді одночасно 13 офіцерів високого чину були відсторонені, перебували під слідством або мусили вийти на пенсію через сексуально неприйнятну поведінку. Військова поліція не розголошувала ці випадки з власної ініціативи, але відповідала на питання журналістів/ок[12].
Українські історії
Згідно з дослідженням Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ (2011), 10 % жінок і 5 % чоловіків (переважно курсанти вищих військових навчальних закладів) стикалися із сексуальними домаганнями в армії[13].
У 2020 році авторки дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні» поспілкувалися з жінками, які зазнали сексуальних домагань, сексуального насильства, сексуального насильства разом із фізичним тощо. Бували випадки, коли як помста за відмову кривдники псували речі і навіть застосовували вогнепальну зброю.
Іноді, у випадках сексистських жартів чи інших дрібних конфліктів, кривдник міг не розуміти, чому його дії неправильні, навіть якщо йому доводилося вибачитися перед постраждалою на вимогу керівництва. Іноді самі постраждалі не одразу рефлексували неприємні історії, які з ними сталися, як домагання чи сексизм, а не просто побутові конфлікти.
Це підводить нас до необхідности просвіти в питаннях гендерної рівности і протидії домаганням. З метою такої просвіти команда проєкту «Невидимий батальйон» розробила навчальний курс «Гендерна рівність та протидія сексуальним домаганням у військовій сфері»[14], який розміщено у відкритому доступі на платформі онлайн-освіти Prometheus. Станом на початок 2023 року на курс зареєструвалося понад 23 тисячі осіб (з них 90 % отримали сертифікати), а департамент військової освіти і науки Міністерства оборони України рекомендував вищим військовим навчальним закладам і військовим структурним підрозділам закладів вищої освіти включити цей курс до планів роботи з курсант(к)ами.
Проте, очевидно, випадки систематичних домагань до підлеглих, сексуального насильства, фізичного насильства, погроз і цькування не можуть трактуватися лише через брак гендерної просвіти, а й мають бути відповідно покарані. Такі випадки дослідниці теж зафіксували, як і те, що розраховувати на справедливе покарання кривдника постраждалим тут важко. Як структура, яка до початку війни в Україні не була готова брати жінок на бойові посади, забезпечувати їх формою тощо, армія не була готова й реагувати на сексуальні домагання. Такі проблеми іноді ніяк не вирішувалися, іноді закінчувалися фізичним конфліктом із кривдником, а іноді тягнули за собою звільнення жінок із лав ЗСУ, щоразу знижуючи в такий спосіб боєздатність армії на одну кваліфіковану фахівчиню. Механізм вирішення таких конфліктів через звернення до командира не працює, коли кривдник — сам командир. Варіант подзвонити на загальну «гарячу лінію» ЗСУ постраждалі, як правило, не розглядали через неанонімність таких звернень і, відповідно, ризик погіршити своє становище.
На момент роботи над дослідженням було відомо лише про один випадок сексуальних домагань, коли постраждала вирішити свідчити публічно і назвати ім’я кривдника. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. Вона заявила, що коли проходила службу у військовій частині А1358, керівник частини, використовуючи своє службове становище, не раз намагався змусити її до сексу. Головне управління Нацполіції у Вінницькій області порушило справу про примушування до вступу в статевий зв’язок. Станом на початок 2024 року вирок у справі не ухвалено, а полковника Іваніва тимчасом підвищили і перевели в Міністерство оборони[15].
Загалом серед випадків, які стали відомі дослідницькому колективу, до сексуальних домагань найчастіше вдавалися вищі за рангом особи і без свідків; найчастіше чоловіки домагалися жінок, хоча це не єдиний можливий варіант. Більшість постраждалих нікому не розповідали про сексуальні домагання до них і не зверталися по допомогу — дослідниці проєкту стали першими, кому звірилися постраждалі. Якщо при домаганнях були присутні свідки, вони зазвичай підтримували кривдника або зберігали нейтралітет — не втручалися або ж заявляли про неможливість вплинути на ситуацію. Жінки, як правило, не були кривдницями самі, але й не завжди ставали на бік постраждалих.
Ілюстрація до дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні»
Уже після публікації дослідження й винесення теми в публічний простір військовослужбовиці почали говорити про цю проблему більше. У 2021 році працівниця Чернігівського обласного ТЦК й СП підполковниця Ольга Деркач заявила, що постраждала від домагань з боку свого керівника, військового комісара области полковника Олександра Криворучка. Як і у випадку Валерії Сікал, вирок у кримінальній справі досі не винесено[16].
Валерія Сікал і Ольга Деркач
Відомі також публічні заяви, коли постраждалі не називали імен кривдників, але однаково ділилися досвідом. Військовослужбовиця Ірина Базикіна повідомляла у ЗМІ, що постраждала від сексуального й фізичного насильства. За рік розслідування у поведінці кривдника склад кримінального злочину не виявили, а кривдник виправдовувався тим, що «вона любить жорсткий секс»[17].
У подкасті Жіночого ветеранського руху, опублікованому на початку 2024 року, аеророзвідниця Світлана поділилася: «Я буквально вступила в бійку чи в боротьбу з офіцером, з командиром, але ті люди, яких я вважала друзями в тому підрозділі, вони просто вийшли, вони вийшли для того, щоб а-ля дати командирові розважитись»[18].
Зв’язківиця і синхронна перекладачка Надія Гарань пішла далі й розповіла про сексуальні домагання в ЗСУ британському виданню «Ґардіан» (The Guardian)[19]. За її словами, вона залишила свій підрозділ через командира, який домагався підлеглих жінок і казав їм, що в разі відмови зайнятися з ним сексом він пошле на смерть їхніх чоловіків, теж його підлеглих. На винесення проблеми в міжнародний простір мусила відповісти заступниця міністра оборони Ганна Маляр, яка пообіцяла особисто реагувати на такі заяви[20]. Перевірити її обіцянку не вдалося, бо через місяць після цього її звільнили з посади.
Жіночий ветеранський рух, коментуючи сексистські жарти бійця 3 ОШБ, стверджує, що «кожен випадок домагання лишається безкарним»[21].
Механізм реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі
Розробити механізм реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі у Збройних Силах України взялася громадська організація «Юридична сотня» у співпраці з Інститутом гендерних програм, Жіночим ветеранським рухом та Генеральним штабом України.
28 жовтня 2021 року на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували Сухопутні війська ЗСУ, радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова публічно представила проєкт механізму реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі.
Вікторія Арнаутова презентує проект механізму реагування на сексуальні домагання
Механізм передбачає, що постраждала (чи постраждалий) або людина, яка спостерігала неналежну поведінку, звертається з повідомленням про це особисто, письмово, чи телефоном на «гарячу лінію». Повідомлення отримує уповноважений орган (відділ апарату помічників Головнокомандувача з питань гендерної інтеграції), уповноважена особа (радник з гендерних питань) або командир. Повідомлення реєструється невідкладно, а наступного дня постраждала особа скеровується для отримання юридичної, психологічної, медичної допомоги (із дотриманням вимог до захисту персональних даних). Далі за фактом реєстрації повідомлення призначається службова перевірка, головою комісії з перевірки є представник уповноваженого органу, ця сама особа забезпечує також захист постраждалої особи від впливу кривдника. На підставі висновків перевірки чи розслідування ухвалюється рішення про притягнення кривдника до відповідальности.
Станом на початок повномасштабної війни механізм погодили всі командування, але його не було ухвалено, а на посади в підрозділі гендерної інтеграції в апараті Головнокомандувача не було призначено людей, які мали стати виконав(и)цями відповідних інструкцій. Станом на початок 2024 року ситуація досі не зрушила з місця.
Алгоритм дій тепер
Що робити військовослужбовиці чи військовослужбовцю, якщо вона чи він стикається із сексуальними домаганнями ось тепер? На цей випадок Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» розробила пам’ятку[22]. Це загальна рекомендація, яка не замінює індивідуальну юридичну консультацію в кожному конкретному випадку, але дає загальне розуміння своїх дальших кроків у разі небезпечної ситуації.
Перший крок — турбота про власну безпеку (спроба покинути приміщення, залучити до ситуації свідків тощо).
Другий крок — фіксація дати, часу і місця події, фіксація посади й імені кривдника, самостійний збір іншої інформації про ситуацію та доказової бази.
Наступні кроки — отримання психологічної, медичної і юридичної допомоги, після чого можна узгодити з адвокатом свої дальші дії.
За статтею 110 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України можна подати заяву в разі порушення своїх прав як до командування, так і до правоохоронних органів.
Сексуальне насильство щодо військовослужбовиць і військовослужбовців — військовий злочин і кваліфікується залежно від посади кривдника за такими статтями КК України: ст. 426-1 КК України («Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень»), ст. 406 КК України («Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутности відносин підлеглости») або ст. 405 КК України («Погроза або насильство щодо начальника»). Точну кваліфікацію злочину, коректну підготовку заяви та визначення правильного адресата заяви слід узгоджувати з адвокатом.
Громадські організації «ЮрФем», БФ «Сильні», «Юридична сотня» надають допомогу постраждалим, хоча ні теоретично, ні практично з огляду на досвід Валерії Сікал, Ольги Деркач та Ірини Базикіної не можуть гарантувати правосуддя, яке перебуває у відповідальності судових і правоохоронних органів.
Висновки
Сексуальні домагання і сексуальне насильство — це проблема армій різних країн світу і так само української армії, що визнає й Генеральний штаб. Ієрархічність колективу, неможливість швидко змінити місце роботи, традиції радянської армії, де жінка обслуговувала чоловіків, а не була їм посестрою, мізогінія — ці явища сприяють зловживанням владою, зокрема сексуальним зловживанням.
І чоловіки, і жінки можуть не усвідомлювати, що певна поведінка неприйнятна і потрапляє під означення «домагання»; цю проблему долає гендерна просвіта. В інших випадках кривдник напевно усвідомлює, що робить неприйнятні речі, і має бути покараним. Попри це, порівняно невеликий відсоток постраждалих виносить проблему в поле службового чи кримінального реагування, ще менший відсоток порушує ці питання публічно. Схожа ситуація і в інших арміях світу. В Україні нині не існує публічно відомих випадків сексуальних домагань чи насильства в армії, коли кривдник отримав би покарання.
В арміях різних країн світу існують також механізми реагування на повідомлення про сексуальні домагання й сексуальне насильство. Такий механізм для ЗСУ вже розроблено й погоджено з усіма командуваннями, але остаточна його імплементація застопорилася. Ми віримо, що найближчим часом процес буде доведено до кінця.
[5]Дудко, Олена. Вікторія Арнаутова: «Гендерні питання — це не лише про права жінок, часто чоловіки теж потерпають від несправедливості» // Армія Inform. — 2020. — 7 листопада: https://armyinform.com.ua/2020/11/07/viktoriya-arnautova-genderni-pytannya-cze-ne-lyshe-pro-prava-zhinok-chasto-choloviky-tezh-poterpayut-vid-nespravedlyvosti/
[6] Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 71.
[8] Texas woman who helped hide U.S. soldier Vanessa Guillén’s body sentenced to 30 years in prison // PBS. — 2023. — 14 August: https://www.pbs.org/newshour/nation/texas-woman-who-helped-hide-u-s-soldier-vanessa-guillens-body-sentenced-to-30-years-in-prison
[9] Fort Hood: Soldiers fired and suspended after Vanessa Guillen probe // BBC News. — 2020. — December 8: https://www.bbc.com/news/world-us-canada-55235381
[10]Acevedo Nicole, Kube Courtney. 14 Fort Hood leaders disciplined as probe finds ‘permissive environment for sexual assault’ at the Army base // NBC News. — 2020. — December 8: https://www.nbcnews.com/news/latino/probe-launched-after-vanessa-guill-n-s-death-finds-permissive-n1250372
[11] Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 67–70.
[12]Burke Ashley, Brewster Murray. A military in crisis: Here are the senior leaders embroiled in sexual misconduct cases // CBC. — 2021. — 21 October: https://www.cbc.ca/news/politics/sexual-misconduct-military-senior-leaders-dnd-caf-1.6218683
[13] Актуальні проблеми гендерної політики в Збройних Силах України: Навч.-метод. посібник // [В. П. Кротиков, В. Л. Топальський, В. М. Малюга та ін.]; за заг. ред. Б. П. Андресюка. — К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. — С. 67–68.
[15]Гончарук, Наталія. Чи захистив свою честь і гідність полковник, звинувачений у сексуальних домаганнях? Є рішення // 20 хвилин Вінниця. — 2021. — 20 липня: https://vn.20minut.ua/analitika-i-publicistika/chi-zahistiv-svoyu-chest-i-gidnist-polkovnik-zvinuvacheniy-u-seksualni-11363511.html
[16] НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С.58.
[17] Сексуальні домагання: що відбувається в українській армії? (Відео) // Радіо Свобода. — 2021. — 5 березня: https://www.radiosvoboda.org/a/video-domahannia-v-armii/31136395.html
[18] Випуск 2. Аеророзвідниця, як захистити себе від домагань у війську // Жіночий ветеранський рух. — 2024. — 3 січня: https://youtu.be/D0orcKOV-xs?si=LSyQ9RGM5NT3rzj4
[19] ‘Fighting two enemies’: Ukraine’s female soldiers decry harassment // The Guardian. — 2023. — 4 August: https://www.theguardian.com/world/2023/aug/04/fighting-two-enemies-ukraine-female-soldiers-decry-harassment
[20] Ганна Маляр пообіцяла особисто реагувати на заяви про сексуальні домагання в армії // Жінки — це 50 % успіху України. — 2023. — 15 серпня: https://50vidsotkiv.org.ua/ganna-malyar-poobitsyala-osobysto-reaguvaty-na-zayavy-pro-seksualni-domagannya-v-armiyi/
«Я хочу двадцять чотири години перемир’я, під час якого не відбудеться жодного зґвалтування», — ці слова Андреа Дворкін змушують замислитися над буденністю гендерно зумовленого насильства. Чи може здійснитися її мрія і, якщо так, коли це станеться? У цьому тексті спробуємо розібратися з причинами насильства щодо жінок. Що лежить в основі насильства? Якою має бути феміністська протидія насильству? А феміністська психотерапія для жертви насильства? Про це та інше — далі в цьому тексті.
Теорії про насильство
Викорінити певне явище можна, тільки розібравшись у його суті. Дослідники з різних дисциплін (соціологія, психологія, криміналістика, філософія тощо) не раз зверталися до вивчення глибинних причин насильства.
Соціологія, культурологія, філософія, дослідження влади та ідеології
Два найвідоміші соціологічні експерименти ХХ сторіччя пов’язано саме з темою насильницької поведінки. Перший — це експеримент Мілгрема: його учасники били акторів струмом, силу якого поступово збільшували, вимірювався відсоток відмови і тривалість «проходження». Хоча до цього досліду є критичні зауваження (учасники могли передбачити, що їм не дозволять експериментувати зі справжнім насильством, та могли вважати себе учасниками розіграшу), результати експерименту шокували і громадськість, і самого дослідника. Схожий із ним стенфордський в’язничний експеримент, у якому було зімітовано в’язницю, а добровольці виконували в ній роль тюремників. В обох випадках фактичним предметом дослідження була насильницька поведінка учасників експерименту, обидва рази було зроблено такі висновки: задана експериментатором ситуація, яка схиляє піддослідного здійснювати насильство, впливає на поведінку індивіда більше, ніж його особисті якості. Ці експерименти були своєрідним проривом у розумінні теми, адже доти проблема насильства розглядалася з моралістичних позицій, як прояв якоїсь злоякісності індивіда, котрий це насильство здійснює.
У дальшому розвитку західної соціологічної і філософської думки важливі праці Луї Альтюссера, який зробив внесок у теорію поняття «ідеологія». У контексті теми насильства нас цікавить його твердження про те, що будь-який владний апарат і його практики завжди матеріально втілюють якусь систему ідей, а отже, система владних відносин і набір ідей у головах індивідів, які належать до цієї системи відносин, не існують окремо одне від одного, а навпаки, вони прямо пов’язані.
Згодом соціолог Юхан Галтунг запровадив поняття «структурне насильство», відрізняючи його від «персонального» відсутністю суб’єкта, який здійснює насильство, натомість причини його мають структурний (економічний чи політичний) характер. Це не конче має бути цілеспрямоване пригнічення через нав’язування несправедливих правил, — структурне насильство може бути наслідком загальної недосконалості системи відносин. Категорія населення, яка системно страждає від голоду і хвороб, і є така потерпіла від структурного насильства.
Цей самий підхід реалізовано в класичних роботах із соціології насильства — дослідженнях Мішеля Фуко. Розглядаючи владу як щось, властиве не лише певним суспільним інститутам, а й закорінене у свідомості членів суспільства, Фуко переносить акцент із суб’єктів, котрі здійснюють владу над якимись об’єктами, на самі суспільні відносини, які і є носіями влади. Фуко пише про тюрми й лікарні як інститути, які здійснюють владу і покарання, і зазначає, що ці моделі засвоює свідомість покараного чи пацієнта, а самі уявлення про норму і ненорму зумовлено соціальним контекстом. Зокрема, у лікарні Сальпетрієр, розповідає він, часто доводилося спостерігати божевільних жінок, які «в жоден із періодів своєї хвороби не виявляли жодного викривлення здатності до розуміння й одержимі були лише своєрідним інстинктом буйства, ніби у них було уражено лише емоційні здібності»[1]. Ця цитата яскраво ілюструє патріархальну заборону жінкам чинити опір і взагалі виявляти бодай якусь агресію. Аналогічно П’єр Бурдьє запровадив поняття символічного насильства як атрибута влади[2] — остання нав’язує підкореним вигідні їй смисли. Відтак система владних відносин сприймається як легітимна і не усвідомлюється як така, що її можна змінити.
Отже, насильство в сучасній соціології і політичній філософії розглядається як системне явище, одне з джерел якого — суспільні відносини. Усі ці теоретичні підходи легко застосовуються до поняття патріархату і гендерно зумовленого насильства як його неодмінного складника. Подолати патріархат і перейти до феміністської утопії без насильства й дискримінації можливо, якщо усвідомлювати, як цю систему насильства сконструйовано.
Одна з найновіших соціологічних праць — «Насильство: мікросоціологічна теорія» Рендала Коллінза. У фундаментальній праці автор розглядає мікрорівень більше як тридцяти різних видів насильства, зокрема домашнє насильство, і розбирає сценарії, за якими відбуваються конфлікти. Серед форм партнерського насильства Коллінз виділяє короткострокове гендерно симетричне насильство і довгострокове з домінуванням чоловіка.
«Різниця між звичайним парним насильством і серйозними насильницькими відносинами полягає в тому, що перший вид протистояння спрямовується у захищене, обмежене насильство; тоді як останнє розвивається у схему ситуаційної напруги і раптового скидання напруги, що призводить до насильницького надмірного прискорення паніки або тривалого застосування тортур»[3].
Психологія
Структура суспільних відносин не позбавляє індивіда свободи волі, і за кожним актом насильства стоїть відповідальність дорослої дієздатної особистості. Тому важливо розглянути не лише структурний, а й індивідуальний рівень насильства. Психологічні дослідження за весь час існування цієї науки шукали ключі до розуміння поведінки жертв і агресорів.
Дослідження «жіночої істерії» і саме поняття психотерапевтичної роботи з психологічними проблемами виникло у XIX сторіччі в працях Жана-Мартена Шарко, а потім Зигмунда Фройда[4]. Останній установив зв’язок між дитячими психологічними травмами і психологічними проблемами в дорослому віці. Проте вважається, що він не зміг повірити в масштаби сексуального насильства над дітьми і жінками, які йому відкрилися, тому зрікся своїх попередніх теорій, а запропоновані ним нові пояснення були невдалими. Утім, праці Фройда і його послідовників заклали базу для того, щоби зцілювати психологічні труднощі, з’явилася психотерапія, яка ставала дедалі доступнішою послугою.
Пацієнтка Йозефа Броєра, колеги Фройда, Анна О. (Берта Паппенгайм) була визначною активісткою свого часу. Її особистий спротив насильству, якого вона зазнала, перетворився на тривалу політичну боротьбу проти жорстокого поводження з жінками і дівчатами, вона засновувала притулки і феміністські організації[5]. Від середини ХХ століття психоаналіз почав набирати феміністського виміру. Тут слід відзначити, зокрема, Ненсі Чодороу, яка в дослідженні «Відтворення материнства» аналізує механізм відтворення гендерно-рольових відмінностей у західному суспільстві, та Джулієт Мітчелл, чия робота «Психоаналіз і фемінізм» радикально переоцінила класичну версію психоаналізу.
Із сучасних психологічних теорій, найцікавіших у контексті насильства, слід згадати висновок про те, що поведінка агресора чи жертви може бути подібною і повторюваною. Дослідження Еріка Берна вказують, що одна з передумов для повторюваності певної ситуації (не обов’язково насильницької) — сценарна поведінка, тобто така, що відтворюється за одним сценарієм із різними людьми. Знання про цю відтворюваність принесло у психотерапію можливість для клієнта вийти зі сценарію і сформувати у нього нові, конструктивніші способи поведінки. Цю концепцію розвиває далі концепція трикутника Карпмана — психологічна і соціальна модель взаємодії людей, яка передбачає, що в системі стосунків є три ролі: «Жертва», «Переслідувач» і «Рятівник», — і вони динамічно змінюють одна одну (про це детальніше далі)[6].
Психологи почали уважніше досліджувати теми насильства і його наслідків під час і після В’єтнамської війни, яка хронологічно збіглася з другою хвилею фемінізму. Феміністки також перевизначили зґвалтування як акт насильства і політичного контролю, а опитування показали величезні масштаби поширення цього явища[7].
Серед помітних праць на цю тему слід згадати книжки Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання» і «Батьківсько-дочірній інцест». Вони постали на основі тривалої роботи авторки з жертвами сексуального й сімейного насильства і представляють теорію психологічної травми та практику психотерапії травми з феміністських позицій. Психолог Ланді Банкрофт у книжці «Чому він це робить» узагальнює свою роботу з чоловіками, які чинять домашнє насильство. На його думку, проблема полягає передусім у чоловіках і саме вони відповідальні за припинення насильства в родині. Приниження партнерки, пише Банкрофт, не є результатом динаміки стосунків, і зміна її поведінки чи спроби краще зрозуміти партнера не призводять до змін на краще. Він наполягає, що корегувати в цьому разі потрібно чоловіків, і не їхні емоції, а їхню поведінку та систему цінностей[8]. Із ним погоджується Майкл Кауфман, котрий запроваджує поняття тріади чоловічого насильства як сукупності насильства проти жінок, насильства проти чоловіків та насильства проти самих себе. Кауфман визнає агресію токсичною частиною маскулінності, вбудованою суспільством і вихованням у структуру чоловічої психіки, та пропонує її позбуватися[9].
Здобула популярність і книжка Робін Норвуд «Жінки, які кохають занадто сильно», хоча у феміністок вона врешті-решт заробила негативну славу як така, що (поруч із діяльністю авторчиної групи підтримки) спричиняла злоякісні зміни у житті постраждалих жінок[10]. Норвуд визнає поширеність проблеми насильства і вбачала його причини у психіці жінок, котрі, на її думку, надто залежні від чоловіків. Програма самодопомоги, розроблена на основі програми «дванадцяти кроків» руху анонімних алкоголіків, пропонувала змінити лише власне сприйняття себе як жертви. Проте чоловік, на відміну від пляшки, суб’єкт, а не об’єкт, ігнорування його відповідальності за насильство і відмова від активних спроб вимагати від нього кращого ставлення до себе — це не адекватна відповідь на проблему. Жінка, котра відвідувала програму самодопомоги Норвуд, як і раніше, залишалася пасивною, але тепер іще й зміцнювалася в цій пасивності ідейно.
Десь тоді, коли на Заході публічні тортури і страти поволі втрачали популярність (не серед народу, звісно, а серед тих, хто має владу і задає тон) та поступалися закритим судовим процесам і тюремному ув’язненню, у нас зародилася нова українська література. Декларовано орієнтована на масового читача й популярний формат, вона є енциклопедією суспільних настроїв і звичаїв. Із неодмінним застереженням: іноді ці настрої і звичаї народницьки стурбована інтелігенція вифантазовує собі сама і вже потім пропонує читачеві.
Література на службі ідеології
Щиро кажучи, так триває дотепер, із тією лише різницею, що дедалі частіше посилюються позиції тієї частини культурного середовища, яка «збивається на манівці» і намагається творити насамперед «мистецтво для мистецтва», а вже в другу чергу — впливати на систему цінностей пересічних громадян.
Проте естетична прогресивність літератури жодним чином не означає просування демократичних цінностей і принципів гендерної рівності й толерантності. Навіть у класиків часом знаходимо речі, жахливі з погляду сьогодення. Та й наші сучасники нерідко переступають межі вже усталених норм етики й демократії. Грань між громадським контролем і цензурою насправді доволі тонка. Ми можемо зчиняти галас довкола найбільш кричущих випадків, але не агресивно зловживати цим прийомом. Невротична автоцензура серед найвразливіших митців — це не зовсім той результат, на який націлено феміністичну критику.
Цивілізоване проговорення того, що, з погляду базових цінностей, потребує нового підходу, маркування грубих порушень принципів рівності, прав і свобод людини у довгостроковій перспективі видається найдієвішим інструментом.
Працювати ж бо є над чим. Наприклад, українська література останніх двохсот років рясніє насильством усіх видів і калібрів. Ми звикли до образу вітчизняної культури як патріархальної, а водночас вона уявляється як сповнена дівчат-квіток, ласкавих і нещасливих наймичок, мужніх і шляхетних, хай часто теж нещасних, чоловіків. Кріпацтво давно скасували, а отже, шлях до щастя головної героїні української класики скоротився: здається, тільки й треба, що вирватися від сільської печі, здобути освіту, отримати оплачувану роботу і «власну кімнату», ну і не втопитися від мук нерозділеного кохання чи непланованої вагітності.
Якщо ви теж так думаєте, то, значить, недооцінюєте українську літературу. І її роль теж, адже в умовах літературоцентричної культури вплив популярного тексту шалений. Влада, у ролі якої виступають і глибоко стурбована більшість громади чи нації, котра стоїть на сторожі морально-етичних цінностей, і ті, хто формує внутрішньодержавну політику, це знає і намагається брати під контроль.
Чоловічий погляд: нібито співчуття
Традиційно відлік нової української літератури ведуть від «Енеїди» Івана Котляревського. Така весела поема — де тут, здавалося б, насильство? Ось, наприклад, Еней закручує інтрижку зі зголоднілою за чоловічою ласкою царицею Дідоною: радість, пригода, еротика — усім добре. Та щойно парубок моторний вирушає далі, до визначеної мети, удовиця тут-таки влаштовує самоспалення:
Так вона сама себе визначає як об’єкт осуду і, будучи джерелом влади у своїй державі, сама ж себе і карає за порушення неписаного закону про перелюб: вона зрадила пам’ять мертвого чоловіка та ще й віддалася чужоземному царенкові. Найгірше навіть не те, що її засудять, а те, що засміють. Моральне насильство суспільного осуду ще попереду, але цариця обирає до нього не доживати. Чи то пак автор обирає розповісти нам цю історію в такій версії; йому хотілося б, щоб отак закінчували утішені вдовиці.
А що ж Еней?
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно.
Почувши ж, що в огні спеклась,
Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство,
І щоб друга вдова найшлась!
«Енеїда», проілюстрована Анатолієм Базилевичем, 1968 рік
Зате покритка Катерина, найвідоміша героїня Тараса Шевченка, до часу суспільного осуду якраз дожила. І, певно, пошкодувала тисячу разів: і коли батьки її виганяли з дому («Якби знала, до схід сонця Була б утопила», — каже їй мати на прощання і радить пошукати у Москві свекруху), і коли блукала з дитиною та жебрала. Зрештою, Катерина таки зустрічає невірного залицяльника, але йому не потрібна ні вона, ні син. Героїня топиться з горя, а дитя, виросши попідтинню, стає поводирем кобзаря.
Шевченко пише про Катерину зі співчуттям і любов’ю, він шкодує її. Поема шалено популярна дотепер: над нею плакали численні читачі й слухачі в кожній українській хаті, тепер її читають у будинках культури на відповідні свята. Однак ніхто не захищає права дівчини ростити позашлюбне дитя. Зауважмо: в реальності не всі покритки мали таку долю, як нещасна Катря, проте класична література нав’язує саме цей трагічний образ як типовий.
Традиційне прочитання цієї сльозливої історії у школі досі використовують як привід для моралізаторства: Катерину засуджують за легковажність і довіру, водночас співчувають її трагічній долі. Спокусник — однозначно негативний персонаж, і це обговоренню не підлягає. А от учинок батьків залишається поза увагою: заручники жорстоких норм народної моралі, вони не можуть учинити інакше. Урок про «Катерину» міг би стати нагодою для довірливої розмови між учителем і учнями про зміни морально-етичних норм і санкцій, адже з Шевченкових часів минуло вже двісті років!
Та й то: Катерина — українська дівчина, своя, рідна. А от неукраїнських чекає ще гірша доля: вони стають об’єктом помсти і спокутують своїми муками гріхи всіх гнобителів українського народу, і їхні діти теж. Сцена дітовбивства в поемі «Гайдамаки» вражає: Гонта публічно зарізав своїх синів, бо вони католики, як і їхня мати. Національність на другому місці, так само як батьківські почуття. Діти лепечуть: «Ми не ляхи». Поночі Гонта піде їх ховати за козацьким звичаєм, але в кожному разі він мусить залишатися вірним присязі й зарізати малих католиків свяченим ножем.
Найкраще над рабою познущається така сама жінка
Ніхто не розкаже про знущання жінки над жінкою так, як сама жінка. Марія Вілінська, емансипантка, авторка романів про те, як дівчина успішно покидає отчий дім, заробляє собі на життя замість згинути, а потім виходить заміж по любові за того, кого сама обрала, почала письменницьку кар’єру з україномовних «Народних оповідань» під псевдонімом Марко Вовчок і тут-таки перевершила всіх в описах тяжкої кріпацької долі. Садистичні пани і панночки штрикають кріпачок голками, розбивають їхні мрії на подружнє щастя, лають і б’ють.
Зі шкільної програми пам’ятаємо «Горпину»: кріпачка лікує немовля маком і те помирає, бо для матері немає можливості звільнитися від роботи для догляду за дитиною, немає ні медичної допомоги, ні елементарного співчуття з боку панів-рабовласників. А кульмінація цього періоду творчості письменниці — безперечно, повість «Інститутка».
Насильство жінки над іншою жінкою, над чоловіком, над підлеглими постає неприродним і драматичним, огиднішим, ніж чоловіче. Освічена панночка має нібито прекрасну мету — реформувати устрій маєтку, оптимізувати його:
«…усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили».
На додаток вона добре затямила, що кріпаки — це її власність, рабська сила, і що вона не просто може, а повинна їх дресирувати і бити:
«часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе» — і, далі, кульмінація знущання: «Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась».
Письменниця підводить читача до висновку, що проблема — не у нелюдському ставленні окремо взятого індивіда до інших, а в тому, що самé суспільство, його устрій потребують змін.
Драму суспільства якнайкраще вдається показати на прикладі окремої родини. Кумедна «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, якщо придивитися, досить трагічна: це боротьба кількох жінок за владу в межах одного дому. Чоловіки намагаються у ці внутрішні чвари не втручатися, а відтак ділять простір на жіночий і чоловічий, де хата належить жінкам і сáме вони буквально ділять територію, замітаючи по черзі кожна свою половину сіней у переполовиненій оселі. Символом домінування стає мотовило: воно виявляється потрібним одразу і свекрусі, і старшій невістці, і замість придбати додаткове знаряддя домашньої праці вони вступають у протистояння, яке закінчується бійкою. Іван Нечуй-Левицький полюбляв спілкуватися з простими жінками «з народу», вивчаючи в такий спосіб їхній стиль спілкування і поведінку. В оповідях про Кайдашів, бабу Параску і бабу Палажку бачимо, отже, результати його спостережень, такі собі замальовки «з натури».
Очевидно, що в інших умовах розумна, вольова, темпераментна жінка могла б досягти більшого, ніж перемога над свекрухою. Та й партнерство двох пов’язаних шлюбом яскравих особистостей, як-от Карпо і Мотря, теж видається перспективним — перспективнішим, ніж виявляється. А тим часом потрійно замкнені в хатньому просторі, в родині, в селі жінки пліткують, інтригують, висувають чоловікам постійні претензії і намагаються залучити їх до своїх локальних битв.
Фемінізм поборників людської рівності
Через кілька десятиліть після Шевченкової Катерини чоловіче моралізаторство повторюється у «Повії» Панаса Мирного. Ця українська «сестра Кері» (створена на кілька років раніше, ніж роман американця Драйзера) демонструє очевидне бажання чоловіка покарати жінку, яка посміла порушити норми суспільної моралі. Христя Притика виривається із села в місто, стає наймичкою, а потім утриманкою заможного чоловіка. Проте по смерті коханця вона мусить працювати дешевою повією, а далі її чекає відомий фінал — приниження, венеричні хвороби, смерть. Сцена, де у Христі відпадає ніс, варта потрапити в колекцію найжахливіших сцен української літератури.
Історії Христиних подруг вражають не менше: скажімо, Мар’я розповідає, як пан зґвалтував її, а далі за спротив тримав на ланцюгові, як вона втекла з неволі, а далі жила з паничем, котрий витребував у того першого пана кругленьку суму відкупу за досудове вирішення справи про знущання і ґвалтування дівчини і забрав собі більшу частину; та коли Мар’я завагітніла, той ні дитини, ні шлюбу не схотів:
«…а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. “На, — каже, — випий; се вино таке”. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам’ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. “Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді”. Не стерпіла я! “Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!” Як же скоче він, як затупа ногами… “Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!” Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала».
А потім дівчина ще й відбула покарання у в’язниці й монастирі за відповідним обвинуваченням. Панас Мирний засуджує не своїх героїнь і їхній спосіб мислення, а соціальний лад, який дає цим сільським дівчатам, часто народженим у кріпацтві, дуже мало можливостей. (Чи є Панас Мирний протофеміністом? Очевидно, що так, як і кожен автор, який симпатизує упослідженим. В інших творах він так само співчуває і чоловікам: на першому місці для нього — суспільне становище, майновий статус, обмеженість можливостей та низька соціальна мобільність, які й стають основними причинами людських нещасть).
Свідомість цих нещасних героїнь доволі проста: вони неосвічені, страждання сприймають як фатум, якому неможливо протистояти, не знають про свої права, а їхні мрії про майбутнє не відзначаються особливим польотом фантазії. Це Панас Мирний усвідомлює, що бити і ґвалтувати недобре; а безталанні Христя, Мар’я, Марина, так само як героїні Марка Вовчка і Тараса Шевченка, тільки й спроможні сподіватися, що в наступному епізоді їм пощастить.
Фемініста Івана Франка у порушенні прав жінок звинуватити складно. Утім, його фемінізм — це закономірний складник соціалістичних поглядів, і не більше. Згадаймо хоча б отой його комплімент молодій Лесі Українці: «ся хвора, слабосила дiвчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Ця вирвана з контексту фраза, як тавро, переслідує письменницю дотепер, навіть по смерті.
До речі, у творах Лесі України дуже часто натрапляємо на зображення знущання над персонажем, який відрізняється від панівної більшості. От у «Лісовій пісні» мати Лукаша і його офіційна дружина, червонощока моторна Килина, яка ніби створена для фізичної роботи по господарству, всіляко знущаються над тендітною Мавкою: вона не від світу сього й, очевидячки, спроможна на щось інше, ніж жати жито. Замість знайти для неї хатнє заняття до душі чи принаймні залишити в спокої сільські жінки глузують із несхожої на них дівчини. Те, що їхній улюблений Лукаш кохає її, не аргумент для прийняття у свою спільноту.
Подібне повторюється в «Боярині». Потрапивши в чужу спільноту з геть інакшими звичаями, українка Оксана виявляє, що неспроможна там жити: вона надто емансипована для Московії. Із подивом вона дізнається про звичай домовленості про шлюб через сваху, без попереднього знайомства молодих, женихання, любощів. Шокована іншим ритуалом:
«Ти винесеш їм на тарелі меду, — Матуся прилаштують, як там треба, — Уклонишся, боярин поцілує Тебе в уста…», — вона спершу відмовляється від участі в церемонії, але Степан наполягає: «Бачиш, любко, Ти маєш тільки їх почастувати Та й знов у терем вернешся», — аргументуючи: «Я й не казав тобі, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи… Ось ти млієш З огиди, що тебе якийсь там дід Торкне губами, а як я повинен “Холопом Стьопкою” себе взивати Та руки цілувати, як невільник, То се нічого?».
Оксані нічого не залишається, як пересилити себе і власну гордість задля порятунку становища родини…
Зрештою, героїня помирає, головно не витримавши колосального зовнішнього суспільного тиску. Домашнього середовища, підтримки чоловіка замало для того, щоб протистояти задушливій атмосфері. (Так згине і княжна Євпраксія, героїня однойменного роману Павла Загребельного, котру віддали заміж у чужі краї. Бачимо, як жінка, особливо чужинка, особливо юна і недосвідчена, безпомічна в умовах патріархального суспільства, і шляхетне походження тут — дуже умовний порятунок).
А в «Камінному господарі», драмі про Дон-Жуана, закохана в легендарного авантюриста Долорес приносить себе в жертву, спокутуючи його гріхи; інша героїня, вдова донна Анна, мусить зберігати вірність убитому Дон-Жуаном чоловікові. Тінь Командора, втім, карає спокусника, а не зрадницю: жінка тут — лише об’єкт, власність. Рабів карають лише тоді, коли вони виявляють ознаки самостійного мислення — перестають бути рабами.
Війна, революція, жінка
А коли йдеться про війну, то насильство оприявнюється найвиразніше.
Жінка — традиційно незахищена категорія. Якщо є нагода безкарно отримати доступ до жіночого тіла, то, найімовірніше, нею скористаються. Чи засуджує Валер’ян Підмогильний ґвалтівника в оповіданні «Третя революція»? (Після чергового обшуку-конфіскації махновців у закутку інтелігентського будинку «долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла», — а ще вдень вона готувалася патетично віддатися самому Махнові). Безперечно. Чи засуджує він свого героя Степана Радченка, коли той ґвалтує Надійку? Тут усе неоднозначно, адже Степан розумний, сильний, перспективний, він харизматичний негідник. За майбутній успіх йому можна багато пробачити. Або не звернути уваги. Принаймні апологети «Міста», цієї історії висхідного руху по кар’єрній драбині, не надто обурюються згаданим епізодом.
Якщо Підмогильний, Хвильовий, Яновський у прозі про громадянську війну до насильства ставляться негативно, болісно переживають цей досвід, власний і суспільний, то згодом, у класичних творах про Другу світову, ситуація змінюється. Радянські автори, безперечно, за людяність. Проте вони точно знають, що і як має відбуватися і як до цього ставитися. «Україна в огні» Олександра Довженка — зразок такої проекції чоловічих фантазій автора. Олеся віддається першому зустрічному солдатові лише для того, щоб її дефлорував не німецький загарбник, і потім залишається вірною Василеві Кравчині, якого невідомо чи зустріне ще раз. А от її подруга Христя до такого жесту не вдалася (не спало на гадку?). Вона стає коханкою окупанта, який, щоправда, не німець, а італієць. Можливо, тому автор її, зрештою, прощає, перед тим змусивши каятися не згірше, ніж Шевченко свою Катерину.
Та й узагалі, зобразити жінку як об’єкт наруги — це прекрасний спосіб пропаганди з тим, щоб викликати агресію у приниженого самця, котрий переконаний, що ця жінка, залишена на окупованій території, належить саме йому.
Проте на фронті жінкам не краще. У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура Ясногорська — улюблениця всього полку. Настільки, що коли її наречений гине, а вона за якийсь час закохується в іншого, фронтове братство має схвалити її вибір (згадаймо Дідону і донну Анну!).
Пізніше Олесь Гончар напише «Собор», де зґвалтована сільським бригадиром Єлька мучитиметься через утрату честі. А потім виявиться, що проблеми поза Єльчиною свідомістю насправді не існує. І каятися не потрібно, і мовчати не потрібно, а треба не боятися публічно заявити про негідний учинок чужого чоловіка.
Маруся Чурай: жінка-вбивця-мисткиня
Складно назвати чоловіка — українського письменника, котрий зобразив би жінку-убивцю симпатичною героїнею, притому не привабливою чи харизматичною, а саме позитивною.
Такою постає Маруся Чурай в однойменній поемі Ліни Костенко: сильна, горда, талановита, вона вбила не з підлості. Та і як — отруїла. Не зарізала. Класичний типово жіночий спосіб. Однак судять її чоловіки, не роблячи знижок на стать, і вирок публічного суду суворий і справедливий, як і належиться, — публічна ж страта. Зрештою, її милують спеціальним гетьманським указом, та зламана поетка ні до творчості, ні до любові вже непридатна.
Марусю люблять і поважають за «творчі заслуги» — на той час типово чоловічі, звідси така увага представників влади до її справи. Що вбиває у ній мисткиню — поєднані зі щирим співчуттям спроби суспільного осуду, а чи її власні уявлення про єдину любов на все життя, про жіночність, несумісну з власноручним убивством коханого? Маруся ставить на перше місце мрію про сімейне життя з конкретним чоловіком, і коли ця мрія розбивається, всі інші можливі варіанти — від шлюбу з іншим до зосередження на творчості — виявляються неприйнятними.
Насильство й еротика в боротьбі проти радянщини
Спрямована проти офіціозу література останніх тридцяти років була площиною для експериментів і новаторства. Награна маскулінність персонажів Андруховича, демонстративний еротизм прози Покальчука і Винничука, феміністична есеїстика Євгенії Кононенко… Описи насильства — фізичного й морального — щедро розкидано по цих текстах.
Автори часто вдаються до цього свідомо: такими деталями легше зачепити, розчулити читача або спіймати «на полуничку», якщо йдеться про масову літературу. У чоловічій прозі еротичні сцени ставали одним із неодмінних прийомів творення масової літератури (адже повсюдно декларувалося гострий брак українського сучасного популярного чтива) або/та епатажним засобом зруйнувати цнотливість літературної радянщини.
Які з цих книжок стали класикою? Насамперед «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Насильство тут препаровано і ретельно описано. Невдалий секс? Ось. Спроба зґвалтування? Будь ласка. Замало і потрібен персонаж із поламаною психікою? Батько, коханий, сама героїня, люди з її середовища… та всі персонажі. Хочете масштабніше? Драма насильства над цілою нацією розгортається перед вами, а історія любові письменниці й художника виявляється лише приводом.
«Без мужика» Євгенії Кононенко — класика української феміністичної есеїстики. Оповідачка описує власну приватну біографію — від напучувань мами і бабусі про образ порядної жінки до кількох романів і матримоніальних спроб різного штибу. Хтось виявився імпотентом, з іншим дошлюбний секс був пречудовим, а шлюбний менш вдалим, бо «одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас», ще один виявився нормальним у побуті, але не розумів літературних амбіцій письменниці.
І потім героїня іронічно зітхає:
«А феміністка має бути одруженою, і одруженою щасливо. (Щасливо не в патріархальному сенсі, себто добре забезпеченою, а щасливо в сенсі налагоджених партнерських стосунків із коханим чоловіком). Це необхідно не так в інтересах самої феміністки, як фемінізму як такого. Бо народ ще й досі сприймає фемінізм як крик недотраханої самиці. Він, народ, не розбирається, що гірше: недотрахана чи затрахана».
На цьому тлі раніша Андруховичева алкогольна епопея, де Отто фон Ф. провадить «незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалхоа — дух плодючості, овочівництва та дітородності», і розбиває серце Галині К., постає, сказати б, твором іншої категорії: забагато іронії, замало драми з боку автора.
Натомість проза Марії Матіос, від новели «Юр’яна і Довгопол» починаючи, — це експресіоністичне зображення української (точніше, буковинської) історії крізь призму страждань і насильства. Кульмінацією тут поки що видається «Москалиця» — роман про доньку буковинської селянки і російського солдата, який потрапив у село під час Першої світової війни; походження фатально визначило долю героїні.
Насильство як помста: повернення
Перші ластівки найновішої «літератури війни» не надто тішать. Новітніх Хвильового і Підмогильного поки що не спостерігається. Натомість третьорядні автори під брендом учасників бойових дій… ну ні, в сучасну українську літературу вони не входять все ж таки, але на полицях книгарень і ятках чільних книжкових ярмарків їхні видання представлено.
Наприклад, поетична фантазія про виграну на березі Білого моря москальку (Борис Гуменюк) уже стала класичним прикладом некоректного патріотичного заклику. А історія про героя-атовця, який просить повію співати гімн Російської Федерації і від того їхній статевий акт стає ще інтенсивнішим (Василіса Трофимович), вражає реалістичністю. Про критику з погляду художності зараз не йдеться, тому питання більше до видавців і редакторів, котрі могли зауважити такі моменти на етапі роботи з рукописом і визначити для самих себе межі допустимого.
Збірник «ПРОти НАСильства» як усвідомлений жест
У світлі всього сказаного особливим видається колективний проект «ПРОти НАСильства», у якому група українських письменників і письменниць свідомо виступає за просвітницьку роботу з найширшими верствами населення і надає для публікації свої твори, які так чи так стосуються теми побутового насильства. Якщо раніше насильство в літературі аналізували критики (переважно феміністки), то нині маємо антологію, де оповідання знаних українських авторів препарують фахові психологи. У додатках — відкоментовані нормативно-правові акти, зразки грамотно складених заяв про розлучення і стягнення аліментів.
Безпрецедентне й те, що письменники добровільно погодилися, щоб їхні тексти супроводили коментарем, притому не літературознавчим, а таким, що розглядає характери і вчинки персонажів з погляду людської психології, морально-етичних норм і чинного законодавства. Власне, це той підхід, проти якого тривалий час боролися, адже оповідання — це мистецький твір, і говорити про нього потрібно з погляду естетики, а не етики.
Коментатори, звісно, і не думають засуджувати авторів; вони концентруються на описаних подіях і мотивах учинків персонажів. Однак тут криється очевидна небезпека: чи зрозуміє неперейденість ось цієї тонкої межі непідготовлена читачка, та, яка потребує роз’яснення власних прав у стосунках із чоловіком? Чи не вплине це на сприйняття нею сучасної літератури і на ставлення до окремих письменників? Відповідь про те, що рядові читачі не аж так впливають на літературний процес, нерелевантна.
Саме звичайні, прості люди пишуть листи в газети, купують більшу частину книжкових тиражів і стають знаряддям у руках організаторів погромів. Хоча добір авторів — Юрій і Софія Андруховичі, а не хедлайнерки жіночої поп-прози Люко Дашвар та Ірен Роздобудько — адресовано радше випускницям філфаку, ніж більшості жительок спальних районів. Утім, випускниці філфаку стають жертвами насильства і залишаються без аліментів не набагато рідше, тож ця заувага лише додає проекту цінності.
На прикладі антології «ПРОти НАСильства» бачимо, як майстерно, зі знанням справи сучасні українські письменники описують болі, травми і ляпаси. Якщо тяглість традиції української літератури й збереглася, то саме в цьому вимірі: розроблена мова художньої прози, багатство виражальних засобів реалізуються на повну, коли завдання — вивернути душу собі й комусь. Як-от оповідання Маріанни Кіяновської «Та, що вмирає» про восьмирічну дівчинку, яка працює моделлю і мріє захворіти на рак, щоб відпочити. Чи «Гіркий запах батька» Сергія Осоки: батька героєві заміняє новий мамин чоловік, який намагається виховувати «справжнього чоловіка» армійськими засобами насильства й муштри, зрештою, зламаний підліток провокує ненависного вітчима на особливо жорстокі побої, і мати розлучається з ним; симпатії в цій історії не викликає ніхто.
Висновок. Дві українські літератури
«…враження, ніби існує дві українські літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських вчених, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження цілком непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не маргінальні, а класичні»,
— писала Соломія Павличко в проекті дослідження про дискурс насильства в українській літературі. Вона пояснювала це тим, що протягом століть українська література була літературою помсти — і саме в цьому полягав її політичний пафос. Крім помсти загарбникам, колонізаторам, іноземцям та іновірцям, тут також багато насильства, на перший погляд, безпричинного, передусім у стосунку до жінок, а ще істеричної ненависті носіїв цього насильства до самих себе («Насильство як метафора» у виданні творів Соломії Павличко «Теорія літератури», с. 591).
Насильство над представниками певної статі автори усвідомлюють і маркують уже з доби модернізму; а мало не століття літератури перед тим — це віддзеркалення стереотипів і розмахування шаблею довкруги: поділ на поляків, росіян, євреїв і українців, панів і кріпаків важливіший.
У найновіший час — за різними відліками від 1985-го або від 1991 року — ситуація ускладнюється зникненням того єдиного спільного ворога, який об’єднував би найнепримиренніших інакодумців. Кожен сам собі обирає об’єкт ненависті (найчастіше опускаючись до кон’юнктури чи банальних побутових чвар). Кілька років тому спільний ворог повернувся, майже в тому ж образі, і виявилося, що далі фантазій про «виграти москальку» письменники середнього рівня не надто просунулися. А чоловіки, які недостатньо ствердилися на полі реальної боротьби, намагаються зробити це в родині (або на папері, хто вже на що здатен).
Межа дозволеного — йдеться не про епатаж і експеримент, а про коректність і пропаганду певних цінностей у мистецьких творах, правила доброго тону й морально-етичні стандарти у щоденному житті — досі сягає далі, ніж повинна була б у наш прогресивний час, коли права і свободи людини задекларовані й не підлягають оскарженню.
Атланта–1996. Я давно хотіла знову подивитися ті Олімпійські ігри, адже перший перегляд — коли мені було лише три роки — давно стерся з пам’яті. Аж тут під час карантину Olympic Channel вирішив потішити повними записами з тієї Олімпіади на ютубі, зокрема зі спортивної гімнастики, що в моєму всесвіті пріоритетів просто must watch. Не тільки через нашу Лілію Подкопаєву, а й через «чудову сімку» (Magnificent Seven), як називали американську жіночу збірну з гімнастики.
Знаючи наперед переможниць командного фіналу, я однаково отримувала величезний кайф від старих кадрів. Однак лише до останнього стрибка змагань. Тут я згадала, що буде далі і хто неминуче з’явиться в кадрі. Зараз Керрі Страґ пошкодить ногу, і до неї на допомогу прийде лікар збірної Ларрі Нассар. Лікар, який пізніше виявиться педофілом і який ґвалтував гімнасток уже тоді, у 1990-х.
Тренерка Марта Каролі (друга праворуч) і лікар Ларрі Нассар допомагають травмованій Керрі зійти з помосту.
Це була перша Олімпіада з чотирьох, на яких Нассар працював з командою. Його насильство залишалося безкарним ще двадцять років після Атланти і майже десять років до неї. У 2017–2018 роках його визнали винним у зберіганні дитячої порнографії (60 років в’язниці) та в десяти випадках сексуальних злочинів проти неповнолітніх (175 років за сім із них + від 40 до 125 років за інші три). «Десять» — це формулювання для офіційного вироку, насправді, за даними на початок 2020 року, за три десятиліття Нассар зґвалтував щонайменше 517 дівчат і жінок. Це лише ті спортсменки, які наважилися розповісти про свій досвід.
24 червня на Netflix вийшов документальний фільм про цю наймасштабнішу в історії спорту справу про домагання під назвою «Athlete A». Торік канал HBO випустив документальний фільм на цю тему — «At the Heart of Gold: Inside the USA Gymnastics Scandal».
Справа Нассара далеко не перша і не єдина, але вона стала переломною. Принаймні гучність і активність розмов про домагання в спорті різко виросли. Для кардинальних змін знадобиться ще багато часу, але те, що спортивна спільнота порушує мовчання, визнає проблему і безжально (не завжди, але до цього ще прийдемо) викошує ряди насильників/-иць, — це вже крок уперед.
За статистикою ChildHelp[1], від 40 до 50 % спортсменів/-ок стикаються з певною формою насильства, 2–8 % — із сексуальним. Згідно з дослідженнями Ради Європи в рамках проєкту Start to Talk[2], присвяченому захисту дітей від насильства в спорті, сексуальні домагання переживає кожна п’ята дитина. А за даними INSPQ[3], 98 % гарасменту дітей вчиняють їхні тренер(к)и, вчителі/-льки або інструктор(к)и.
Причини: атмосфера страху та бульбашки з маніпуляціями
Безумовно, причина № 1 — це насильник/-ця. Проте чому спорт — такий сприятливий майданчик для їх паразитування?
Насамперед тому, що слово «насильство» досі часто є синонімом до слова «спорт». Особливо якщо йдеться про так званий спорт високих досягнень — зі змаганнями й гонитвою за результатом і медалями. Коли атлет(к)и постійно перебувають в атмосфері емоційного й фізичного тиску, вони до нього звикають і можуть не ідентифікувати його як шкідливий. Крики, лайка, удари по різних частинах тіла — це «норма», від якої нині у світі намагаються відходити, але яку виправдовують як частину «дисциплінування» учнів і учениць на пострадянських теренах, де зазвичай працюють або тренери й тренерки, котрі починали шлях у СРСР, або ті, хто виросли в цій системі і не хочуть від неї відмовлятися. Третіх — прогресивних, які вболівають за зміни, — одиниці.
Сексуальному насильству часто передують психологічне й фізичне. Його можуть здійснювати не одні й ті самі люди, але атмосфера тривоги, страху і звикання до того, що неприємно й боляче буває майже щодня, — ідеальне підґрунтя, щоб додати до цього набору ще один вид гарасменту, а на шляху до олімпійської мрії — ще один пункт у графі «жертви на вівтар спорту», які (не) були того варті.
Наступні причини — закритість і непоінформованість. Більшу частину життєвого часу в період занять спортом атлет(к)и проводять у своїй спортивній бульбашці — серед людей, які розділяють ті самі досвіди, які живуть за тими самими правилами й переконаннями. У спортивної спільноти своя норма. І поки людина не виходить за межі цієї бульбашки і не починає обмінюватися досвідом із жителями й жительками інших бульбашок, вона може не підозрювати, що те, до чого вона звикла, хтось уважає токсичним.
Найвразливіші в цьому випадку діти, які можуть елементарно не знати, що є сексуальним насильством, просто тому що з ними ніхто про це раніше не говорив. Дитина, а тим паче дитина, яка займається спортом, змалечку призвичаюється до того, що її тіло їй не належить. До неї постійно торкаються — хоче вона цього чи ні. Від батьків і родичів до тренерів/-ок і лікарів/-ок. У випадку останніх це може супроводжуватися болем та іншими неприємними відчуттями, тому розрізнити, які з цих дотиків виправдані, а які неприйнятні, дитині складно. Лише тепер у суспільстві починають потроху усвідомлювати необхідність сексуальної освіти й поваги до особистих кордонів, зокрема дітей.
Ну, й одна з головних причин — повага і страх перед авторитетом. Піти проти тренера/-ки чи іншої керівної особи для багатьох немислимо. Працює типова установка «тренер — закон». Їхні дії не піддаються сумніву, на їхньому боці інші такі самі авторитети-колеги. Проте нерідко буває так, що спортсмен(к)и не мають справи з відверто агресивними коучами чи іншими спортивними особами, які вмикають режим абсолютного зла 24/7. Типова маніпулятивна тактика насильників/-иць — маскувати акти агресії за піклуванням, застосовувати так званий грумінг, який надзвичайно збиває з пантелику дітей і підлітків. Та сама людина може проявляти любов до своїх підопічних, усіляко їх задобрювати, жартувати з ними, цікавитися їхнім життям, робити компліменти, нишком частувати смаколиками, що їх забороняють інші тренер(к)и, бути привітними з батьками. Це викликає думки на зразок: «Гм, то, може, вони не такі вже й погані, а це я щось не так зрозуміла/-в». А довколишнім буде ще важче повірити, що така нібито приязна особа має потяг до насильства.
Усі ці причини ми чуємо майже в кожній новій історії про домагання в спорті. І про ці кейси, починаючи з Нассара, не завадить нагадати ще раз — Netflix не образиться.
«Скільки варта маленька дівчинка?»: переломна справа в гімнастиці
У спортивній медицині Ларрі Нассар пустив коріння ще на початку кар’єри — 1978 року. Зрештою він доробився до головного лікаря збірної США зі спортивної гімнастики, до команди якої приєднався 1986 року, був лікарем-остеопатом у Мічиганському державному університеті (MSU) та інших спортивних клубах і школах. Протягом 18 років (до 2014-го) ця людина була національним медичним координатором усієї федерації гімнастики США (USA Gymnastics, або USAG), до якої входить не лише спортивна гімнастика, а й художня, акробатична, стрибки на батуті та інші види гімнастики. Тобто доступ і вплив Нассара поширювався на всю медичну систему організації.
Зазвичай домагання відбувалися в його кабінеті або будинку (декому зі спортсменок він пропонував приватне «лікування»). Під час виїзних змагань, зокрема на Олімпійських іграх, він запрошував гімнасток до себе в номер. Упоравшись із необхідними медичними процедурами, Нассар переходив, за його власним означенням, до «особливих методів лікування»: встромляв пальці у вагіну й анус, торкався грудей, мастурбував, ховаючись у кутку, або робив це на очах у спортсменок. Часто він примудрявся ґвалтувати дівчат у присутності їхніх батьків, стаючи так, щоб ті не могли бачити, яких саме частин тіла він торкається.
Заяви про насильство з боку Нассара — усні й письмові — надходили до керівництва федерації гімнастики й окремих клубів десятиліттями, але дієвою виявилася лише та, яку 2015 року подала Сара Янтзі, тренерка гімнастки Меґі Ніколс. Жінка почула, як її учениця обговорювала з подругою методи «лікування» Нассара, і дізналася, що той активно надсилав Меґі повідомлення з компліментами про її зовнішність. Ця історія призвела до того, що Нассара нарешті звільнили з USA Gymnastics. «Мічиган» зробив це лише 2016 року, коли звинувачення на адресу Нассара набрали широкого розголосу.
Ларрі Нассар у суді
«1997, 1998, 1999, 2000, 2004, 2011, 2013, 2014, 2015, 2016. Це ті роки, коли ми говорили про домагання Ларрі Нассара», — з цього переліку почала свою промову гімнастка, олімпійська чемпіонка Елі Рейзман, коли разом з іншими спортсменками, які пережили насильство Нассара, отримувала премію ESPYS «За відвагу» імені Артура Еша. Пізніше стало відомо, що заяви надходили ще до 1997-го. «Усі ці роки нам відповідали: “Ти помиляєшся. Ти не так зрозуміла. Він лікар. Це нормально. Не хвилюйся, в нас усе під контролем…” Напевне, найбільша трагедія цього кошмару в тому, що його можна було уникнути. Хижаків живить мовчання… Усе, що нам було потрібно, — це одна доросла людина, у якої вистачило б порядности стати між нами й Ларрі Нассаром», — сказала Рейзман.
Голос, який нарешті почули, належав Рейчел Денголландер — юристці і колишній гімнастці, яка у вересні 2016 року розповіла свою історію газеті «The Indianapolis Star». Разом із нею досвідом поділилася «атлетка А», якою згодом виявилася та сама Меґі Ніколс. Це журналістське розслідування лягло в основу фільму «Athlete A», що незабаром вийде на екрани.
Нассар почав ґвалтувати Денголландер, коли їй було 15: дівчина прийшла до нього через біль у спині. «Щоразу, як я лежала на тому столі й намагалася примиритися з тим, що відбувається, я була впевнена в трьох речах, — ділилася Денголландер уже під час судового слухання. — По-перше, було очевидно, що Ларрі робив це регулярно. По-друге, саме з цієї причини я була переконана: неможливо, щоб хоча б якісь жінки й дівчата не розповідали про це офіційним особам MSU та USAG. По-третє, я вважала, що якщо цим людям було відомо про те, що робить Ларрі, і вони його не зупинили, я не мала ставити під сумнів легітимність його лікування. Певно, проблема в мені, — думала я. Тож я продовжувала нерухомо лежати. Тоді я цього не знала, але я була права стосовно перших двох пунктів».
Рейчел нагадала, що 2016-го вона не просто розповіла пресі в графічних деталях, що з нею робив Нассар, а й подала заяву в поліцію зі стосом документів-доказів, медичними поясненнями, як насправді має відбуватися лікування тазового дна, яким прикривався Нассар, аналізом законів штату Мічиган, які було порушено, свідченнями інших жертв, списком експертів, готових свідчити, та особистими щоденниками, де Денголландер описувала, як насильство вплинуло на неї психологічно, — щоденники, які мав нагоду прочитати і сам Нассар як частину справи. Цікаво, чи керівні особи USA Gymnastics та MSU очікували подібної підготовки від дітей, щоб їм повірити?
Хоча навіть це не змусило керівництво Мічиганського університету поставитися до звинувачень серйозно, і там спершу підтримали колегу. А Брук Лемон, одна з лікарок, яка стала на бік Нассара і давала свідчення під час розслідувань, заявила, що ніякої пенетрації не було і що дівчині так лише здалося, бо «коли тобі 15, ти думаєш, що все, що в тебе між ногами, — це вагіна». Схожі аргументи чули й інші дівчата, які намагалися повідомити про насильство.
Через три місяці після виходу статті Нассара заарештували. ФБР знайшло в його будинку понад 37 тисяч порнографічних фото з дітьми та відео сексуальних актів, зокрема самого Нассара з неповнолітніми дівчатами.
Протягом наступного року ще більше спортсменок знайшли в собі сміливість розповісти про свій травматичний досвід із Нассаром і водночас указати на безвідповідальність керівництва федерації та Мічиганського університету, які весь цей час заплющували очі на насильство, що відбувалося в них перед носом.
До того ж Нассар не єдиний, кого покривала USAG. Організація роками ігнорувала скарги про домагання Вільяма Маккейба і ще півсотні тренерів. Декого з них не просто не притягнули до відповідальности — вони й далі працювали з дітьми. Маккейба заарештували 2016 року після того, як мати однієї з гімнасток звернулася напряму до ФБР.
Олімпійська чемпіонка Маккейла Мароні заявила, що USA Gymnastics заплатила їй $1,25 млн за нерозголошення інформації про домагання, яких вона зазнавала. А тривали вони вісім років. «Усе почалося, коли мені було 13 чи 14, — заявила Маккейла в письмовому зверненні до суду[4]. — Здавалося, коли і де тільки цей чоловік мав нагоду, він мене “лікував”. Це відбувалося в Лондоні, перед тим як ми з командою виграли олімпійське золото, це відбувалося перед тим, як я виграла там срібло. Найстрашніша ніч мого життя сталася, коли мені було 15. Цілий день і цілу ніч я летіла з командою в Токіо. Він дав мені таблетку снодійного для перельоту, і наступне, що я пам’ятаю, — я опинилася наодинці з ним у його номері і він мене “лікував”. Я думала, що помру тієї ночі… Люди повинні розуміти, що сексуальне насильство відбувається не лише в Голлівуді, в медіа чи в стінах Конгресу. Це відбувається скрізь. Схоже, де тільки є позиція влади, там є і потенціал для насильства. У мене була мрія потрапити на Олімпійські ігри, але речі, які мені довелося пережити, щоб цього добитися, були невиправданими й огидними».
Коли настали слухання у справі Нассара в січні й лютому 2018 року (раніше він уже отримав вирок за порнографію у федеральному суді), кількість охочих висловитися ще зросла. Замість запланованих 88 заяв у суді протягом дев’яти днів заслухали 204 заяви потерпілих. Частина надіслала письмові звернення, частина зголосилася прийти до зали суду. Спортсменки зізнавалися, що їх мотивував приклад тих, хто наважилися подивитися Нассару в очі в перші дні слухань. Замість однієї гімнастки виступала її мати: дочка наклала на себе руки після років депресії й психологічних травм. Батько двох атлеток просив у суду дозволу «дати йому п’ять хвилин у роздягальні з цим демоном» і намагався прорватися до Нассара, але його зупинила охорона.
Після одного з таких емоційних судових днів Нассар звернувся з проханням припинити вислуховувати заяви, бо йому «надто важко їх слухати», і звинуватив суддю, що вона «влаштовує цирк для медіа». Суддя Розмарі Аквіліна йому, звісно, відмовила.
Останньою в суді Інґема виступала Денголландер. Її риторичне питання до присяжних «Скільки варта маленька дівчинка?» підсумувало весь цей процес. «Коли Ларрі був сексуально збуджений, коли він отримував насолоду від наших страждань, його дії були лихими й неправильними, — вкотре наголосила Рейчел. — Я прошу вас ухвалити рішення, яке продемонструє, що те, що з нами сталося, має значення. Що ми варті всього — найбільшого захисту, який закон здатний нам дати».
Рейчел Денголландер після фінального виступу в суді
Наслідки справи Нассара: зміни в законодавстві і перенавантаження системи
Покаранням самого Нассара справа не закінчилася. Судові позови посипалися на федерацію гімнастики й Олімпійський комітет США (USOC), на гімнастичний клуб «Twistars» і Мічиганський університет. Усе керівництво федерації на чолі з президентом Стівом Пенні пішло у відставку (щоправда, зі скреготом — під тиском Олімпійського комітету), так само очільниця «Мічигану» Лу Анна Саймон. Стіва Пенні пізніше затримали за підозрою в приховуванні доказів у справі Нассара, а Саймон — за надання поліції неправдивої інформації.
USAG усунула від роботи головного тренера олімпійської команди–2012, власника «Twistars» Джона Ґеддерта — близького друга Нассара, відомого агресивною поведінкою й жорсткими методами тренувань. За свідченнями однієї гімнастки, якось він став свідком «лікувань» колеги, але просто вийшов з кабінету, бовкнувши якийсь жарт.
У 2018-му зачинили «Ранчо Каролі» — головний центр підготовки збірної США, що його заснували й очолювали з 1981 року Бела й Марта Каролі. Вважається, що саме тут було створено найсприятливіші умови для насильницьких дій Ларрі Нассара. Батькам сюди доступ заборонявся, а гімнастки, за численними зізнаннями, жили в атмосфері залякування, булінгу, часто мусили тренуватися із серйозними травмами й доводили себе до харчових розладів через надміру суворі дієти. Очевидно, що про жодну довіру до старших не йшлося. Багато хто стверджує, що Каролі знали про дії Нассара, але спортивне подружжя ці звинувачення відкидає. Розслідування щодо їхньої причетности триває.
Найбільшим зрушенням унаслідок скандалу з Нассаром стало ухвалення у США закону «Про безпечний спорт» 2017 року[5], який зобов’язав спортивні організації одразу повідомляти про всі випадки насильства правоохоронним органам та сприяв створенню незалежного центру SafeSport. Організація нині займається винятково справами про насильство — емоційне, фізичне й сексуальне — в американському спорті та розробляє тренінги й навчальні матеріали на цю тему.
Проте дуже швидко стало зрозуміло, що бюджету на таку програму виділяють замало. Щомісяця до центру надходить у середньому 230 заяв про домагання, але щоб відреагувати на них усі, бракує ресурсів. У центрі працює 40 людей, 24 з них — суто над розглядом справ. На початок 2020-го у SafeSport велося 1200 активних розслідувань. На недофінансування скаржилася й перша очільниця SafeSport Шеллі Пфоль, яка торік покинула цю посаду. Тепер боротьбу продовжує її наступниця Джу Різ Колон.
SafeSport отримує $11,3 млн на рік, згідно з даними 2019-го, це вдвічі більше, ніж на початку його існування. Гроші йдуть переважно з кишені Олімпійського комітету США та від спортивних федерацій. Через такі джерела фінансування центр часто критикують і ставлять під сумнів його незалежність, адже мета організації — моніторинг і розслідування роботи тих самих федерацій, які їх годують. Єдині гроші, які надходять центру від держави, — це гранти на освітні програми.
За три роки роботи SafeSport наклала санкції на більш ніж 600 осіб, яких підозрювали в насильницьких діях. Щоправда, ці цифри не відбивають реальну кількість людей, притягнутих до відповідальности. В окремих випадках санкції, які наклав центр, навіть пожиттєві, довелося зняти через рішення суду. Зокрема, покарання скасували або суттєво зменшили для тренера з фігурного катання Річарда Калагана, братів-тхеквондистів Жана й Стівена Лопесів та важкоатлета Коліна Бернса.
Дальше розслідування щодо організацій, які допустили ситуацію з Нассаром, теж затягуються. У лютому 2020 року Олімпійський комітет США і федерація гімнастики запропонували виплатити всім постраждалим від насильства Нассара $215 млн і закрити їхні позови, не завершивши розгляд справ. Тобто звільнити від відповідальности і самі організації, і особисто Стіва Пенні та Каролі. Гімнастки, серед них Симона Байлз (сьогодні № 1 у цьому виді спорту) й Елі Рейзман, потрактували цей крок як бажання «зам’яти» проблему напередодні Олімпіади в Токіо, яка мала відбутися цього літа, але її перенесли через пандемію коронавірусу.
Згідно зі звітом 2019 року сенаторів Джеррі Морана й Річарда Блюменталя[6], у ФБР, USOC, USAG і MSU були всі докази, щоб зупинити насильство Нассара раніше — щонайменше за рік до того, як це сталося насправді. Автори звіту також запропонували законопроєкт про додатковий захист спортсменок/-ів від насильства, який уповноважив би Конгрес розформовувати Олімпійський і Паралімпійський комітети США та затвердити фінансування для SafeSport у розмірі $20 млн на рік[7].
Моран і Блюменталь разом із гімнастками на пресконференції про захист спортсменів/-ок
Кампанію за його ухвалення нині активно веде триразова олімпійська чемпіонка з плавання, правозахисниця Ненсі Гоґсгед-Макар, яка сама пережила зґвалтування, коли їй було 19. Нині ексспортсменка очолює організацію Champion Women, що адвокатує за безпечний спорт, гендерну рівність і подолання дискримінації проти ЛГБТ+ спільноти. Гоґсгед-Макар підтримала створення SafeSport і співпрацює з Child USA, що бореться з насильством проти дітей.
Узагалі, згідно з базою SafeSport[8], на момент написання цієї статті тимчасово або назавжди відсторонено за різні види насильства 1235 спортивних осіб. Найбільше заборон у гімнастиці (227), плаванні (186) і хокеї (117). І якщо раптом перекіс у висвітленні випадків насильства з боку чоловіків вас дивує або викликає дискомфорт, зверніть увагу, що в гімнастиці, де їх найбільше, у цьому списку 219 чоловіків і 8 жінок. Це пояснюється й тим, що досі переважна більшість тренерського й керівного складу спортивних організацій — чоловіки. За підрахунками Міжнародного олімпійського комітету[9], на Олімпіаді–2016 у Ріо-де-Жанейро 89 % акредитованих тренерів/-ок були чоловіками.
Рішення SafeSport датуються з початку 1980-х і стосуються лише США. І треба розуміти, що тут не враховано професійні спортивні ліги, як-от НБА/ВНБА чи НФЛ, адже вони не входять до юрисдикції центру.
Інші справи: натхненні поваленням авторитетів
Приклад американських гімнасток і хвиля #MeToo, що припала якраз на пік розгляду справи Нассара, мотивували інших спортсменок і спортсменів теж розповісти про насильство, яке вони пережили.
Для білоруської чотириразової олімпійської чемпіонки 1970-х Ольги Корбут це стало стимулом знову заговорити про те, що тренер Ренальд Книш її ґвалтував. Уперше Корбут розповіла про це 1999 року, заявивши, що почувалася «секс-рабинею». Її підтримали гімнастки Галина Чесновська й Людмила Рябкова, яких цей тренер теж домагався. В інтерв’ю «Радіо Свобода»[10] вони згадували, що після тренувань Книш розвозив дівчат по домівках, а ту, котру залишав останньою, віз до лісу й ґвалтував. На тренуваннях нерідко сипав жартами із сексуальним підтекстом, показував порножурнали й секс-іграшки. Кажуть, всі про це знали і називали їх «гаремом Книша», але нічого, щоб це припинити, не робилося. Батькам дівчата не розповідали, бо «було соромно», а тренер уважався авторитетом: якщо хотіли їздити на змагання — мусили слухатися. Книш, який торік помер, називав усе це наклепом, але водночас заявляв, що для гімнасток природно бути «прихильницями» тренера і що кожна «хоче стати його коханкою або дружиною».
Про насильство розповіла й українська олімпійська чемпіонка — гімнастка Тетяна Гуцу, котра нині живе у США. За її словами, 1991 року, коли їй було 15, тоді 19-річний білорус Віталій Щербо зґвалтував її в готельному номері й наказав нікому не говорити. Тетяна стверджує, що намагалася поговорити з Віталієм про цей інцидент 2012 року, але вибачень не отримала. Щербо подав на Ґуцу в суд і звинуватив у наклепі. Серед аргументів на свій захист він навів і той, що «найвеличніший спортсмен в історії спорту» не міг бути «настільки ментально нестабільним і хворим на голову, щоб таке зробити». Конфлікт закінчився тим, що Ґуцу й Щербо досягли домовлености не давати коментарі одне про одного у ЗМІ.
За щонайменше 45 випадків сексуального насильства над неповнолітніми хлопчиками відбуває термін екстренер з американського футболу Джері Сандаскі. Ця історія сталася ще до Нассара і багато в чому схожа з ним. Жертвами Сандаскі були учасники програми «Друга миля» (The Second Mile) — доброчинної організації при Стейт-Коледжі Пенсильванії, яку він заснував для підтримки малозабезпечених підлітків, а, згідно з гаслом, ще щоб давати і «надію». Домагань з боку Сандаскі зазнав навіть його син. Як і у випадку з Нассаром, повідомлення про інциденти почали з’являтися задовго до повноцінного розслідування — з 1998 року, але керівництво університету це замовчувало. Згідно з пізнішими заявами, аб’юз відбувався ще в 1960-х. Ув’язнили ж Сандаскі лише 2012-го. Своєї провини він так і не визнав і намагався добитися повторного суду.
Зображення Сандаскі прибирають з муралу біля університету
Низка обвинувачень у домаганнях охопила й американську збірну з плавання. Минулого тижня чергові позови на федерацію США подали ще шестеро спортсменок, які стверджують, що керівництво знало про насильство з боку колишніх тренерів і не зробило нічого, щоб їх спинити. Плавчині заявили, що пережили гарасмент з боку Мітча Айві й Еверетта Учіями, яких федерація вже усунула, але вони досі на волі, та Ендрю Кінга, котрий наразі сидить за ґратами за педофілію. Сюзет Моран заявила, що насилля з боку Айві почалося, ще коли їй було 12, а незадовго до відбору на Олімпіаду–1984 17-річна Сюзет завагітніла від тренера і той примусив її зробити аборт. Роки ґвалтувань призвели до депресії, панічних атак і зруйнували любов до плавання. Раніше пожиттєвий бан від USA Swimming отримав тренер Шон Гатчінсон, після того як його звинуватила в домаганнях чемпіонка світу Аріана Кукорс Сміт.
Хоча американські справи часто стають найгучнішими й новини про них розлітаються на весь світ, тільки там ця проблема, звичайно, не концентрується. Невдовзі після перших публічних заяв про домагання Нассара про сексуальне насильство над дітьми заговорили в британському футболі. Сценарій той самий: відбувалося це давно й довго, щонайменше з 1970-х років. Завдяки великому потоку охочих розповісти правду за півтора року виявили триста тренерів і скаутів, підозрюваних у домаганнях, у 340 футбольних клубах країни. Усього було ув’язнено 12 осіб. Майкл Карсон наклав на себе руки до початку суду.
Нові звинувачення отримав тренер Баррі Беннел, який працював у юнацьких клубах «Кру Александра» й «Манчестер Сіті» і раніше вже тричі відбував покарання за зґвалтування неповнолітніх у в’язницях США й Великої Британії. Колеги називали його стармейкером і були зачаровані його талантом знаходити потенційних зірок чоловічого футболу. Беннел тимчасом використовував мрії юнаків, обіцяючи, що «стосунки» з ним позитивно вплинуть на їхню дальшу кар’єру. Від його насилля постраждало понад сотню футболістів.
Продовжуючи тему футболу: ФІФА торік назавжди відсторонила президента федерації Афганістану Керамуддіна Керама від будь-якої футбольної діяльности. Усе через сексуальні домагання, фізичне насильство й погрози спортсменкам збірної. На додаток до й так не вельми позитивного ставлення суспільства до жінок, котрі грають у футбол. Багато спортсменок не наважувалися говорити про те, що коїлося, бо за сексуальні контакти поза шлюбом в Афганістані можна отримати й смертну кару. Крім того, Керам погрожував убити їхніх родичів і поширював чутки, нібито вони лесбійки, що для цієї країни теж украй небезпечно. Про насильство спортсменки повідомили «The Guardian»[11] анонімно, хвилюючись за безпеку своїх сімей. Вони також розповіли, що у Керама на спортивній базі є таємна кімната, куди він заманює спортсменок і яку можна відчинити тільки відбитками його пальців.
Полетіли голови й у фігурному катанні. Особливо це зачепило збірну Франції. Наприкінці минулого року з’явилися підозри, що призер чемпіонату світу Морґан Сіпре домагався неповнолітньої фігуристки, з якою він тренувався на одній ковзанці. Дівчина і її батьки заявляють, що француз надсилав їй фото свого пеніса (за словами журналістів «USA Today»[12], які бачили ці повідомлення, фото надійшли з верифікованого акаунту Сіпре в інстаграмі), а тренери Джон Циммерман і Сильвія Фонтана залякували дівчину, просили нічого не розповідати, адже Сіпре з партнеркою Ванессою Джеймс тоді саме готувалися до Олімпіади, та звинувачували її в тому, що сталося, бо вона «гарна дівчина, а в чоловіків є потреби». Мало того, батьки фігуристки стверджують, що інший тренер, Вінні Діспенца, змусив її і ще одну ученицю написати Морґану повідомлення з проханням надіслати інтимні фото в обмін на… піцу від самого Діспенци.
Скандальний президент Федерації фігурного катання Франції Дідьє Ґаяґе, який раніше фігурував у корупційних аферах, назвав учинок Сіпре «дурним» і незабаром покинув свою посаду через власну дурницю. Як стало відомо, Ґаяґе роками покривав сексуальне насильство з боку тренера Жиля Баєра. Серед жертв останнього були Елен Ґодар і призерка чемпіонату світу Сара Абітболь, яка написала про це в автобіографії. Обидві на момент аб’юзу були неповнолітніми.
Торік після хвилі заяв про численні випадки насильства, особливо в шорттреку, масштабне розслідування сексуальних домагань у спорті запустила Південна Корея. Дворазова олімпійська чемпіонка Сім Сок Хі і ще кілька шорттрекісток звинуватили Чо Чже Бома й інших тренерів у сексуальному й фізичному насильстві. Чо сів у в’язницю за побиття Сім на 18 місяців, але від звинувачень у зґвалтуванні відхрещується. «Якщо я критикуватиму свого тренера, мою кар’єру закінчено. Якщо я обвинувачу свого тренера в якихось злочинах, мене не візьмуть в університет або в професійну команду. Так це працює», — пояснила, чому вона довго це терпіла, анонімна спортсменка в інтерв’ю CNN[13]. У сексуальних домаганнях визнали винним олімпійського чемпіона з шорттреку Ліма Хе Джуна, а місяць тому затримали віцечемпіона Олімпіади з дзюдо Ван Гі Чхуна.
Початок сходження: як порушили мовчанку в Україні
А що в Україні? Довгий час уважалося, що про сексуальні домагання в нашому спорті анічичирк. Та величезним прогресом, хоч як цинічно це звучить, став нещодавній скандал у федерації скелелазіння. Не тому, що це щось позитивне, звичайно, а тому що про це нарешті почали говорити і публічно вказувати на проблеми та їхніх винуватців. Торік скелелаз Павло Векла заявив, що коли був неповнолітнім, його багато років домагався тренер Артур Печій. «У Німеччині дітям ще в школі кажуть, що таке педофілія. І якщо хоч найменший натяк — до батьків і заява в поліцію, — каже Павло, який нині живе в Німеччині. — У нас, на жаль, інакше. Це слово я знайшов лише багато років потому, коли вже вчився в університеті».
На початку 2020-го Веклу підтримали колеги по команді — семеро спортсменів і спортсменок, серед них лідери команди Даниїл Болдирєв і Євгенія Казбекова. Вони зібрали свідчення[14], у яких детально розповіли про досвід роботи з коучем, і добилися його повноцінного звільнення з федерації, у якій він залишався віцепрезидентом і далі тренував навіть після офіційного усунення від тренерської діяльности.
Учні й учениці Печія переживали моральне насильство, шантаж, заборону на особисте життя, вимагання грошей, некоректні тренувальні навантаження й ігнорування техніки безпеки, що призводили до травм. За словами Федора Самойлова, Печій робив хлопцям масаж, під час якого брав їх рукою за пеніс, бо «йому так було зручно» або «встромляв палець у задній прохід», а ще «по десять разів на день питав хлопчиків, коли й скільки вони мастурбували», давав поради, як це робити, розповідав, як він це робить сам. Раніше Самойлов висловлював підтримку тренеру, але змінив думку після переосмислення свого досвіду і вибачився перед Павлом Веклою.
Про поведінку Печія скелелази повідомляли тренерській раді й раніше — 2013 року, але їх, за словами Векли, «тільки висміяли». Сам Печій, очікувано, назвав усе брехнею й піаром та подав зустрічний позов.
Після всіх цих історій може скластися враження, ніби спорт — це всемогутнє зло й джерело неминучої небезпеки. Поки що до повного вирішення проблеми справді далеко: міцно усталену систему важко зламати за рік чи навіть за кілька років, хай яким потужним був би ефект спортивних «вайнштейнів». Ще й довіра до правоохоронних органів підкачала, і не всі верстви суспільства дозріли до обговорення та серйозного сприйняття цієї теми.
Проте важливо, що, хоч як повільно це відбувається, ми цю проблему починаємо не просто бачити, а й розуміти та реагувати на неї. Тому одинокий спосіб уберегти себе і своїх дітей, які займаються спортом, — це говорити. Говорити про свої досвіди, говорити про чужі досвіди. Долати дискомфорт і говорити з дітьми про тіло. Долати страх і сором і говорити про насильство, яке ми пережили або свідками якого стали. Підтримувати якнайширше впровадження сексуальної освіти в суспільстві.
У нас ще немає свого аналогу SafeSport, та незалежно від сфери, у якій відбулося насильство, ви можете звернутися до поліції або до громадських організацій, які на цьому спеціалізуються, як-от «Ла Страда Україна».
1452
